Це продовження статті, початок та всі розділи:

• Географічне розташування села Олешин
• Про виникнення села Олешин
• Село Олешин під час фашистської окупації
• Село Олешин в післявоєнний період
• У великих сім’ях діти працьовиті й добрі
• Про олешинський клуб
• Духовне життя села Олешин
• Вони залишили довгий трудовий шлях у селі
• Фотогалерея села

Село Олешин в післявоєнний період

Настала весна 1944 року. 1, 2, 3 квітня був великий снігопад, заметіль, мороз до 8 градусів, який тривав майже тиждень. А з 10 квітня небо очистилось і теплі промені сонця швидко розтопили сніг.

Ще гриміли бої на півдні за Проскуровом, а літні колгоспники Антон Лисий, Онуфрій Кальмуцький, Сильвестр Ціпко, Леонтій Ціпко організували хлопців-підлітків збирати бродячих коней, яких кинули фашисти, поспішно відступаючи. Голодні, виснажені коні бродили навколо села, скубали торішню траву на березі річки Буг та у долинах її приток. Їх підгодовували хто чим міг. На берегах косили просохлу торішню траву, звозили і зносили ряднами на колгоспний тік і просушували на вже досить теплому весняному сонці. Літні чоловіки лагодили стару збрую для коней, а жінки в’язали мотузки для нової упряжі. Діти викопували незібрані торішні буряки і картоплю для коней.

Підсох грунт, почалася весняна сівба. На поле вийшли жінки і підлітки. Коней було зовсім мало, тому впрягали в плуг корови, і самі тягали борони. В полі працювали з ранку до ночі старі діди-сівачі, жінки і хлопчики з кіньми. За якість сівби відповідав Антон Лисий, два сини якого були на фронті.

Настали жнива. Всі жителі села на полі: жінки і підлітки жали серпами жито й пшеницю, літні чоловіки і хлопчаки косили овес, ячмінь, просо, гречку, горох.
Жнива вдалися спекотними. Виділили бочку води, яку привозили до початку поля, а 10 – 12-річні діти носили відрами воду попід лінії женців і напували працюючих. У такій дружній роботі жінок, дітей і стариків пройшла весна, літо і осінь передостаннього воєнного року.

Олешинські поля родючі і було зібрано непоганий урожай, який пішов для потреб фронту. А колгоспники перебивалися на картоплі, квасолі та інших овочах.
У квітні діти пішли до школи, за два місяці повторили забуті за війну знання. З 1 вересня почалося навчання. Школа знову була початкова. Та всі 4 класи паралельні, бо було багато переростків. Класні кімнати – з вологими стінами, прогнилою підлогою. Вікна класних кімнат більш як до половини закладені цеглою-сирівкою за браком скла. Тримісні парти не розраховані на зріст переростків, але діти вчилися старанно, бо зазнали окупаційного лихоліття.

Чорнила не було, робили його з ягід бузини, пера прив’язували до палички і писали такими ручками. Зошити зшивали з жовтих листків, які вирізали з мішків для цементу. Умови навчання були важкі, але більшість дітей навчалися старанно.

У той же 1945 рік голова колгоспу Мефодій Мазурик зробив якусь аферу з сіллю (в той час ціна на сіль була високою) і його посадили в тюрму. Головою колгоспу був призначений молодий фронтовик Антон Чекирда, головою сільради обрали теж молодого фронтовика Арсенія Чекирду, а потім кавалера трьох орденів слави Наконечного М.Г. Бригадирами були призначені колишні фронтовики. Серед них – Петро Сінкевич, учасник параду перемоги на Красній площі. Невпинно зростало колгоспне виробництво, високий дохід давали тваринницькі ферми.

В 1948 році в Олешині було відкрито поштове відділення. Завідуючим був призначений Пірог Василь Дем’янович. Він стоваришувався з колгоспним механіком Міланським Михайлом, який був умільцем на всі руки, і з 20-річним комсомольцем, кращим трактористом колгоспу ім.. Леніна Миколою Площинським.

В серпні 1948 року Олешинська початкова школа стала семирічкою. Четверті класи попереднього навчального року стали п’ятими, і так поступово розвивалась семирічка.

В 1950 – 51 навчальних роках усі класи були паралельні – 14 класів, в яких навчалося 464 учні.

Директором школи була Смотрицька Л.К., завучем – Площинська (Гусько) І.Ф. У школі працювало 20 педагогів, старша піонервожата Такзей Г.А.. Серед педколективу були три фронтовики: Петляк І.Н. – захисник Ленінграду, Чекирда І.З., Каплун І.П. та секретар сільської парторганізації Дуда І.Д. Усі вони відзначилися особливою старанністю в роботі, як і вчителі молодших класів Мазяр Н.К., Петляк І.Н., вже вчитель біології, керував шкільними дослідними ділянками. За високий врожай зернових культур та овочів гурток юних натуралістів школи разом з учителем Петля ком І.Н. і старостою гуртка Палянцою Н.В. побували на Всесоюзній сільськогосподарській виставці в Москві. Це було влітку 1961 року. Під керівництвом Петляка І.Н. було посаджено біля школи багато фруктових дерев, горіхів.

У школі запрацювали гуртки: співочий, фізкультурний, літературно-драматичний, танцювальний. Керівництво гуртками тоді було безоплатним, але керівники гуртків працювали дуже добре, давали сценічні вистави в клубі для жителів села. Особливим успіхом користувалися виступи танцювального гуртка, яким керувала Гусько Г.Ф.

Смотрицька Л.К. працювала директором до 1960 року. Гусько Г.Ф. працювала завучем 22 роки. Була сількором районної газети “При бузька зоря”. Згодом був відкритий кореспондентський пункт районної газети при радгоспі “Ленінець”. Керівником пункту була Гусько Г.Ф. Вона також 20 років була головою товариства “Знання”, членами якого були лише спеціалісти з вищою освітою різного профілю.

Гусько Г.Ф. після виходу на пенсію в 1992 році ще працювала парткомі радгоспу “Ленінець”. З 1980 по 1992 рік за сумісництвом викладала іноземну (німецьку) мову в Іванковецькій середній школі. Звільнилася з роботи в 1992 році, маючи 48 років педстажу. Нагороди: похвальні грамоти Міністерства освіти, облвно, райпарткомів, звання відмінника народної освіти.

У 1958 році розпочали добудову 4-х класних кімнат до основного приміщення школи – колишнього попівського будинку. Розвалили приміщення старої двокласної школи і почали будівництво цегляного будинку, де розміщено майстерню і дві класних кімнати.

В 1961 році розпочали будівництво шкільної їдальні. Будівельниками були вчителі, батьки та учні 7-х і 8-х класів. Ночами місили глину з соломою, на носилках по двоє носили до будівлі. Навіть директор школи Ільченко П.С., закотивши ногавиці дорогого на той час костюму, разом з усіма місив глину. Восьмикласники, під керівництвом завуча школи, вкладали стелю. До початку навчального року їдальня вже працювала, як і майстерня та дві класних кімнати.

За післявоєнний період зі стін школи вийшло багато учнів, які стали професійними спеціалістами. Серед них багато вчителів, лікарів, інженерів різного профілю та спеціалістів військової справи.

Палагін Євген, Білоус Василь, Ціпко Георгій, Донець Василь, Стущанський Микола – полковники.

Стущанський Василь – інженер авіаційної справи.

Білоус Сергій закінчив Московську військову академію зв’язку і довгий час був заступником командуючого Прикарпатським військовим округом. Велику допомогу він надав радгоспу “Ленінець” – рацію директору радгоспу, рації в кожний відділок, автомашини на ферми, гараж, тракторний стан. Директор радгоспу, Михайло Луцишин, по рації керував усім п’ятивідділковим радгоспом “Ленінець”, а голова сільради (вони часто змінювалися) керував п’ятьма селами. Все по рації.

З розпадом радгоспу “Ленінець” зникли невідомо куди і рація, і відповідні апарати прийому.

Зі стін Олешинської школи вийшли і науковці.

Дуда Віталій Йосипович, 1937 року народження, закінчив Московський університет ім. Ломоносова і працює в науково-дослідному інституті. Досягнув вченої ступені – доктор біологічних наук.

Дуда Алла Йосипівна, 1943 року народження, теж після закінчення Московського університету працює в науково-дослідному інституті, вчений ступінь – кандидат біологічних наук.

Злочевський Алік Борисович, 1965 року народження, після закінчення Олешинської восьмирічної школи, навчався у Хмельницькому електро-механічному технікумі. Потім вступив до Московського інституту міжнародних відносин. Закінчивши інститут, 1 рік удосконалював спеціальність у Швейцарії. Після повернення із Швейцарії, працює в Москві на відповідальній посаді.

Злочевський Сергій Борисович, 1969 року народження, закінчив Київський геолого-розвідувальний технікум, потім геолого-розвідувальну академію. Працює начальником геолого-розвідувальної групи в м. Полтава.

Ніка Оксана Іванівна, 1969 року народження, закінчила Київський університет імені Т.Г. Шевченка, там і працює. Кандидат філологічних наук, доцент кафедри української мови.

Гарасюк Валентин, 1942 року народження, кореспондент, поет. Був видатним комсомольським працівником.

Площинський Анатолій, 1946 року народження, закінчив Львівський університет, факультет журналістики. Працював спецкором В “Подільських вістях”, “Подільському кур’єрі”. Брав участь у написанні книги “Терор на Хмельниччині”. Написав книгу про життя та діяльність М.Є. Скиби – ректора Хмельницького університету. Кореспондент журналу “Українець”.

А колгоспне господарство багатшало. З протилежної від шкільного приміщення краю шкільної садиби побудували дитсадок, приміщення сільради, медпункту і пошти.

У 1930 році дитячий садок був розміщений в добротній хаті Чопа Івана, якого розкуркулили. Пізніше, на шкільній садибі, поруч з будинком правління колгоспу та будинком сільради, медпункту і пошти був побудований будинок дитячого садочка. З півночі його обрамляла зелень розкішних ясенів. Перед будинком – ігровий майданчик з потрібними для дітей атрибутами, а далі – рівна алея вічнозелених ялин. Завідуючою дитсадочком стала Валентина Петрівна Москалюк.

Закінчила вищий навчальний заклад, уміло підбирає кадри вихователів та вчителів музики. Дитсадочок працює і тепер з повним навантаженням, бо матері спокійні за своїх малюків. Тут їх не тільки доглядають, а й готують до шкільного навчання, навчають гри на піаніно У 1966 році начальником поштового відділення призначили спеціаліста з відповідною освітою Лісову Ганну Зінов’ївну.

Це сумлінний і умілий працівник. У поштовому відділенні була і ощадкаса. Лісова успішно справлялася з усією роботою. Вона очолювала відділення 38 років – з 1966 по 2002 рік.

На верхньому господарстві колгоспу побудували великий гараж, ремонтні майстерні, складські приміщення для зерна, хімічних добрив, горючого.

У 1969 році розпочали будівництво тваринницьких ферм за залізницею. Було збудовано 6 корівників і будинок для впорядкування молока. Головою колгоспу тоді був колишній голова Хмельницького райвиконкому Мудрецький. За його ініціативою, в кінці шкільної садиби, було побудовано двоповерхове приміщення контори радгоспу.

Попередні голови колгоспу – Григоров, Гарагатий не внесли нічого суттєвого в колгоспне виробництво.

Після Мудрецького, головою колгоспу був Пшеничний. Свою діяльність він спрямував у першу чергу на будівництво власного двоповерхового будинку.

У той час Олешинський колгосп імені Леніна було реорганізовано в радгосп “Ленінець”. До радгоспу були прєднані відділення сіл Осташки, Черепова, Калинівка, Іванківці. Кожне відділення мало свого керуючого. Радгосп “Ленінець” одержав новий господарський профіль виробництва – сортове насіння овочевих культур.

У школі теж змінилося керівництво: директором школи, замість Смотрицької Л.М., призначили редактора районної газети Ільченка П.С. Як педагог він мав невелику практику, зате був добрим організатором будь-якої корисної справи.

Директором радгоспу призначили молодого ініціативного спеціаліста Осядлого С.Й., головним агрономом Коваля, головним економістом Кравчука П.
Радгоспні показники зростали, бо насіння овочевих культур цінилося. Високі показники були і на фермах: ВГХ, свинофермах, птахофермах. Гараж поповнився новими автівками, тракторні стани – модерними тракторами та комбайнами. При радгоспі була створена організація “Знання”. Члени цієї організації читали лекції для працівників радгоспу.

При радгоспі “Ленінець” було відкрито кореспондентський пункт – філіал районної газети. Завідуючою корпунктом була Гусько Г.Ф. Розгорнув свою роботу Олешинський клуб. Новопризначений завклубом Миколайчук Володимир оформив у клубі стеку – “Загиблі фронтовики”. Пізніше було поставлено пам’ятник загиблим і збудовано пам’ятник визволителям села від фашистських загарбників.

У 1966 році учитель російської мови Каплун І.П., будучи керівником 8-го класу, запросив до могили родичів полеглих, які жили на Полтавщині. Відбувся траурний мітинг з поминальним обідом.

Цікавою і змістовною стала робота сільської бібліотеки, якою завідувала новопризначена Віра Володимирівна Миколайчук. Читацькі конференції, усні журнали, стенди рекомендованої літератури ввійшли у щоденні будні бібліотеки. До теперішнього часу Віра прекрасно виконує свою роботу.

Головою сільради був Мусієнко Н.Ф., людина спокійна, флегматична. Після нього був призначений Свистун А.П. За його головування було зроблено капітальний ремонт і добудову приміщення клубу с. Іванківці.

Незабаром головою сільради поставили колишнього зав майстернею радгоспу Главацького А.М. Він зразу ж разпочав кипучу діяльність по благоустрою села. Було прокладено тверде покриття на продовжній вулиці Лесі Українки. Побудовано 10 будинків на ново проведеній частині вулиці, з них 2 двоповерхові. В них поселились спеціалісти сільського господарства.

Директора радгоспу Осядлого С.Й. було призначено на нову посаду обласного значення. Деякий час директором був Якимчук, а невдовзі директором радгоспу “Ленінець” став колишній завідуючий Хмельницьким районним відділом сільського господарства Луцишин Михайло Григорович, який розвернув кипучу господарську діяльність. За євро стандартами відремонтував приміщення контори радгоспу, відвів тут кімнату для медпрацівника, зробив простору залу засідань і умеблював її дорогими, красивими меблями.

Луцишин розпочав будівництво тваринницького містечка на захід від залізничної лінії, що пролягає попід село.

Збудували корівники сучасного типу. Усі роботи на корівниках були механізовані. Доярки в білосніжних халатах і хустинках були подібні до медсестер. В центрі тваринницького містечка був побудований двоповерховий будинок тваринника. На першому поверсі була кормокухня, кабінети ветлікаря, зоотехніка, інженера. На другому поверсі 2 кімнати зубного лікаря, кімната медсестри, кімната відпочинку для доярок та велика зала із сценою для проведення культурних заходів для тваринників. У залі червоні оксамитові крісла, поставлені рядами. На вікнах квітчасті занавіски, завіса на сцені з дорогого червоного оксамиту.

Біля ферми було заасфальтовано широку дорогу, яка веде до відділення Черепова. На території містечка висока водонапірна башта для забезпечення водою автопоїлок. Уся територія містечка була обнесена огорожею з великих цементних панелей, ворота на ніч надійно замикалися.

На старій території господарства збудували елітне овочесховище, на яке радгосп затратив 5 мільйонів рублів.

Були закуплені спеціальні прилади, що кругло річно підтримували сталий мікроклімат будівлі, дорогі ємності для овочів.

Придбано 1000 контейнерів на коліщатах для впорядкування овочів і завезення їх в овочесховище.

У відділенні с. Іванківці збудували велику свиноферму, птахоферму, тракторний стан. Закупили нові трактори, комбайни.

В Олешинському гаражі стояло сто вантажних та легкових автівок, на фермі три тисячі корів щоденно три рази наповнювали молоковоз, що тричі на день відвозив молоко на молокозавод.

Велику майстерність у догляді за худобою проявляв старший зоотехнік радгоспу Нацюк О.Н. Деякий час він був директором радгоспу, перед Луцишиним. На фермах завів зразковий порядок, організував суворий контроль за кормами, щоб не розкрадали, капітально відремонтував дорогу від розвилки (дорога на с. Іванківці) до тваринного містечка.

Старшим агрономом радгоспу був ветеран війни Ніка І.В. Деякий час він був керуючим Олешинського відділення.

В цей час жителі села, спеціалісти господарства з допомогою радгоспу будували добротні жилі будинки, справляли новосілля.

У школі теж пройшли зміни. Директора школи Ільченка перевели в міську школу, а на його місце призначили Петляка І.Н. Ще пожвавішала робота по впорядкуванню шкільної садиби, саду та шкільних дослідних ділянок. Та стан здоров’я після фронтового поранення погіршувався і Петляк подав заяву на звільнення. По два роки були директорами школи Шпак Г.К. та Незгода В.М. В минулому вони були інспекторами обласного відділу народної освіти. Щоб заробити більшу пенсію, їх призначили кожного по два роки директором. Це були 60-літні педагоги, що доробляли до пенсії. Нічого суттєвого ні для школи, ні для села вони не дали.

В 1971 році школу прийняв молодий директор Лушков – в минулому працівник партійних органів. За його ініціативою завучем було призначено молоду вчительку математики Левицьку Р.Б.

Лушков через рік став секретарем радгоспної парторганізації. Директором школи призначили молодого вчителя біології Злочевського Б.І. Завучами були Гусько Г.Ф., а після виходу її на пенсію – Пірог Р.Н.

Злочевський Б.І. – помітна постать в історії школи, а відтак і села. З його ініціативи було побудовано двоповерхове приміщення школи, з’єднане переходом зі старим приміщенням, в якому в колишніх класних кімнатах розмістилися навчальні кабінети. Від радгоспної водопровідної башти проклали труби, якими йшла вода для будівництва. Приміщення школи було газифіковано, побудовано котельню, викопано криницю, і в шкільне приміщення провели воду. У двох кімнатах з окремим виходом було розміщено стоматологічний кабінет. Тут лікували зуби не тільки учні, а й жителі села.

У радгоспі “Ленінець” теж сталися зміни. Директора Луцишина М.Г. відправили на пенсію, а на його місце призначили Кришталя Ю.Н., який перед цим працював 25 років начальником ДАІ.

Заступником директора радгоспу був Підлісний – кабінетний працівник, який не мав безпосереднього зв’язку з виробництвом.

Радгоспне виробництво почало занепадати.

Після розпаду Радянського Союзу радгосп “Ленінець” був реорганізований у ВАТ “Олешинське”. С. Осташки відійшло від товариства.

Ю.Н. Кришталь, попрацювавши 1,5 року директором товариства, подав заяву на звільнення.

Після розпаду СРСР радгосп “Ленінець” був вщент пограбований його начальством.

Зникло з новозабудованих ферм більше 3-х тисяч голів ВРХ, біля тисячі свиней зі свиноферми.

У гаражі із сотні автівок не залишилося жодної. Зате двори колишнього радгоспного начальства поповнились автівками, тракторами, сільгоспінвентарем. Зникли усі сільськогосподарські машини з радгоспного тракторного стану. Вимерло тваринницьке містечко: покрали все, починаючи від худоби і закінчуючи вхідними воротами.. Забрали обладнання корівників, механізацію, бідони, відра, доїльні апарати. А потім почали поволі розбирати корівники. Розграбували дороге устаткування будинку тваринника. Кормовий цех, що на першому поверсі, голова товариства здав орендаторові для коптіння риби.

Незабаром новий великий будинок, в побудову якого було вкладено працю кількох поколінь олешинців, згорів.

Вкладена тяжка праця олешинців у тваринницьке містечко пропала: нині на місці містечка тільки руїни. Така ж трагічна доля овочесховища. Розграбоване вщент, воно стоїть з вибитими дверима, за якими - чорна порожнеча замість апаратури мільйонної вартості. Зникла тисяча контейнерів на коліщатах. А в зерносховищах орендарі виконують роботу зовсім несумісну із сільським господарством. Займаються пресуванням паперу та іншими видами несільськогосподарської діяльності.

Значно зменшилась кількість учнів у школі. Директор школи, Злочевський Б.І., пішов на пенсію, завуч, Пірог Р.Н.,теж.

Все це тільки штрихи до історії села. Всю історію і про усі події знадобилося б писати роками і не одному, а великому колективу.

Пробували колись це зробити дехто з учителів, та зводили вони все до кількох активістів-комуністів, іноді прикрашаючи тих, про кого йшла мова.

Незважаючи на усі випробування, було щось і відрадне. Так, коли головою колгоспу був Мазурик Мефодій, колгоспники отримували значно кращу оплату, ніж в Іванківцях, де щорічно райком міняв голів. При окупації олешинцям теж легше було, бо староста, Кметь Андрій, хоч німцям і служив, та не прислужувався. Тих, кому вдавалось втекти з чорних земель чи від німців, не видавав. А ось в Іванківцях були такі прислужники. В Олешині навіть коли хтось прибився з військовополонених, не видавався німцям. Люди, будучи окупованими, все ж не забували хто вони. При тому зберігались давні традиції – допомагати один одному. Коли хтось будувався, то йшли допомагати безкоштовно, ніхто плату не вимагав. Це гарна була традиція, яку нині вже не відродити.

І люди були доброзичливіші між собою. А жили тоді в глинобитних хатах, під солом’яною стріхою. Часто-густо робили одежі із доморобленого і вибіленого сонцем полотна.

І народні традиції по дозвіллі підтримували. Аби жінки сіли на воза, так і заспівають пісню. З піснею у поле, з піснею з поля.

А молодь вечорами збиралась по кутках і теж з піснями, з іграми, з танцями під балалайку до опівночі. Хоч кіно було ще німе, а бігли на нього і малий, і старий.

Тобто село було – громада.

На жаль агресивний атеїзм іржею роз’їв добрі традиції. Коли ще була церква і люди її відвідували та виконували всі традиції, вони часто спілкувались між собою, знали своїх спільних предків, навідувались на їхні могили, родичались до 3-го – 4-го коліна.

Нині вже і двоюрідних багато хто не признає, а могил дідів, не кажучи про прадідів, не знає.

Ще слід згадати, що ще навіть в середині минулого століття в Олешині односельці негативно відносились до тих хто в розмовах вживав матірну лайку, та й на все село їх було кілька чоловіків і їх усі знали.

А як гарно будувались взаємини в сім’ях, хоч і не у всіх. Бо хлопці, перш ніж женитись, довго ходили на залицяння. І коли вже домовлялися, тоді посилали старостів. А вже після цього батьки і близькі від молодого йшли до батьків молодої на змовини, тобто вирішувати проведення весілля. Весілля тривало три дні, а в декого довше. Це теж був цілий ритуал. Музика – дві, три чи чотири скрипки і бубон, грали для кожного члена сім’ї і свого гостя, а інші гості співали конкретну пісню.

Так жили наші предки, хоч їли з однієї глиняної миски, дерев’яними ложками, варили в глиняних горшках чи баняках, пили з одного келішка, якого пускали “по колії”. І не було ні п’яниць, ні наркоманів, хоч сіяли і мак, і коноплі.

П’яниць сільських теж було кілька, їх знало все село, і з ними були відчужені стосунки.

От би нинішньому поколінню повернути звичаї предків! Хоч це ніби не відноситься до історії села, але теж треба пам’ятати, що Московщина за 300 років занесла в Україну стільки бруду, що не одно століття його треба буде відмивати. Якщо ж ближче до історії Олешина, то слід пригадати, що за царських часів, хоч і переслідувалась українська література і мова, але дякуючи просвітителям – священикам багато селян були грамотними. Особливо в Іванківцях, звідки є вихідці в науковий світ. Тоді казали, що в окрузі усі попи з Іванковець, а дяки з Олешина, бо дяк повинен був знатись і в музиці, і в співі. Сільський церковний хор об’єднував десятки здібних односельців. Тому в 30-х роках в селі було чимало учасників художньої самодіяльності, щотижня в клубі ставилися п’єси. Такі як Сова Юзиф та інші були завзяті аматори, їздили в інші села виступати. Був і духовий оркестр. Коли все розпалось при окупації, бо німці заборонили художню самодіяльність, ще довго Іван Каплун вечорами вигравав на своєму кларнеті на все село.

Знову повертаючись до історії села, треба відмітити, що коли на початку минулого століття почали будувати залізницю з Гречан на Шепетівку, вона мала проходити через попове поле, де нині тваринницький комплекс. Але ж попові було жаль поля, то він закликав проектантів, добре причастував, і вони зробили обхід поза його поле. Тому то залізниця під селом пролягла змійкою. Отже, хабарництво і корупція теж мають свою історію, бо люди на вигадки здібні були і тоді, і пізніше.

продовження...