ІСТОРІЯ СЕЛА ОЛЕШИН

Основні розділи статті:

• Географічне розташування села Олешин
• Про виникнення села Олешин
• Село Олешин під час фашистської окупації
• Село Олешин в післявоєнний період
• У великих сім’ях діти працьовиті й добрі
• Про олешинський клуб
• Духовне життя села Олешин
• Вони залишили довгий трудовий шлях у селі
• Фотогалерея села

Географічне розташування села Олешин

Територія села розташована на Подільській височині між 48 27’ та 50 37’ північної широти й між 26 09’ та 27 56’ східної довготи. Протяжність села з півночі на південь 3 км, а із заходу на схід – 2 км. З південного боку села протікає річка Південний Буг. На півночі межує з селом Іванківці. Зі сходу росте мішаний ліс. З західної сторони простягаються поля. Через село протікає річка Зелена, що впадає у Південний Буг. Площа населеного пункту – 380 Га. В селі проживають 2 409 чоловік.

Про виникнення села Олешин

Де, як і коли засновано село Олешин? Це вже важко нині вияснити. Існує багато легенд. За однією з них історію села розпочали декілька молодих сімей – вихідців з Прикарпаття. Наприкінці 14 століття невеличка група чоловіків з жінками на конях вирушили на схід у пошуках затишнішого місця як від кліматичних негараздів і від постійно нападаючих ворогів.

Довго їхали вершники на схід, притримуючись берега річки Бог. Вони були високі на зріст – до 2-х метрів, мали великі ступні ніг та кисті рук. (Про це свідчили пізніше викопані кістяки перших поселенців). На одній із зупинок для відпочинку, вершники уважно розглянули місцевість: річка Бог з чистою і прозорою водою, дуже багата на рибу, широкий до 2 км берег заріс очеретом та верболозом. Тут гніздиться різна птиця і дрібні звірі. На північ, за пагорбами, простягнувся ліс. А далі на схід за 3 –4 км видно внизу село - на правій стороні Бога (теперішній Хмельницький). Тут вирішили мандрівники зупинитися для побудови жител. На пагорбах, на північ від берега річки почали будувати житла з глини і очерету. І до цього часу ця частина села зветься “гірка” (гора).

Жителі села були дуже бідні, ходили в потертій одежі, а влітку – напівголі. Тому їх назвали голиші. За селом збереглась назва Голишин край, пізніше Голишин, а згодом – Олешин. Про історичність цієї назви свідчить сусіднє, тепер село Іванківці, старожителі якого і понині називають олешинців голишами, голишами, голошпігами. Поселенці почали спілкуватися з жителями сусіднього села – Плоскирівці. Одружувалися, збільшувалося число сімей. Займалися землеробством, мисливством, риболовлею. В Плоскирівцях (потім Проскурів) почало розвиватися ремісництво. Поселення голишів стали називати Голишин кут, пізніше село Голисин (Олешин). Про це свідчить брошура “Хронологія основних подій з історії міста Хмельницького”. Відомо також за переказами, що від цих втікачів відділились Іван, Калиник, Гринь. Згодом і пішли назви навколишніх сіл – Іванківці, Калинівка, Гринівці.

Про заснування села Олешин вихідцями із Прикарпаття свідчить місцева говірка, що була у мові жителів села аж до 50-х років минулого століття, наприклад:
“ Я такім ся злякла” – “Я так злякалася”.
“Ходилисьте до цьоці” – “Ходили до тітки”.
“Детско так ся наплакало” – “Дитина так наплакалася”.
“Наливсь у нецьки води?” – “Налив у ночви води?”
“Найся на тому стане” – “Хай на тому станеться”
“Булисьмо в тої кубіти” – “Ми були в цієї жінки”.

Така прикарпатська говірка зменшилася і зовсім зникла, коли в кінці 40-х на початку 50-х років хлопці з далеких від Проскурова сіл стали одружуватися з олешинськими дівчатами, щоб мати можливість працювати на підприємствах Проскурова і ст. Гречани. Жартома Олешин називали “ Зятьківці”. Ця легенда говорить, що перша Православна церква в селі була в старовину на Південному горбі, де нині розмістився сільський клуб і була спалена татарами.

Сказане підтверджується тим, що в 1847 році при копанні погреба був знайдений уламок великого залізного хреста і викопано декілька людських скелетів. Припускають, що це було саме на місці, де стояла спалена татарами церква. На жаль, ніхто археологічних розкопок не проводив. А перекази, ніби-то татари , тікаючи після якогось бою, закопали десь, де тепер стоїть клуб, скарби, не давали спокою багатьом і особливо в позаминулому столітті. Але ніхто ніякого скарбу не знайшов, та й чи не легенда це. У 1924 – 1925 роках, коли перебудовували клуб, треба було вивезти землю з театрального залу, щоб зробити підлогу з нахилом до сцени. Тоді ж і добули велику кількість людських кісток. Громадяни села, які будували будинки розповідають, що при ритті канав під фундаменти знаходили людські скелети, і що вони були в різних напрямах головами. Це свідчить про масові жертви, можливо, від війни. Крім цього, біля церкви в старовину був цвинтар. Можливо, згадані приклади підтвердять, що село Олешин виникло давно. В праці “Труды Подольского Епархиального историко-статистического комитета” випуск 9 за 1901 рік видання наводиться приклад, що в 1717 році була побудована трикутна церква в центрі села. Це свідчить про давність села Олешин.

Руйнування могло бути після 1259 року, коли на наші землі прийшли татарські хани Куреміс і Бурундай, бо потім вони вже не нищили, а тільки заставляли сіяти пшеницю і просо, з якого брали подать.

В селі ще не так давно вживалась дитяча гра, коли діти розгортали мурашник, а мурашки розносили куколки, то промовляли: “мурав’ї, мурав’ї, забирайте подушки, бо татари прийдуть, подушки заберуть”. Отже, не зникла народна пам’ять про ті давні-придавні татарські набіги.

Після спалення татарами церкви, нову збудували на другому кінці села аж біля лісу, за горою. Але вона там довго не стояла, бо стався зсув грунту і церква зруйнувалась. Сліди того зсуву є й досі в лісі, який називають “Яшків”. Зсув мав значну площу в кілька гектарів. Потім там утворилось озерце, яке нині вже замулене.

Історія виникнення села Олешин досить цікава та разом з тим овіяна таємничістю і ще не до кінця відомими сторінками. За дослідженнями подільського історика В.Назаренка вперше назва села Олешин згадується в люстрації від 1953 року, де описується місцевість лівобережжя Південного Бугу, яка, до речі, була заселена та засвоєна задовго до того, як виник Проскурів (сучасний Хмельницький).

Згадувалося про вигідне розташування поселення, про заможних людей, якими були майже всі мешканці цієї території. Вони мали особисті господарства, розводили худобу, освоювали родючі грунти, збирали великі врожаї, торгували.

Та надалі мешканцям цього містечка стало тісно і стали вони освоювати іншу територію, перемандрували на правий берег Бугу. Що цікаво, перебрались люди менш заможні, бо ж новоосвоєна територія була приваблива і зручна, як попередня: глибокий виярок, підвищення, не такі рівні землі. Та все ж пізніше саме правобережжя стає центром торгівлі, бо саме на території Проскурова (сучасний Хмельницький) перетинались всі торгівельні шляхи.

За літописними старогрецькими свідченнями, за часів до нашої ери, по річці Південний Буг пролягав торговий шлях “З Греків до Варяг”, бо річка тоді була повноводною і брала виток з повноводного озера на заході нашої області, і текла на південний Схід. А неподалік протікала друга повноводна ріка, яка несла свої води на північний Захід. Саме там тодішні торговці і перетягували волоком свої лодії і човни.

Там же засновано і поселення Волочиськ та Підволочиськ, ці назви дійшли до наших часів. Поселення тих часів були відносно невеликими і малонаселеними, а землю покривали густі ліси, що забезпечувало багатоводність річок, велику заселеність звіриною, птицею, а у водоймах – рибою. Це й спонукало людей селитись понад річками, до того ж річки тоді були найзручнішими шляхами сполучення.

А легенда, яка вже багато століть передається з покоління в покоління переповідає таку історію. Колись давним-давно, ще коли Південний Буг був глибоководною рікою і по її водах плавали великі судна, одне із суден під час бурі було вщент розбито. На берег викинуло хвилею лише кілька людей, що вціліли. Одежа в них була така обшарпана та подерта, що люди їх прозвали голешанами. Та обдивившись на благодатну природу, яка прийняла невідомих людей в своїй обійми, голиші ще не раз дякували долі, що викинула їх саме на цій землі, бо скільки вони земель не бачили, та таку відвідували вперше. А земля стала дякувати їм за таких господарів, котрі багатіли від подарунків. Кожен із колишніх голишів став господарем і освоїв нові землі. Олесь хилився біля річки і цю територію назвали Олешин. Іван оселився в кінці села Олешин і ту територію назвали Іванківці, Калин – територію сучасної Калинівки. Гринь любив ліс, поселився біля нього, заснував Лісові Гринівці; а поблизу сусідом став Килим, заснувавши Климашівку. Так і живуть і тепер ці села, як добрі сусіди.

Наша місцевість вже за більш близькі часи Київської Русі відносилась до Волохівських земель. Є припущення, що Старокостянтинів за тих часів і був центром цих земель, хоч назву дістав значно пізніше, за Острозьких князів.

Волохівські князі намагались вести господарювання незалежно від Київської Русі, і після розпаду Київського князівства перестали йому підкорятись. Та на цей час силу почало набирати Галицьке князівство, яке теж хотіло мати владу на наших краях. Тому і відбувались часті сутички.

Коли Київський князь Ізяслав Мстиславович відтіснив західних сусідів, Волохівщина почала шукати союзників в Угорщині і навіть з татарами, бо останні не грабували землі, а брали тільки 1/10 І заставляли сіяти пшеницю та просо, а це було легше, ніж давати данину Київським князям.

Письмових свідчень про ті протистояння читати не доводилось, а ось народна історія до наших часів дещо донесла. Так, за селом, де зі ставу витікає рівець на березі Бугу ще до 60-х – 70-х років минулого століття стояла татарська могила, яку під час видобування торфу зрівняли під забудови. А по закінченні торфовидобутку це місце вже важко визначити. Немає і високої могили неподалік від татарської, в стороні Осташок. Вона була або ще за часів Русі, або вже пізніше, за козацької доби. Цю могилу розрівняли вже після другої світової війни, як і могили біля Іванковецького лісу. Хоч вже могил цих немає, а в селі збереглась назва “могилки”. Відомості про такі давні часи і події могли зберегтись тільки тому, що село вже існувало, і ці відомості передавались з покоління в покоління усно.

Село Олешин за час свого існування мало кілька назв, але основа його залишалась: “Вулишен”. Правда, літерами назву передати неможливо, бо в азбуці немає такої літери, яка б звучала як щось середнє між “и” та“ї”. Так можуть вимовляти тільки корінні олешинці і то не по всіх кутках, а лише підбужанці, загорянці, нагірці та підцеркванці. На мазурах вже як і в підліссі мова більш наближена до літературної і тут не кажуть: худили, рубили. Олешинці, де б не зустрілись, впізнаються по мові, навіть коли вони і переселені в Красносілку Старокостянтинівського району чи й далі, в Приморський край.

Найдавніша писемна згадка про теперішній Олешин датується від 10 лютого 1431 року, коли у місті Сопот польський король Владислав 2 Ягайло записує Янові Чанстуловському 100 гривень на володіння селами Голисин (нині село Олешин Хмельницького району) та Плоскирівці на річці Бог у Летичівському повіті “Подільської землі”.

В 1470 році польський король Казимір 4 дозволяє Кам’янецькому Каштелянові Миколаєві з Нового двору (нині м. Городок) викупити у братів Івана та Миколая, місцевих шляхтичів, села Голисин та Плоскирівці на річці Бог у Летичівському повіті Подільської землі і записує на них 50 гривень. Ці стародавні документи, що збереглися в Хмельницькому краєзнавчому музеї, вказують на вік села Олешин. Йому тепер 578 років.

За іншими джерелами, перша письмова згадка з’явилась, коли в 1483 році писали про Проскурів, котрий теж був селом і налічував сім “димів”. Проскурів був королівських “добр” і в 1550 році король Сигізмунд Август його, як винагороду, подарував Мацеєві Володькові з Германова і в додачу ще “Леснів” і “Голишин” з прилеглим над Бугом в повіті Кам’янецькім. Згодом Проскурів відійшов знову до королівських власностей, але про Олешин не згадується.

За часів козацької доби жителі села були на стороні козаків і коли в боротьбі зі шляхтою не встояв Проскурів і був знищений, знищили і село Олешин. Про це свідчить люстрація Мартина Заморського від 1662 року: “ В Проскурові вціліли тільки 12 мешканців, що вийшли до свободи, а села держави Голишин, Леснів, Мацьківці, Волиця, Заріччя не мали жодного підданого, а стави і млини були пусті, бо зоставатися через набіги та наїзди опричників у домівках своїх не можуть”.

Згодом Проскурів почав відновлюватись, а з ним і села. В 1775 році в Проскурові вже було 366 домів (приблизно третина Олешина на сьогодні), але домів було 184 жидівських і 96 міщан. Було створено староство, до якого належали Гречани, Шаровечка, Мацьківці, Заріччя, Олешин та Іванківці.

Відомо, що в селі ніколи не було поміщика, воно не належало нікому, але життя було важким. Селянам треба було йти в найми до поміщиків у сусідні села і жати за двадцятий сніп. Своєї землі в Олешині було мало. На двір заходило біля двох десятин. Були й такі двори, що мали до 1Га землі. Садків було мало. Майже кожна хата обсаджувалась вербами, які селяни використовували як будівельний матеріал і для опалення. У селі проживав священик, який володів 49Га землі.

Великою допоміжною галуззю у матеріальному побуті селян було ткацтво. В кожній хаті був верстат, були майстри, які виготовляли ткацькі верстати. З багатьох навколишніх сіл привозили люди пряжу для виготовлення полотна. Пряли за гроші і за продукти сільського господарства. З Проскурова привозили клоччя для перетворення його в нитки. За тиждень прядіння жінки одержували три копійки.

З будівництвом залізничних колій на Шепетівку велика кількість селян знаходили роботу саме там. Частина чоловіків виїжджала на заробітки в Жмеринку та Одесу, Читу та Маньчжурію. Подалися і за океан в “новий світ” понад сто сімей з села. Але не знайшлося щастя в Америці та Канаді. Значна частина селян повернулися в рідний край.

Олешинці були бідняками, хоча важко працювали на бурякових плантаціях. Ось як згадує Чекерда М.А.: “Сонце пече нестерпно, піт очі заливає, спини не розігнеш, бо скрізь назирці ходить панський наглядач, Шльома... Ледь дочекались вечора”. Біда людей заганяла в шинок, який тримав єврей Файвель. Він на цьому розбагатів, придбав багато землі, ставок, ліс і млин. Згодом єврея витиснув місцевий глитай Микитка.

В Олешині, як і на Поділлі, церковні парафії діяли постійно. Не завмирала і православна віра. Ще в 1539 році в Олешині правив піп Карпо. Королівське село Проскурів і Голишин в 1510 році за вірну службу віддані Мікулі Гурському. Чому так часто міняли віддавання письмових згадок не виявлено. Може тому, що з 1395 року Поділля входило до повіту Литовського, а з 1352 належало Польщі, ще раніше, в 1257 році, було під владою татар, тобто Волохівська доба. Татари не дозволяли будувати міста, але до віри відносились терпимо, хоч православну церкву в Олешині й спалили. Біля тієї церкви був найдавніший відомий цвинтар (за звичаєм, цвинтар завжди знаходився поруч із церквою). Нині на місці найдавнішого цвинтаря в Олешині проходить дорога від клубу до річки. Поряд була кузня, бо саме тут дорога розходилась на Осташки і Черепову. А недалеко був шинок, де торгували дві єврейські сім’ї. Шинок був аж до революції. Він розміщувався за хатою, де починається вулиця “гірка”, нині Мисливська... Згодом корчму перебудували спочатку в клуб, а потім, коли збудували новий, зруйнували.

Після зруйнування церкви зсувом грунту, нову збудували в 1717 році на середньому пагорбі, а в 1868 році збудували на її місці Хресто-Воздвиженський Храм, який правився до 30-х років минулого століття. Тоді в новій церкві з 1794 по 1798 рік в Олешині правив священик Ровінський. Але найбільший вклад для села зробив протоієрей Мартин Морочевський. (1857 – 1897 роки). Він збудував церковно-приходську школу, передав церкві 1800 рублів, 4 десятини садиби, 33 десятини орної землі, 12 десятин сінокосів (сінокіс і понині носить назву “попове”).

В 1783 році Іванківці купили собі свою церкву, бо вже мали 892 жителі, з них 884 православних, останні, як і в Олешині , мазури (вихідці з Ломжинської губернії). В 1893 році в Іванківцях вже було 1232 жителі, а в Олешині 1734 і мало 297 дворів.

Минали роки, село розросталося. З’являлися нові хати, нові вулиці. На початку 19 століття це вже було велике село. Близькість міста Проскурова сприяло розвитку села. Жителі Олешина тримали багато худоби, птиці, мали добрий урожай з полів та городів. Залишки продукції несли на базар у Проскурові, маючи від цього гроші.

ДОКУМЕНТ: Історичний документ 1901 р. про історю села Олешин (інформація знайдена Я.Ващуком в Національній бібліотеці Фінляндії, м. Гельсінкі)

Виникла потреба в знаннях. В середині 19 століття було побудовано приміщення двокласної школи. Воно знаходилося на горбі, близько біля церкви. У школі було 2 класні кімнати, розділені стіною з дверима і дві кімнати для вчителя. Трохи нижче стояв будинок дяка. Священикові була відведена ділянка землі розміром 2 Га на західній околиці села. Він побудував 5-кімнатну цегляну хату і надвірні будівлі. Уся садиба була обкопана глибоким ровом, а над ним посаджені ясени. Частина рову і ясенів збереглись ще до першого десятиліття 21 століття.

Почалося будівництво залізничної станції Гречани, а потім збудували 4-залізничну лінію. Було побудоване депо. Більша частина жителів Олешина працювала на станції Гречани. Детальніше ознайомитись з історією села Олешин можна за монографіями Пилипа Левицького, чотири покоління якого були священиками і вели відповідні записи. Сам Пилип Левицький не пішов по батьківській стежці, а закінчив Київський університет і служив при Проскурівському повіті. Він надрукував на 21 сторінці монографії, один екземпляр в бібліотеці Академії наук в м. Києві, другий в архівах.

Для ознайомлення можна замовити через Хмельницьку обласну бібліотеку.

Сім’я Левицьких теж внесла свій здобуток в наші села. Так, Григорій Левицький, медик, адмірал подарував жителям Іванковець землі під школу, під цвинтар, збудував школу, вніс в банк кошти на утримання школи довічно (згодом більшовики це все зруйнували). Сестра Пилипа Левицького, Олена, була відомою художницею. Слід відзначити, що священнослужителі для Олешина та Іванковець зробили багато корисного, особливо для освіти. Дякуючи їм в село приїжджали відомі діячі науки і культури. Так, до Олешина навідувався Тадей Рильський, якого Т.Г.Шевченко відзначав як: “одного із ліпших знавців українського народного життя” і написав, між іншим, і про наше село, особливо про симпатію селян до Устима Кармелюка.

Час дуже скоро плине, ще здається недавно, за словами старожилів, Південний Буг був повноводною рікою, яку змагались перепливти, а нині хоч перескакуй. За селом було багато березняків, де росли верби і текла джерельна вода, а від села не було видно за вербами Проскурова. Вирубали, осушили, розорали. І не чути вже в жнива перепілок в небі, не видно зайців в полі. Так змінюється світ і наше знання.

Говорячи про село , слід згадати і деякі події, що в ньому відбувались.

Під час революції 1905 – 1907 років не було виступу селян проти поміщика, бо поміщика в Олешині не було. Але жандарми декілька днів викликали людей на допити з метою дізнатися, хто вивісив червоний прапор на півкопі попівського поля. Революційна хвиля 1905 року докотилась до Проскурівського повіту, дійшла і до Олешина. В селі з’явились прокламації, книжечки, в яких закликали не йти на панські лани. Розповсюджував прокламації сільський голова Гнат Васильович Воловець зі своїми товаришами Пірогами Романом і Дмитром.

Старожили згадують таку історію. По дорозі з Проскурова до Олешина мчав польський фаетон. В ньому сидів огрядний кучер і пан з рушницею за плечима. Пан їхав на полювання. Під самим селом біля лісу фаетон зупинився і почувся звук мисливського ріжка. З лісу вибігло кілька чоловік. Швидко витягнули з фаетона мішки з прокламаціями і зникли, а пан з візником повернулись назад. Пан мисливець був не хто інший як знаменитий у Проскурові лікар Полозов. Люди, що вибігли з лісу, були підпільники Гната Воловця.

В серпні 1914 року розпочалася імперіалістична війна. Потім революція і громадянська війна. Олешинці були активними учасниками проти інтервенців-білополяків. В 1920 році білополяки наступали з західної частини на село з метою пограбування. Жителі вирішили зустріти їх кулеметним вогнем. Та сили були нерівні. Гурт односельців зібрали поляки аби розстріляти. Тоді священик Волосєвич одягнув ризи і з хрестом та іконою пішов просити не вбивати односельців. Постріл інтервента – і священик упав, підпливаючи кров’ю. На допомогу кинувся 16-літній Ціпко Павло Григорович, але зразу впав від пострілу в голову. Були вбиті й інші учасники оборони села. А польські вояки кинулися палити село. Голосіння жінок, крик дітей не зупинив паліїв. Коли ж раненько поляки в нижній білизні на конях тікали через село на Осташки від червоних кіннотників, селяни їм кидали вдогін насмішки, а Оліхівський Микита Харитонович на коні приєднався до червоних кіннотників, тільки кавалеристом не був, і біля Волочиська його шаблями поляки порубали.

Трагічно пройшла революція по селу, бо щотижня мінялась влада і кожна правила по-своєму. Гайдамаки селян били батогами за те, що ті в попа землю хотіли забрати, в Іванківцях більшовики постріляли тих, хто вийшов у вишитих сорочках (Волошин Микола Федорович та ін.).

Тривала громадянська війна. На станції Гречани був сформований бронепоїзд “Ґандзя”, який захищав новостворену радянську владу. Був створений революційний комітет. Керував ним Чекирда Тит Остапович, пізніше голова Проскурівського ревкому. Членами екіпажу “Ґандзі” біли олешинці Салабай Максим, Ціпко Іван.

Закінчилася громадянська війна. Розпочалася відбудова зруйнованого і побудова нового господарства. Радянський уряд запровадив Нову Економічну Політику (НЕП). Селянам дали землю, аби вони працюючи на ній, збирали урожай і здавали хлібозаготівлю для продуктів міським жителям.

Особливо старанні господарі вирощували гарні врожаї. А ліниві власники землі, не бажаючи тяжко працювати, продавали свої ділянки поля. Господарі купували їх і примножували свої наділи. Будували хати під жерстю та черепицею, мали свої коні, 2 – 3 корови, сільськогосподарський реманент.

Завдяки НЕПу економіка країни трохи зміцніла. В 1929 році на селі організовували СОЗи (спільний обробіток землі), а в 1930 році почалася організація колгоспів (колективних господарств). У колгосп треба було віддати основне майно селянина: землю, тяглову силу, реманент.

Та не обминули село й інші біди. Голодмор 1932 - 1933 років, який руками сільських активістів створили московські правителі, щодня забирав свої жертви, а такі як Лисий Іван, котрого прозвали “кукудеркою”, бо шукав дирки, де якась жінка сховала жменю квасолі, казав: “Ку-ку! Дирка”.

У 1932 році на трудодні не дали майже ніякого збіжжя, бо забрали на хлібозаготівлю. Наклали велику контрактацію на городні культури – овочі.

Восени 1932 року комісії з комнезамівців вигрібали в селян всі продукти. Ось що пригадує Чекирда Галина Сергіївна: “Мама і тато щоденно йшли на роботу, а мене відводили до бабусі. Бабуся жила у сина, Степана Приступи, в якого було шестеро малих дітей. Батьки на роботі, а бабуся всіх нас доглядала. Біля печі стояла лежанка. На ній були складені торбини з зерном та крупами. Лежанка застелена ряднами, як ліжко. Коли комнезамівська комісія заходила до двору, бабуся веліла нам усім лягати на лежанку. Якщо комнезамівці накажуть злізти з лежанки, то не злізати, а голосно плакати. Ми, малеча, так і робили. Торбинки залишилися і це врятувало нас навесні від голодної смерті”. А було багато опухлих від голоду людей. Та не помирали, рятувала залізнична станція Гречани та депо. Багато олешинців там працювали, одержуючи 400 грам хліба. Цим і рятували свої сім’ї. У село приходили голодні люди з іншої місцевості. Їх називали “прошаками”. Дітям-прошакам олешинці давали щось їстівне, відриваючи від себе.

Не пройшла ще хвиля голодна, як пролинула хвиля розкуркулювання. Працьовитих селян, що мали більше землі і худоби, називали куркулями. Їх не приймали в колгосп, а розкуркулювали і висилали в Сибір. Все їхнє майно переходило в колгосп. Виганяли з хати, грабували все, що подобалось активістам, руйнували життя найпрацьовитіших селян. А слідом вже насувалась хмара репресій. Щоночі з села хтось зникав назавжди і без сліду. А сім’ю в 24 години виганяли за межі області (ми тоді були Вінницької). Матері кидали малих діток, а самі їхали, не знаючи куди.

Добрим господарем в Олешині був Чоп Іван, мав поле, худобу, гарний будинок. Все його майно, нажите тяжкою працею, забрали в колгосп, в хаті відкрили дитячі яслі, а сім’ю вислали в Сибір. Чопа Клима, колишнього наймита, який одружився з дочкою господаря, також розкуркулили. Коли Дуда Харитон і Палянца Руслан не добились для нього правди у Всеукраїнського старости Петровського у Харкові, він зрозумів, що комнезам його в спокої не залишить. Тому заздалегідь вирішив, що треба від них тікати подалі. Жінці наказав, що коли за ним прийдуть, і будуть її з дочкою виселяти, хай іде спокійно, а він здаля буде спостерігати. Але щоб вона не подала вигляду, що його бачить чи знає. Заздалегідь приготував в стодолі одяг. Коли вночі за ним прийшли, він в спідній білизні, хоч було холодно, попросився вийти. Йому дозволили, бо думали, що голий не втече. А він в стодолі одягнувся і зник. В Проскурові Клим бачив в який вагон посадили його сім’ю і всю дорогу слідував за тим поїздом аж в Архангельську область. Там сім’ю поселили в барак на березі якоїсь річки, де він і зустрівся з дружиною і розробили план втечі із заслання. Вночі дружина взяла доньку і пішла на річку до ополонки, звідки брали воду. Туди ж підійшов і Клим Чоп. Жінка дещо з одежі кинула біля ополонки, взяла на руки доньку, а Клим взяв на руки їх обох і своїми ж слідами задом пішов від ополонки. Так потім добрався на Київщину, а на місці заслання вирішили, що жінка з дочкою втопилися. Оскільки Чоп був з роботящих, то не пропав з голоду і на Київщині, казали, ніби ще й в люди вибився. Добрим господарем був і Дуда Юхим. Завзята до роботи його дружина Ксеня була гарною помічницею у веденні господарства. Мали четверо малих дітей, найстаршому було 11 років. У 1932 році Дуду розкуркулили, вислали в Сибір, звідки він не повернувся. Пізніше вислали й дружину, залишивши маленьких дітей. Коли Ксеню виводили з хати, то вона попросила міліціонера востаннє погодувати груддю маленьку Параню. Та він не дозволив взяти на руки. Схилилася мати над колискою і, востаннє погодувавши дитину своїм молоком, пішла, тяжко ридаючи.

В інших заможних сім’ях теж залишалися діти без батьків, яких забирали. Тоді голова колгоспу Мефодій Мазурик розпорядився створити в хаті Дуди Юхима патронат для залишених напризволяще дітей усього села. Поставили 2 няньки для догляду за 30 дітьми і кухарку. Молоко та інші продукти давав колгосп. Всі діти вижили і вже з 10 років працювали вдома, а влітку в колгоспі. Так згадувала Дуда Параня своє дитинство: “Мені було 6 років, на роботу не брали. Влітку брати і сестра пасли худобу. А я ставила ослінчик до жорен і молола кукурудзу, щоб увечері 9-річна сестра Ганна зварила мамалигу”. Мати повернулася, коли вже всі діти виросли.

Не краща доля і Апановича Івана. Вислали разом з дітьми, а в хаті обладнали класну кімнату. Після другої світової війни діти повернулись, пішли до школи, але 15-річна Зоя померла від туберкульозу. Не залишали в спокої підлітків, бо треба було заповняти ФЗУ, а вони ж боялись податись з дому. Не питали. Брали. А тим часом батьків душили податками. За кожну сотку городу, за кожне плодове дерево, ще й м’ясо, молоко, шкуру, яйця.

Олешинський колгосп назвали іменем Леніна. На початку тридцятих років зруйнували церкву, забрали під школу будинок попа, дяка і хату Апановича Івана, де відкрили семирічку. Директором школи був Видиш М.І. - людина серйозна і вимоглива. Завучем була Дугманська В.О. – прекрасний організатор навчально-виховного процесу. Звичайно, школа спочатку була початкова, а потім неповна середня. Умови навчання були несприятливі: класні кімнати тісні, темні, вологі. У середині 30-х років колгосп вирощував високі врожаї, помітно зросла оплата трудодня.

Голова колгоспу Мефодій Мазурик – умілий організатор, встановив строгий порядок в господарстві, дисципліну праці.

На західній частині села були збудовані комори для зерна, зроблений тік з твердим покриттям. На цій же території, ближче до села, були збудовані конюшні, корівники, свинарник, телятник, паровий млин. За 1,5 кілометри від села, біля шляху на с. Осташки, викопали ставок і зарибили його коропами. На схилах долин насадили великий сад з цінними сортами яблук, груш, слив, горіхів. Керував тут садовод-любитель Ціпко Леонтій. Трохи далі, за залізницею, на південному схилі до берегів річки Буг, відведено велику площу під городні культури. Під керівництвом бригадира Антона Лисого городниці вирощували врожаї різних овочів і полуниці. Продукцію відвозили на Проскурівський ринок, помітно поповнюючи колгоспну касу.

Для збереження продукції городу і саду збудували велике підвальне приміщення. Створили парникове господарство, яке давало колгоспові великий прибуток. За високі показники врожайності колгосп ім.. Леніна було занесено на обласну дошку пошани. Закінчивши школу, молодь вступала в технікуми та вищі навчальні заклади, багато юнаків пішли навчатися до військових училищ. Село розросталося, з’явилося багато нових вулиць.

Юнаки з далеких від Проскурова сіл приставали в зяті до олешинських дівчат, щоб мати можливість працювати в місті. Олешин почали жартома називати “Зятьківці”.

Росла кількість жителів. А навчання дітей так і проводилось у пристосованих напівтемних приміщеннях. Планували будівництво нової школи. Та не довелося нашим людям дочекатись світлого майбутнього, бо почались то масові репресії в 1937 році як на Україні так в Олешині. Зникали, переважно вночі, кращі люди села: роботящі, чесні, дбайливі.

То визвольна війна за Західну Україну в 1939 році, то фінська, в 1940 році, де замерзли в люті морози кілька наших односельчан (Каплун Семен залишив двох дочок-сиріт). А потім вже війна з Німеччиною, де полягло чимало відомих, а то й досі не згадуваних односельців (Петляк Антон Наумович та інші). Ця війна викосила абсолютну більшість людей, народжених у 1919 – 1925 роках. Викосила не стільки війна, скільки безглузде командування, бо кидали в бій (особливо під Тернополем і в Карпатах) мобілізованих польовим воєнкоматом зовсім не навчених, а то й не озброєних хлопців, посилали на танки з гвинтівками і гранатами.

Молодь відправляли на фронт прямо з училищ. Чоловіків теж мобілізували на фронт. Залишилися тільки залізничники, що мали броню. На початку липня фашисти вже захопили Проскурів. Олешинці принишкли, передчуваючи лихі часи від окупантів. У село приїхала делегація німців і представників західноукраїнського уряду. Вони веліли зігнати людей на площу біля клубу і об’явили свої жорстокі окупаційні закони.

продовження...