(це закінчення, але існує попередня сторінка і перша сторінка)

9. Законодавством України не передбачено надання дозволу на
використання знака для товарів і послуг лише на платній основі.
Тому довід сторони договору, предметом якого було надання
невиключної ліцензії на використання товарного знака, стосовно
відсутності в цьому договорі умов щодо розміру й порядку
здійснення відповідної оплати господарським судом не взято до
уваги.

Товариство з обмеженою відповідальністю «Д.» (далі -
Товариство «Д.«) звернулося до господарського суду з позовом до
Товариства з обмеженою відповідальністю «М.» (далі — Товариство
«М.«) про визнання недійсним договору про надання невиключної
ліцензії на використання товарного знака (далі — Договір) та
зобов’язання відповідача повернути свідоцтво на знак для товарів і
послуг «П...».

Рішенням місцевого господарського суду, залишеним без змін
постановою апеляційного господарського суду, у задоволенні позову
відмовлено. Рішення та постанову попередніх інстанцій з посиланням
на приписи статей 627, 1109 Цивільного кодексу України ( 435-15 )
(далі — ЦК України) мотивовано тим, що сторонами Договору було
узгоджено всі істотні умови даного виду правочину, у той час коли
чинним законодавством не заборонено надання права на використання
торговельної марки на безоплатній основі.

Судовими інстанціями у справі встановлено, що:
— Позивач є власником свідоцтва на знак для товарів і послуг,
об’єктом якого є комбіноване позначення «П...»;
— Товариством «Д.» (ліцензіар) та Товариством «М.»
(ліцензіат) укладено Договір, за яким відповідачу було передано
невиключну ліцензію на використання знака для товарів і послуг
«П...» на певній території строком на 7 років;
— відповідно Договору надання ліцензіатові права на
використання названого комбінованого знака здійснюється на
безоплатній основі.

Причиною виникнення спору в даній справі стало питання щодо
наявності правових підстав для визнання Договору недійсним.

Господарські суди у вирішенні даного спору, з достатньою
повнотою встановивши обставини, що входять до предмету доказування
зі справи, надали цим обставинам правильну юридичну оцінку.

Частинами восьмою та дев’ятою статті 16 Закону України «Про
охорону прав на знаки для товарів і послуг» ( 3689-12 )
передбачено, що власник свідоцтва має право дати будь-якій особі
дозвіл (видати ліцензію) на використання знака на підставі
ліцензійного договору. Договір про передачу права власності на
знак і ліцензійний договір вважаються дійсними, якщо вони укладені
у письмовій формі і підписані сторонами.

Згідно з частиною четвертою статті 426 ЦК України ( 435-15 )
умови надання дозволу (видачі ліцензії) на використання об’єкта
права інтелектуальної власності можуть бути визначені ліцензійним
договором, який укладається з додержанням вимог цього Кодексу та
іншого закону.

Відповідно до статті 1109 ЦК України ( 435-15 ) за
ліцензійним договором одно сторона (ліцензіар) надає другій
стороні (ліцензіату) дозвіл на використання об’єкта права
інтелектуальної власності (ліцензію) на умовах, визначених за
взаємною згодою сторін з урахуванням вимог цього Кодексу та іншого
закону. У ліцензійному договорі визначаються вид ліцензії, сфера
використання об’єкта права інтелектуальної власності (конкретні
права, що надаються за договором, способи використання зазначеного
об’єкта, територія та строк, на які надаються права, тощо),
розмір, порядок і строки виплати плати за використання об’єкта
права інтелектуальної власності, а також інші умови, які сторони
вважають за доцільне включити у договір.

Як з’ясовано судовими інстанціями, сторонами Договору було
передбачено безоплатне надання ліцензіатові права на використання
об’єкта інтелектуальної власності. Чинним законодавством України
не встановлено надання дозволу на використання знака для товарів і
послуг лише на платній основі.

Таким чином, твердження скаржника про відсутність згоди
сторін з усіх істотних умов, які передбачені Законом ( 3689-12 )
для даного виду договору, не були взяті до уваги Вищим
господарським судом України.

З урахуванням викладеного останній не знайшов підстав для
скасування оскаржуваних судових рішень.

Заступник Голови Вищого
господарського суду України В.Москаленко