(це продовження, але існує попередня сторінка і перша сторінка)

7. Відсутність з боку відповідача зі справи протиправної
поведінки, причинного зв’язку між діями відповідача та можливими
збитками позивача, недоведеність позивачем факту заподіяння шкоди
та її розміру виключають можливість задоволення позову про
стягнення збитків у зв’язку з використанням без дозволу позивача
знака для товарів і послуг.

Товариство звернулося до господарського суду з позовом до
Підприємства про відшкодування шкоди, завданої діями
недобросовісної конкуренції, мотивуючи свої вимоги посиланням на
приписи статті 6, 203, 440 Цивільного кодексу Української РСР
( 1540-06 ) (далі — ЦК УРСР) та статті 1, 4, 20 Закону України
«Про захист від недобросовісної конкуренції» ( 236/96-ВР ) (далі -
Закон).

Рішенням місцевого господарського суду, залишеним без змін
постановою апеляційного господарського суду, у позові відмовлено
повністю.

Перевіривши повноту встановлення судами першої і апеляційної
інстанцій обставин справи та правильність застосування ними норм
матеріального і процесуального права, Вищий господарський суд
України дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення
касаційної скарги з урахуванням такого.

Попередніми судовими інстанціями встановлено, що:
— Позивач обґрунтовує свої вимоги посиланням на те, що:
відповідач у період з липня 1999 року по січень 2003 року вчиняв
дії, що суперечили правилам, торговим та іншим чесним звичаям у
підприємницькій діяльності, а саме: використовував без дозволу
позивача його фірмове найменування, інші позначення, а також
нормативно-технічну документацію шляхом випуску розчину «Р...«
фактично від імені позивача, але не надавши йому можливості
впливати на умови виготовлення та реалізації цього лікарського
засобу;
— протягом 1998-2001 років відповідач здійснював промислове
виробництво лікарського засобу — розчину «Р...» у флаконах різної
місткості на підставі договору про спільне виробництво лікарських
препаратів, укладеного Підприємством з Товариством 17.02.1998 із
строком дії до 31.12.2001;
— зазначеним договором та програмою робіт, що є додатком N 1
до нього, було передбачено спільне впровадження сторонами в
промислове виробництво лікарських засобів, в тому числі розчину
«Р...» у флаконах місткістю 200 мл в обсягах: у 1998 — 20 000 шт.,
у 1999 році — 50 000 шт., у 2000 — 2001 роках — 70 000 штук на
рік;
— договір про спільне виробництво лікарських препаратів від
17.02.1998 сторонами не розривався і не оспорювався, а втратив
силу із завершенням строку дії;
— питання про виконання чи порушення сторонами умов названого
договору не є предметом даного позову і знаходиться поза його
межами;
— після закінчення дії договору про спільне виробництво
лікарських препаратів відповідач продовжував самостійно
здійснювати промислове виробництво лікарського засобу (розчину
«Р...«);
— на етикетках флаконів із розчином «Р...», що були
виготовлені відповідачем протягом 1998-2002 років, зазначалося, що
цей лікарський засіб виготовлено за участю Товариства, а також
вказувався номер реєстраційного посвідчення, належного позивачу;
— промислове виробництво розчину «Р...» здійснювалося
відповідачем у 1998-2002 роках на підставі Пускового регламенту на
виробництво цього розчину від 15.05.1998, відповідної Тимчасової
фармакопейної статті ТФС від 15.01.1998 та ліцензій серії ВРМ
N 4174 і серії АА N 137148 на здійснення підприємницької
діяльності з виробництва лікарських засобів, виданих відповідачеві
Міністерством охорони здоров’я України;
— те, що медичний препарат виготовлено за участю Товариства,
відповідач мав зазначати на етикетці розчину «Р...» відповідно до
приписів відповідної Тимчасової фармакопейної статті, погодженої з
позивачем 12.01.1998 і затвердженої фармакопейним комітетом
Державного комітету з медичної та мікробіологічної промисловості
«Держкоммедбіопром» Міністерства охорони здоров’я України
15.01.1998;
— відповідно до Порядку державної реєстрації (перереєстрації)
лікарського засобу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів
України від 27.04.1998 N 569 ( 569-98-п ), позивачеві 23.07.1998
видано реєстраційне посвідчення N Р/98/17/31 на лікарський засіб -
розчин «Р...«;
— позивач листом від 09.11.1998 дозволив відповідачеві
використання номеру реєстраційного посвідчення (N Р/98/17/31) на
етикетці лікарського засобу розчину «Р...»;
— відповідач не використовував дозвіл на здійснення
промислового випуску лікарського засобу (розчин «Р...«) від
28.08.1998 серії ВМ N 114 через скасування цього дозволу в
1998 році;
— у період існування спірних правовідносин Товариство не
здійснювало виробництва лікарських засобів (в тому числі й розчину
«Р...»), а з травня 2001 року взагалі не мало права на виробництво
і реалізацію лікарських засобів внаслідок відсутності необхідної
ліцензії;
— позивач обґрунтовував свої вимоги посиланням на
неправомірне використання відповідачем промислової технології
виробництва, але відповідний винахід за деклараційним патентом
України від 15.11.2001 є власністю інших осіб, тоді як Товариство
не подало доказів наявності у нього прав на його використання
(крім того, дію зазначеного патенту припинено з 14.01.2002 у
зв’язку із несплатою відповідного збору);
— позивачем не доведено факт заподіяння збитків та їх розмір.

Згідно з статтею 1 Закону України «Про захист економічної
конкуренції» ( 2210-14 ) економічна конкуренція (конкуренція) — це
змагання між суб’єктами господарювання з метою здобуття завдяки
власним досягненням переваг над іншими суб’єктами господарювання,
внаслідок чого споживачі, суб’єкти господарювання мають можливість
вибирати між кількома продавцями, покупцями, а окремий суб’єкт
господарювання не може визначати умови обороту товарів на ринку.

Відповідно до статті 1 Закону ( 236/96-ВР ) недобросовісною
конкуренцією є будь-які дії у конкуренції, що суперечать правилам,
торговим та іншим чесним звичаям у підприємницькій діяльності.

Статтею 4 Закону ( 236/96-ВР ) визначено, що неправомірним є
використання без дозволу уповноваженої на те особи чужого імені,
фірмового найменування, знаків для товарів і послуг, інших
позначень, що може призвести до змішування з діяльністю іншого
господарюючого суб’єкта (підприємця), який має пріоритет на їх
використання.

Відповідно до статті 8 цього Закону ( 236/96-ВР )
дискредитацією господарюючого суб’єкта (підприємця) є поширення у
будь-якій формі неправдивих, неточних або неповних відомостей,
пов’язаних з особою чи діяльністю господарюючого суб’єкта
(підприємця), які завдали або могли завдати шкоди діловій
репутації господарюючого суб’єкта (підприємця).

Статтею 20 Закону ( 236/96-ВР ) встановлено, що вчинення дій,
визначених цим Законом як недобросовісна конкуренція, тягне за
собою накладання Антимонопольним комітетом України штрафів,
передбачених цим Законом, а також адміністративну, цивільну та
кримінальну відповідальність у випадках, передбачених
законодавством.

Згідно з частиною першою статті 440 ЦК УРСР ( 1540-06 ) (який
діяв на час виникнення спірних правовідносин) шкода, заподіяна
особі або майну громадянина, а також шкода, заподіяна організації,
підлягає відшкодуванню особою, яка заподіяла шкоду, у повному
обсязі, за винятком випадків, передбачених законодавством.

Водночас для застосування такого заходу відповідальності як
відшкодування шкоди потрібна наявність сукупності усіх елементів
складу цивільного правопорушення: протиправної поведінки; шкоди;
причинного зв’язку між протиправною поведінкою заподіювача шкоди
та збитками; вини. За відсутності хоча б одного з цих елементів
цивільна відповідальність не настає.

Згідно з статтею 33 Господарського процесуального кодексу
України ( 1798-12 ) (далі — ГПК України) кожна сторона повинна
довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх
вимог і заперечень.

Попередні судові інстанції, оцінивши доводи сторін і подані
ними докази, з дотриманням приписів статті 43 ГПК України
( 1798-12 ) встановили факт відсутності конкуренції між
Товариством і Підприємством, що виключає й можливість
недобросовісної конкуренції, а також дійшли висновку щодо
відсутності з боку відповідача протиправної поведінки, відсутності
причинного зв’язку між діями відповідача та можливими збитками
позивача, недоведеності позивачем факту заподіяння шкоди та її
розміру.

Водночас загальна оцінка правомірності ліцензійної діяльності
Підприємства з виготовлення лікарського засобу (розчину «Р...»)
знаходиться поза межами даного позову, а тому й не може бути
підставою для задоволення касаційної скарги.

В свою чергу, посилання Товариства в обґрунтування позову на
статтю 203 ЦК УРСР ( 1540-06 ), яка стосується відповідальності за
порушення договірних зобов’язань, є безпідставним, оскільки
предметом даного позову (визначеним позивачем) є відшкодування
саме позадоговірної (внаслідок недобросовісної конкуренції) шкоди.

Інші доводи касаційної скарги не спростовують висновків
попередніх судових інстанцій щодо фактичних обставин справи та
стосуються оцінки наявних доказів, тоді як касаційна інстанція
відповідно до частини другої статті 111-7 ГПК України ( 1798-12 )
не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не
були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи
відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого
доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази
або додатково перевіряти докази.

З урахуванням викладеного Вищий господарський суд України
дійшов висновку про те, що рішення місцевого та постанова
апеляційного господарських судів зі справи відповідають
встановленим ними фактичним обставинам, прийняті з дотриманням
норм матеріального та процесуального права і передбачені законом
підстави для їх скасування відсутні.
(продовження)