(продовження, див. початок)

9. За наявності договорів з авторами творів на управління їх майновими правами організації колективного управління як суб’єкти авторського права мають право звертатися до господарського суду з позовами про відшкодування збитків (матеріальної шкоди), включаючи упущену вигоду або стягнення доходу, отриманих порушником внаслідок порушення ним авторського права і (або) суміжних прав, і у тому випадку, коли з порушником авторського права організацією колективного управління не укладено будь-якої угоди.

Рішенням місцевого господарського суду, залишеним без змін постановою суду апеляційної інстанції, в задоволенні позову державного підприємства «Українське агентство з авторських та суміжних прав» (далі — ДП «УААСП») до Театру про стягнення 90 811, 81 грн. відмовлено з тих мотивів, що між позивачем та відповідачем не укладено договору про передачу майнових прав, а для настання відповідальності за використання творів авторів необхідне укладення авторського договору.

ДП «УААСП» звернулося до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просило рішення місцевого господарського суду та постанову апеляційної інстанції скасувати і розглянути справу по суті. Скаргу мотивовано тим, що судовими інстанціями неправильно застосовано норми Закону України «Про авторське право та суміжні права» (далі — Закон). Зокрема, відмова Театру укласти з угоду на використання творів авторів не позбавляє позивача права на звернення з позовом про стягнення авторської винагороди на користь авторів, з якими ДП «УААСП» укладено договори на управління майновими правами. Крім того, на думку скаржника, судові інстанції дійшли помилкового висновку про те, що оплата за використання творів авторів здійснювалася відповідачем в адміністративно-наказовому порядку, а не відповідно до вимог Закону.

Перевіривши на підставі встановлених судовими інстанціями фактичних обставин справи правильність застосування ними норм матеріального і процесуального права, Вищий господарський суд України дійшов висновку про наявність підстав для часткового задоволення касаційної скарги з огляду на таке.

Причиною спору стала несплата відповідачем сум авторської винагороди відповідно до поданих розрахункових листів.

Відповідно до статті 47 Закону суб’єкти авторського права і (або) суміжних прав можуть, зокрема, доручати управління своїми майновими правами на колективній основі відповідним державним організаціям, установчі документи яких передбачають здійснення функцій колективного управління майновими правами. Абзацом другим частини 1 статті 48 Закону також передбачено, що організації колективного управління діють на основі статутів, що затверджуються в установленому порядку, і в межах повноважень, одержаних від суб’єктів авторського права і (або) суміжних прав. У частині 3 статті 48 Закону зазначено, що повноваження на колективне управління майновими правами передаються організаціям колективного управління авторами та іншими суб’єктами авторського права і (або) суміжних прав на основі договорів, укладених у письмовій формі.

Згідно з пунктом 4 статті 48 Закону організації колективного управління можуть управляти на території України майновими правами іноземних суб’єктів авторського права і (або) суміжних прав на основі договорів з аналогічними іноземними організаціями, в тому числі й про взаємне представництво інтересів.

У свою чергу особи, які використовують твори, виконання, програми мовлення, примірники фонограм (відеограм), зобов’язані надавати організаціям колективного управління точний перелік використаних творів, виконань, примірників фонограм (відеограм), програм мовлення разом з документально підтвердженими даними про одержані прибутки від їх використання та повинні виплачувати організаціям колективного управління винагороду в передбачений термін і в обумовленому розмірі.

Крім того, відповідно до статті 50 Закону порушенням авторського права, що дає підстави для судового захисту, є вчинення будь-якою особою дій, які порушують майнові права суб’єктів авторського права, визначених статтями 15, 39, 40 і 41 Закону, з урахуванням передбачених статтями 21 — 25, 42 і 43 Закону обмежень. Підпунктом «г» пункту 1 статті 52 Закону передбачено право суб’єктів авторського права подавати позови про відшкодування збитків (матеріальної шкоди), включаючи упущену вигоду, або стягнення доходу, отриманого порушником внаслідок порушення ним авторського права і (або) суміжних прав, або виплату компенсацій.

Таким чином, за наявності у організації колективного управління договорів з авторами на управління їх майновими правами, вони мають право на звернення до суду з позовами про відшкодування збитків (матеріальної шкоди), включаючи упущену вигоду або стягнення отриманого порушником доходу і у тому випадку, коли з порушником авторського права не укладено будь-якої угоди.

З урахуванням зазначеного судові інстанції неправильно застосували норми матеріального права, а тому дійшли невірного висновку про те, що відсутність угоди з відповідачем позбавляє позивача права стягувати авторську винагороду на користь авторів, які доручали йому управління своїми майновими правами, оскільки, відповідно до зазначених приписів Закону, така винагорода може бути стягнута у вигляді збитків і у тому випадку, коли організацією колективного управління майновими правами авторів не укладалося договору з особою, яка виконує твори.

Що ж до висновку судових інстанцій про те, що подані позивачем договори не засвідчують управління майновими правами саме тих суб’єктів авторських і суміжних прав, у зв’язку з використанням творів яких нараховано збитки, то цей висновок ґрунтується на неповно досліджених обставинах справи, що є порушенням вимог частини першої статті 43 Господарського процесуального кодексу України. Так, в матеріалах справи наявні, зокрема, звіти інспектора позивача про виконання творів певних авторів та наявні договори з авторами цих творів на передачу майнових прав цих авторів в управління організаціям колективного управління майновими правами. Проте зазначені докази судовими інстанціями не досліджено.

Касаційна інстанція відповідно до частини другої статті 1117 названого Кодексу не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

З огляду на викладене Вищий господарський суд України судові рішення місцевого та апеляційного господарських судів скасував; справу передав на новий розгляд до суду першої інстанції.

(продовження)