Проблема вдосконалення кримінально-правової охорони прав інтелектуальної власності є не лише нагальною потребою на сучасному етапі розвитку України, але і в історико-правовому аспекті сягає своїм корінням до глибокої давнини. Факти існування одного з найпоширених порушень авторського права — плагіату (оприлюднення чужого твору під іменем особи, яка не є його автором) мали місце ще у стародавній Греції та Римській імперії. Зокрема, у трактаті Вітрувія «Про архітектуру» є навіть опис літературного змагання на честь Аполлона (міфологічного покровителя мудрості) та Муз (дев’яти богинь — покровительок мистецтв і наук), які традиційно проводилися в Олександрії. За свідченням Вітрувія, суддя змагань, граматик Аристофан, присудив нагороду аж ніяк не ліпшому письменнику, мотивуючи подібне рішення тим, що решта учасників змагання подали точні копії творів відомих на той час авторів. Після цього інциденту всі письменники, звинувачені у плагіаті, були вигнані з Олександрії...
З іншого боку, в усі історичні періоди плагіат різко засуджувала громадська думка. Про творчу діяльність людини та необхідність її охорони висловлювались відомі філософи, письменники, поети різних країн та поколінь, які черпали відповідні джерела із свого повсякденного життя. Наведу лише деяких з них.

Наприклад, філософ стародавньої Греції Платон (427-347 рр. до н.е.) стверджував, що створення будь-яких творів мистецтва і ремесла треба назвати творчістю, а всіх створювачів — творцями. Інший відомий філософ Аристотель (384-322 рр. до н.е.) у своїй «Метафізиці» зазначав, що «будь-яке мислення спрямоване на творчість...».

Відомий класик давньоримської літератури Вергілій (70-19 рр. до н.е.), автор славетної «Енеїди», очевидно, з сумом констатував порушення авторського права, виходячи з його крилатого вислову: «я написав вірші, а слава дісталась іншому», який на сьогодні вже увійшов до скарбниці античної мудрості.

Визначний російський поет Олександр Пушкін (1799-1837 рр.) стосовно творчості стверджував: «...не продается вдохновенье, но можно рукопись продать...«, а у тексті роману відомого українського письменника А.В. Головко (1897-1972 рр.) «Мати» прямо відображено порушення авторського права видатного українського поета Тараса Шевченка на його всім відомий «Кобзар»: «...І надумав написати українського вірша. Вибрав з «Кобзаря» — теж було про кохання. Чепурненько виписав на сторінці і підпис: «П. Діденко». Прибіг другого дня до Лесі схвильований: яке ж враження справив написаний вірш?...Леся розповіла, що батько, прочитавши, похвалив. Сказав, якщо сам Павлуша написав це, то дуже хороший вірш, просто-таки, справжній поет росте з нього...Звичайно, Павлуша розумів, що на одному вірші, та й то чужому, далеко не заїхати, треба все нові та нові. А де їх взяти? Щоправда, «Кобзаря» б іще хватило надовго, та він не такий дурень, щоб не розуміти, яка це непевна річ, як легко на цьому «зрізатись». До того ж трохи неприємно було й від свідомості, що все це сталося через шахрайство. Ні, треба самому таки писати вірші. Став пробувати — не виходило. Тоді хоч-не-хоч знову-таки вдався до «Кобзаря». Тільки тепер уже був обережніший, не списував цілого вірша, а два рядки з одного, потім підбирав до них з другого і так далі. Смислу не завжди можна було добрати, але рифма завжди була повна...».

НЕ ВКРАДИ!

Можна висловити припущення, що передумови охорони прав інтелектуальної власності містились вже у Біблії — стародавній пам’ятці писемності, яка є найпоширенішою книгою у світі. Як справедливо зазначається у Юридичній енциклопедії, поряд із законодавством релігійно-обрядового характеру, Біблія засвідчує кількатисячолітній розвиток правничої ідеології та містить юридичні настанови цілковито матеріального світу.

Однією з юридичних настанов Біблії можна вважати Божу заповідь «Не вкради» (Втор 5:19, Исх. 20:15). Слід мати на увазі, що дана заповідь поширюється як на матеріальні речі, так і на речі нематеріального світу, а її коментування зводиться до того, що: «воровать — значит лишать чего-то другого человека или присваивать себе нечто, принадлежащее другому, не имея на то разрешения или права: деньги, доброе имя, вещи, средства, идеи, радость, чувства, самоуважение, веру, время... Воровать — значит не давать другим то, что по праву им принадлежит: лишать заработка, утаивать прибыль, отказывать в признании, отнимать время, иные права…». У Біблії також містяться фактично найперші засади відповідальності за порушення даної заповіді, а саме: крадій повинен був відшкодувати вартість вкраденого щонайменше у подвійному розмірі або підлягав продажу у найми, зокрема: «Если украденное найдется у него,…пусть заплатит вдвое…» (Исх 22:4), «Укравший должен заплатить; а если не чем, то пусть продадут его для уплаты за украденное им…» (Исх 22:3).

Як відомо, ще від далекого 988 р. християнство стало державною релігією Київської Русі (IX — перша половина XIII ст.), що через відповідні її положення принесло на територію України не лише нову культуру, духовність, але й нове регулювання відносин у суспільстві. Звичайно, це не було кримінально-правовим регулюванням охорони прав інтелектуальної власності, проте стверджувало історичні та соціальні передумови для подальшої криміналізації відповідних порушень вже на законодавчому рівні.

ЩЕ ТАК ЗАДОВГО ДО БЕРНСЬКОЇ...

Як справедливо підкреслюється в юридичній літературі, на території України в різні часи діяли законодавства тих держав, до складу яких входили українські землі: Великого князівства Литовського, Речі Посполитої, Російської держави, Австро-Угорщини. Ці чинники зумовили те, що тривалий час на території України діяли акти законодавства різних держав.

Слід зазначити, що такі визначні пам’ятки та джерела українського писаного права, як «Руська правда» (ХІ ст.), Судебник Великого князя Казимира ІV (1468 р.), Литовські статути (редакцій 1529, 1566, 1588 рр.), «Права, за якими судиться малоросійський народ» (1743 р.), «Зібрання малоросійських прав» (1807 р.) не містили норм про кримінальну відповідальність за порушення прав інтелектуальної власності. Натомість виникнення на території України законодавства про кримінальну відповідальність за дані порушення тісно пов’язано з її перебуванням у складі Російської імперії.

Аналіз законодавчих актів Російської імперії, що діяли на території України, дає змогу дійти висновку, що вперше закріплення кримінальної відповідальності за порушення прав інтелектуальної власності на законодавчому рівні було здійснено в першій половині ХІХ ст. у Зводі законів Російської імперії (1832 р.) — систематизованому збірнику законів Російської імперії, підготовленому впродовж 1826-1830 рр. спеціальною комісією під керівництвом М. М. Сперанського. Загалом Звід законів Російської імперії складався з 15 томів, що мали відношення до різних галузей права, зокрема кримінального.

Таким чином, закріплення кримінальної відповідальності за порушення авторського права на території України було здійснено більш ніж на п’ятдесят років раніше від дати прийняття першого в світі міжнародно-правового акта у сфері охорони авторського права — Бернської конвенції про охорону літературних та художніх творів (1886 р.).

ВИНАГОРОДИТИ ПОТЕРПІЛОГО АВТОРА — ПРІОРИТЕТНЕ ЗАВДАННЯ

Отже, перші кримінально-правові норми стосовно охорони авторського права містились у ст.ст. 2275, 2276, 2276 відділення 4 «О присвоєніи ученой или художественной собственности» глави 4 «О присвоєніи и утайкЂ чужой собственности» Розділу 12 «О преступленіяхъ и проступкахъ против собственности частныхъ лицъ» Книги 1 «Уложеніе о Наказаніяхъ уголовныхъ и исправительныхъ» 15 тому Зводу законів Російської імперії (далі — Звід законів).

Так, згідно із ст. 2275 Зводу законів «Если кто, присвоивъ себЂ чужое произведеніє словесности, наукъ, искусствъ или художествъ, издастъ оное подъ своимъ именемъ, то онъ, сверхъ обязанности вознаградить сочинителя или художника за всЂ причиненные ему ущербъ и убытокъ, подвергается: лишенію всЂх особенныхъ, лично и по состоянію присвоенныхъ ему, правъ и преимуществъ и ссылкЂ на житье въ одну изъ отдаленныхъ губерній, кромЂ Сибирскихъ, съ заключеніемъ на время отъ шести месяцевъ до одного года, или, буде онъ по закону не изъятъ отъ наказаній тЂлесныхъ, отдачЂ в рабочій домъ на время отъ одного года до двухъ лЂтъ» .

Крім того, відповідно до ст. 2276 Зводу законів «Кто, не выдавая себя за автора чужаго сочиненія, перевода или иного произведенія наукъ, искусствъ или художествъ, на зная, что оное есть литературная или художественная собственность другаго, будетъ безъ надлежащаго уполномочія, находящимся у него по какому либо случаю произведеніемъ сего рода располагать какъ бы принадлежащимъ ему, напечатавъ или дозволивъ напечатать книгу, статью или музыкальные ноты, или же представить драматическое или играть музыкальное сочиненіє въ публичномъ собраніи, или повторяя и размножая картины и другія произведенія искусствъ или художествъ, тот за сіе, сверхъ слЂдующаго за причиненные имъ чрезъ то убытки вознагражденія, приговаривается: къ заключенію въ смирительномъ домЂ на время от трехъ мЂсяцевъ до одного года, смотря по обстоятельствамъ, болЂе или менЂе увеличивающимъ или уменьшающимъ вину его. Семужъ наказанію подвергаются, какъ тЂ, которые, безъ дозволенія автора, напечатаютъ или дозволятъ напечататъ новымъ изданіемъ книгу, статью или музыкальное сочиненіе или эстампъ, такъ и тотъ, который продастъ рукопись или право на изданіе книги, статьи или музыкального сочиненія или эстампа, нЂсколькимъ лицамъ порознь безъ ихъ согласія, если при семъ не было съ его стороны никакого подлога или иного обмана».

Також у силу ст. 2277 Зводу законів «ТЂ, которіе, перепечатывая вполнЂ книги, статьи или музыкального сочиненія или цЂлаго эстампа, помЂстятъ въ своихъ книгахъ, журналахъ, гравювахъ и т. п. какія либо заимствованныя въ размЂрЂ вышеопредЂленной закономъ части литературныхъ или художественныхъ произведеній такихъ авторовъ или художниковъ, которые еще въ живыхъ, или коихъ права на ученую или художественную собственность принадлежатъ еще исключительно ихъ наслЂдникамъ или другимъ лицамъ, приговариваются, впрочемъ не иначе, какъ по жалобЂ обиженныхъ, къ денежному взысканію вдвое противъ цЂны всЂхъ напечатанныхъ ими экземпляровъ книги, нотъ или эстамповъ съ такими заимствованными изъ чужихъ произведений частями».

Таким чином, можна стверджувати, що у Зводі законів достатньо повно врегульовувалися питання кримінальної відповідальності за порушення авторського права, а також встановлювалися суворі кримінальні покарання за таке порушення.

Як вбачається з наведених кримінально-правових норм, порушення авторського права, що переслідувалось у кримінальному порядку у ті далекі часи, полягало у привласненні чужого твору науки, літератури чи мистецтва, виданні даного твору під своїм іменем, друці та іншому розпорядженні чужим твором як своїм власним або частиною даного твору, а винна особа повинна була не лише у повному обсязі відшкодувати потерпілому автору завдані цим збитки, але і підлягала засланню до найвіддаленіших губерній Російської імперії на строк від шести місяців до одного року чи відданню у робітничий будинок на строк від одного до двох років чи поміщенню до так званого «утихомирювального» будинку на строк від трьох місяців до одного року. Також, подібно до згаданих положень Біблії, винний піддавався грошовому стягненню у подвійному розмірі від ціни усіх неправомірно надрукованих примірників книг, нот та інших творів.

На нашу думку, такий підхід російського законодавця до кримінально-правової охорони авторського права можна охарактеризувати як достатньо дієвий, оскільки, по-перше, він давав реальну можливість отримати автору та іншим особам, яким належить авторське право, від винної особи грошові компенсації за завдані порушенням їх авторського права збитки, і таким чином виконував важливу компенсаційну функцію, якій, до речі, у сучасному кримінальному праві почало приділятись дедалі більше уваги, а по-друге, забезпечував дієве покарання винного шляхом застосування будь-якого з зазначених кримінальних покарань, а отже, виконував в усі часи притаманну кримінальному праву функцію кари. Очевидно, поєднання таких заходів майнового та карального характеру загалом буде здатне виконувати важливу функцію запобігання злочинним порушенням авторського права і суміжних прав в Україні в наш час.

Слід зазначити, що в Україні чинність Зводу законів Російської імперії в частині кримінального права було поширено з 1840 р. на Лівобережну, а з 1842 р. — на Правобережну Україну. При цьому Звід втратив чинність лише після встановлення на території України радянської влади, а отже, діяв близько 80 років.

( продовження)