Розвиток системи захисту інтелектуальної власності призводить до протилежного результату — неспроможності ефективно захистити її.

На думку Джеймса Рогана, заступника міністра торгівлі США і директора Управління з Патентів та Торгових Марок (Under Secretary of Commerce for Intellectual Property and Director of the United States Patent and Trademark Office ), теперішній стан справ у системі захисту інтелектуальної власності має забагато шпарин для її викрадачів. 2002 року Управління з Патентів та Торгових Марок одержало 430 тис. нових заявок на видачу патентів , ще 420 тис. таких самих заявок на той час уже перебували в роботі. Щорічно кількість заявок на одержання патентів у США збільшується на 5%. Упродовж одного року Управління спроможне видати не більш як 150 тис. патентів за такими заявками. Роган вважає, що нині система захисту інтелектуальної власності відстала від життя і фактично перебуває на рівні XVIII століття.
Новітні форми неправильного використання робіт періодично спричиняють порушення наявних механізмів бізнесової діяльності. Наприклад, це трапляється в разі, якщо відсутня ясність, чи раніше видана ліцензія надає право на використання тієї чи іншої авторської роботи методами, яких не існувало на час видачі ліцензії. Це питання не раз виникало у зв’язку з появою радіо, телебачення, відеомагнітофонів тощо. Однак це не означає, що проблема потребує втручання держави. У США такі питання зазвичай вирішував ринок як такий і — у разі виникнення спорів між сторонами — суд.

З цього аж ніяк не випливає, що поява нових методів використання робіт, захищених авторським правом, не обумовлює необхідності змін у законодавстві. Скажімо, поява пристроїв цифрового аудіозапису зробила авторські роботи, записані на компакт-дисках, уразливими щодо виготовлення серійних копій, які не поступаються за якістю оригіналу. У США виникла потреба права власників авторського права на ексклюзивне відтворення через впровадження обов’язкового технологічного контролю серійного копіювання і митного збору на пристрої копіювання, чисті касети і компакт-диски, аби компенсувати власникам неминучі збитки, завдані виготовленням копій приватним чином. Отже, одна з проблем, з якою доводиться стикатися після появи будь-якої новітньої технології, — чи здатен ринковий механізм самотужки розв’язати проблеми що виникають за цих обставин.

І все ж розвиток інформаційних технологій та Інтернету ставить перед структурами, відповідальними за боротьбу з розкрадачами інтелектуальної власності, завдання такої складності, що вирішити їх дуже важко. Наприклад, Норберт Майкл, аналітик фонду «Спадщина», вважає, що «пірати» повсякчас перебуватимуть попереду власників інтелектуального продукту. Показовим є приклад із сайтом Napster, який 1999-го року почав безплатно розповсюджувати музику через Всесвітню мережу, чим завдав колосальної шкоди як музикантам, так і цілій індустрії звукозапису. Юридично схема була бездоганною: музичні файли подавались користувачам буцімто не повністю, а частково, до того ж їх передавали у тимчасове користування — слухач зобов’язувався знищити «скачаний» файл. 2000-го року розпочалася низка судових процесів, в результаті яких Napster припинив займатися подібним промислом. Проте його творців не було визнано винними в порушенні авторських прав. Аналогічні історії побутують і на ринку програмного забезпечення.

Одна з принципових ідей щодо захисту інтелектуальної власності, яку нині обмірковують у США, — розробити механізми, які б дали змогу власникам прав самотужки захищати свою продукцію від піратів. З точки зору юстиції, цей захід можна порівняти з діями людини, яка помітила, що злодій заліз до її кишені. У такому разі потерпілий може застосувати силу, щоб затримати злочинця і навіть віддубасити його, якщо видається, що той чинить опір.
Але при цьому незрозуміло — до якої межі може доходити рівень самооборони потерпілих власників інтелектуального продукту, а також яким чином вони будуть доводити провину злочинців. Приміром, якщо користувач Інтернету «скачав» з якогось сайта програмне забезпечення, яке, про що вже йшлося, на цьому сайті є безплатним, а потім виявив, що це ПЗ було вкрадено, теоретично він повинен відшкодувати компанії-виробнику завдані збитки. Однак апріорі зрозуміло, що в більшості випадків користувач не посягав би на цей програмний продукт, якби знав, що за нього доведеться платити. Отже, систему «самооборони» від піратів уже в зародку не позбавлено дуже серйозних мінусів.

Джеймс Глассман, науковий співробітник Інституту Американського Підприємництва, вважає, що проблема захисту інтелектуальної власності постала як одна з причин того, що технологічна революція з дороги до свободи обернулася на дорогу в рабство. Його думка ґрунтується на тому, що зі збільшенням чисельності новітніх технологій і сфер економіки буде зростати чисельність патентів і торгових марок, які потребуватимуть захисту. Водночас процес глобалізації вже призвів до того, що викрадачів інтелектуальної власності не стримують державні кордони. Вони можуть викрадати програмне забезпечення у європейської компанії, тиражувати в Африці, а продавати в Азії. Таким чином, видатки компаній-виробників на відстеження подібних порушень зростатимуть у кільканадцять разів. У підсумку власники інтелектуальної продукції можуть перетворитися на рабів своєї власності — неабияка частка їхніх зусиль скеровуватиметься не на створення нового, а на захист старого.

А втім, як тільки виник Закон про авторське право, він постійно реагував на трансформації в царині технологій. Проблеми, породжені цим явищем, набирають жахливих масштабів і, поза будь-яким сумнівом, можуть називатися «новітніми» або «унікальними». Але водночас вони являють собою лише один крок на тривалому шляху повсякденної і успішної адаптації, характерної для цілої історії авторського права.