6. Розмір компенсації, що визначається судом при порушенні
авторського права і (або) суміжних прав замість відшкодування
збитків або стягнення доходу, не обов’язково має точно відповідати
розмірові шкоди, що була завдана, проте повинен співвідноситися з
нею певним чином, оскільки особливою функцією цивільно-правової
відповідальності є відшкодування майнових витрат, завданих
правопорушенням.

Фірма звернулася до господарського суду з позовом до
Товариства про стягнення компенсації за порушення авторських прав,
сум матеріальної та моральної шкоди.

Рішенням місцевого господарського суду, залишеним без змін
постановою апеляційного господарського суду, позов задоволено
частково: з Товариства на користь Фірми стягнуто компенсацію за
порушення авторського права. В іншій частині позову відмовлено.
Названі рішення попередніх інстанцій з посиланням на приписи
статей 11, 21-23, 32 Закону України "Про авторське право і суміжні
права" ( 3792-12 ) (далі — Закон) мотивовано порушенням
відповідачем майнових авторських прав Фірми шляхом використання
спірних об’єктів інтелектуальної власності — умов задач, авторами
яких є громадяни Б. та В., — без одержання відповідного дозволу
позивача, що є підставою для стягнення компенсації з огляду на
обсяги випуску збірників з використанням спірних творів.

Судовими інстанціями у справі встановлено, що:
— згідно з авторськими договорами та додатками до них
автори — громадяни Б. та В. передали позивачеві виключні майнові
права на створені ними підручники, складовими частинами яких є
умови задач;
— у збірниках, виданих Товариством, було використано
зазначені умови задач без наявності дозволу позивача;
— відповідно до висновків експертизи об’єктів інтелектуальної
власності:
умови задач з підручників автора Б. є частинами творів, які
можуть використовуватись самостійно;
використання спірних умов задач у збірниках відповідача не є
цитуванням або ілюстрацією для навчання та не підпадає під ознаки
вільного використання творів у розумінні Закону ( 3792-12 );
підручники, авторами яких є громадяни Б. та В., не є
офіційними документами;
— з урахуванням того, що обсяг тиражу збірників відповідача,
в яких використано спірні об’єкти інтелектуальної власності,
становить приблизно 300000 екземплярів, з Товариства підлягає
стягненню компенсація за порушення авторського права позивача у
певній сумі;
— в ході розгляду спору відповідач припинив використання
спірних творів у власних збірниках.

Причиною спору в даній справі стало питання про наявність
порушення Товариством майнових прав Фірми шляхом використання у
збірниках складових частин творів, суб’єктом авторського право на
які є позивач.

В абзаці п’ятому статті 1 Закону ( 3792-12 ) визначено, що
виключне право — це майнове право особи, яка має щодо твору,
виконання, постановки, передачі організації мовлення, фонограми чи
відеограми авторське право і (або) суміжні права, на використання
цих об’єктів авторського права і (або) суміжних прав лише нею і на
видачу лише цією особою дозволу чи заборону їх використання іншим
особам у межах строку, встановленого цим Законом.

Відповідно до пункту 1 статті 8 Закону ( 3792-12 ) об’єктами
є авторського права є твори у галузі науки, літератури і
мистецтва, а саме, літературні письмові твори белетристичного,
публіцистичного, наукового, технічного або іншого характеру
(книги, брошури, статті тощо).

Згідно ж зі статтею 9 Закону ( 3792-12 ) частина твору, яка
може використовуватися самостійно, у тому числі й оригінальна
назва твору, розглядається як твір і охороняється відповідно до
цього Закону.

Частиною першою статті 15 Закону ( 3792-12 ) передбачено, що
до майнових прав автора (чи іншої особи, яка має авторське право)
належать: виключне право на використання твору; виключне право на
дозвіл або заборону використання твору іншими особами. А згідно з
частиною третьою цієї статті виключне право автора (чи іншої
особи, яка має авторське право) на дозвіл чи заборону використання
твору іншими особами дає йому право дозволяти або забороняти
будь-яке використання твору іншими особами.

Аналогічні положення містяться у статті 10 bis Бернської
конвенції ( 995_051 ), за приписами якої автори літературних і
художніх творів, що охороняються цією Конвенцією, користуються
виключним правом дозволяти відтворення цих творів будь-яким чином
і в будь-якій формі.

З огляду на викладені законодавчі приписи та встановлені
обставини справи попередні судові інстанції дійшли правильного
висновку про наявність у Фірми виключних майнових прав на
використання спірних умов задач як самостійних складових частин
творів (підручників) та, відповідно, права дозволяти або
забороняти таке використання іншим особам.

Посилання скаржника на те, що умовами зазначених авторських
договорів не передбачено передачу позивачеві виключних майнових
прав на підручники, спростовуються встановленими господарськими
судами фактичними даними, зокрема авторськими договорами та
додатками до них. Скаржником не наведено достатньо переконливих
доводів про порушення судовими інстанціями правил оцінки доказів у
встановленні цього факту.

Разом з тим, згідно зі статтею 52 Закону ( 3792-12 ) при
порушеннях будь-якою особою авторського права і (або) суміжних
прав, передбачених статтею 50 цього Закону, недотриманні
передбачених договором умов використання творів і (або) об’єктів
суміжних прав, використанні творів і об’єктів суміжних прав з
обходом технічних засобів захисту чи з підробленням інформації і
(або) документів про управління правами чи створенні загрози
неправомірного використання суд має право постановити рішення чи
ухвалу про:
а) відшкодування моральної (немайнової) шкоди, завданої
порушенням авторського права і (або) суміжних прав, з визначенням
розміру відшкодування;
б) відшкодування збитків, завданих порушенням авторського
права і (або) суміжних прав;
в) стягнення із порушника авторського права і (або) суміжних
прав доходу, отриманого внаслідок порушення;
г) виплату компенсації, що визначається судом, у розмірі від
10 до 50000 мінімальних заробітних плат, замість відшкодування
збитків або стягнення доходу;

Статтею 52 Закону ( 3792-12 ) також передбачено, що при
визначенні розмірів збитків, які мають бути відшкодовані особі,
права якої порушено, а також для відшкодування моральної
(немайнової) шкоди суд зобов’язаний виходити із суті порушення,
майнової і моральної шкоди, завданої особі, яка має авторське
право і (або) суміжні права, а також із можливого доходу, який
могла б одержати ця особа.

При визначенні компенсації, яка має бути виплачена замість
відшкодування збитків чи стягнення доходу, суд зобов’язаний у
встановлених пунктом "г" цієї частини ( 3792-12 ) межах визначити
розмір компенсації, враховуючи обсяг порушення та (або) наміри
відповідача.

Приймаючи рішення в частині визначення розміру компенсації у
певній сумі місцевий господарський суд виходив з розміру тиражу
збірників, виданих з порушенням прав позивача, використання
відповідачем лише умов задач та припинення порушення прав під час
розгляду справи.

Проте, оскільки у даному випадку конструкція статті
передбачає альтернативну відповідальність, — тобто за вибором
позивача стягнення збитків, отриманого відповідачем доходу або,
замість цього, стягнення компенсації, то остання надає можливість
уникнути труднощів доказування збитків, які обумовлені специфікою
порушень в даній сфері, оскільки найчастіше вони полягають в
упущеній вигоді. Однак це не означає, що судом може довільно
визначатися розмір компенсації без урахування об’єктивних
критеріїв, що можуть свідчити про розмір шкоди, спричиненої
неправомірним використанням об’єкта авторського права. Тобто
розмір компенсації не повинен точно відповідати розміру шкоди, що
була завдана, проте має співвідноситися з нею певним чином,
оскільки особливою функцією цивільно-правової відповідальності є
відшкодування майнових втрат, завданих правопорушенням.

Тому і у випадку стягнення компенсації замість збитків або
отриманого доходу суд має визначити їх масштаб (інакше кажучи,
орієнтовні збитки), а не точну цифру, а саме встановити належними
засобами доказування наявність упущеної вигоди: можливої
винагороди за аналогічне використання на умовах ліцензійного
договору, яке або встановлювалося цим правовласником за
попередніми угодами, або є усталеною практикою в даній сфері;
прибуток від реалізації примірників твору, який прогнозувався, але
не був отриманий через поширення контрафактної продукції. Для
визначення рівня збитків можуть бути враховані масштаби порушення
(способи неправомірного використання, обсяг контрафактної
продукції, її вартість на ринку, територія її розповсюдження,
негативний вплив на подальшу діяльність правовласника і її
доходність тощо).

Проте місцевим господарським судом докази у цій частині у
сторін не витребувалися та не досліджувалися.

Крім того, встановлюючи розмір компенсації, місцевий
господарський суд не визначив, з якого саме розміру мінімальної
заробітної плати він виходив та з якої кількості таких розмірів.

Апеляційний господарський суд помилок місцевого
господарського суду не виправив і сам припустився аналогічних
помилок.

Касаційна ж інстанція згідно з частиною другою статті 111-7
Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ) не має
права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були
встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи
відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого
доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази
або додатково перевіряти докази; тому Вищий господарський суд
України судові рішення з даної справи скасував, а справу передав
на новий розгляд до місцевого господарського суду.

(продовження)