На головну | Пишіть нам | Пошук по сайту тел (063) 620-06-88 (інші) Укр | Рус | Eng   
«Венчурний бізнес — це коли інвестуються 10 компаній, з них половина стає банкрутами, у трьох ви повертаєте свої інвестиції, одна дає 10-кратне зростання й у ще одній компанії прибуток в 100 разів перевищує вкладення» — Тім Дрейпер
  новини  ·  статті  ·  послуги  ·  інформація  ·  питання-відповіді  ·  про Ващука Я.П.  ·  контакти за сайт: 
×
Якщо ви помітили помилку чи похибку, позначте мишкою текст, що включає
помилку (все або частину речення/абзацу), і натисніть Ctrl+Enter, щоб повідомити нам.

Це продовження статті, початок та всі розділи:



Село Олешин під час фашистської окупації

22-й червневий ранок 1941 року був теплий, лагідний. Мирно колосилася пшениця і жито під невеличким вітерцем. Дівчата-доярки поспішали до корів, які стояли у літній огорожі на березі річки Буг. Берег приваблював різноманітністю своїх квітів. Трохи подалік йшов гурт хлопчаків, цьвохаючи батогами, - це пастухи. Тільки закінчилося навчання в школі, а хлопчаки мерщій ставали пастухами корів, телят, овець, бо трудодень оплачувався високо.

Десь о десятій годині пішла селом звістка про напад фашистів. Її у село принесли залізничники, що були в нічній зміні. В Олешині не було радіо, тому ніхто нічого не знав.

Увечері 22 червня усе село зібралося біля клубу. Хтось із радіолюбителів приніс зроблений ним радіоприймач. Звук був тихий, тому на площадці була мертва тиша, не зважаючи на кілька сотень присутніх. З промовою на мітингу виступив голова колгоспу Мефодій Мазурик, який запевнив присутніх, що ворог не візьме жодної п’яді радянської землі, що за кілька днів він буде розбитий і знищений.

Але 23 червня, вранці, над лісом з’явився ворожий літак, очевидно, розвідник. По ньому били зенітки, підтягнуті вночі на бойові позиції. Так жителі почули перші постріли війни.

У понеділок чоловіки пішли у військомат, їх направляли у військові частини. Багато олешинців одержали бронь – їх не брали на фронт, бо були кваліфіковані спеціалісти залізничного транспорту. Почалася евакуація. Але за станцією Жмеринка ворог вже перетнув залізничні та шосейні дороги.

З німецьких літаків на Олешин сипалися листівки українською мовою, щоб не руйнувати нічого, що німці мирним жителям не зроблять зла. Ці листівки були надруковані у Львові.

Залізничні ешелони, навантажені солдатами (зброї не було видно), один за одним безперервно їхали на Шепетівку.
Дівчат і молодих жінок відправили на Раково копати окопи. Там було багато молоді і з сусідніх сіл. Окопи мали бути захисною смугою для охорони складу зброї однієї з найбільших військових частин України.

29 червня, в неділю, через тиждень після початку війни, великі групи радянських солдат натовпами, без будь-якої зброї, без команди, йшли шляхом з напрямку Шепетівки до Проскурова. Була повна дезорганізація., безвладдя. Шлях попід Олешин до Проскурова був повністю зайнятий відступаючими дезорганізованими беззбройними солдатами.

7 липня 1941 року в Проскурові вже були фашисти – не настаючи частини, а тилові. Наступаючі були вже попереду.

У липні в Проскурові вже діяла фашистська влада. У будинку офіцерів (це був найкращий будинок того часу) розмістився гебітскомісаріат – управління областю.
До колгоспів призначили відповідальних німців з перекладачами. Колгоспники збирали урожай, і фашисти та їх прислужники вивозили зерно в Німеччину. Туди ж вивезли і тваринницькі ферми. Фашисти ще в липні встановили сільську владу. Старостою села призначили Кметя Андрія. Поліцаєм – Ціпка Артема. Ці особи віддано служили господарям “нового порядку”, особливо старанно виконували накази відправляти молодь у Німеччину (після визволення Проскурівщини від фашистів, ці прислужники одержали по заслузі).

Похмура холодна зима 1941 – 42 років давила на душі олешинців. Фашисти з Проскурова навідувалися в село за яйцями і маслом. “Яйка, масльо”,- казали вони до якої-небудь переляканої господині, тикаючи їй в замін 1 – 2 цигарки.

Багато молодих чоловіків-олешинців, спеціалістів-залізничників потрапили під час евакуації в оточення і повернулися додому. Усі вони знову пішли працювати на ст. Гречани помічниками машиністів, кондукторами, стрілочниками, оглядачами вагонів, працівниками депо та льодопункту різних складів. Німці призначили українського начальника ст.. Гречани Площинського Федора Васильовича, навіть одягли його в німецьку залізничну форму. Але керував він тільки українськими працівниками складів та прибиральницями. Зла нікому не робив (після визволення Проскурова від фашистів Площинський був арештований, але через два роки розслідування був звільнений).

Оглядачі вагонів насипали в букси піску, щоб у дорозі вагон виходив з ладу. Вони також допомагали тікати з вагонів хлопцям і дівчатам, яких везли поліцаї до Німеччини. Це Коломієць І.М., Коломієць О.М, Кальмуцький М.П., Лисий Василь.

Працівники депо часто виготовляли такі деталі до паровоза чи вагона, що за 45 – 50 кілометрів вони вже не працювали і поїзд або зупинявся, або ледве повз по колії, якою поспішали на фронт фашистські ешелони.

У селі таємно переховувалися партизани та підпільники. Це, по-перше, Петляк Антон Наумович, 1918 року народження. Він і його старший брат, Іван Наумович, були сиротами, жили із старенькою бабусею. Іван уже вчителював до війни, а з перших днів війни пішов на фронт. Антон – студент індустріального технікуму, з перших днів війни потрапив в оточення і дістався додому. З підпільним рухом в Олешині була пов’язана Гулівата Марія. Чоловік пішов на фронт, Марія, провідниця пасажирських поїздів, залишилася одна з маленькими дітьми та старенькими батьками. Тяжко працювала, щоб врятувати від голоду дітей і батьків.

Однієї темної осінньої ночі хтось обережно постукав пальцем у шибку. Відчинивши двері, Марія побачила незнайомого чоловіка, який попросився до хати. Щоб не розбудити сплячих, тихесенько сказав її, що ховається від гестапівців, що його шукають та попередив Марію про небезпеку для сім’ї, якщо цого знайдуть. А йти далі не може: поранений.

Десять днів перебував незнайомець у комірчині, закритій Марією. Вона потай передавала йому їжу та вночі випускала у двір. Одужавши, чоловік подякував жінці і вночі пішов. Вона переховувала партизанських зв’язківців. Партизани та підпільники часто зупинялися в хаті молодої жінки, матері двох малолітніх дітей – Марії Гуліватої. Вона розповідала нічним відвідувачам про розташування певних німецьких об’єктів та їх охорону. Ніхто не знав про допомогу цієї непримітної жінки підпільникам.

Пройшли роки, виросли діти, вже й онуки подружилися. Та одного разу Марію викликали у військомат і вручили їй посвідчення партизанки. Марію Гулівату нагородили медаллю “За відвагу”, збільшили пенсію, провели телефон.

У вересні місяці 1941 року західні українські націоналісти з допомогою фашистських властей відкрили навчання в школах.

Завідуючим Проскурівського відділу освіти був виходець з села Іванківці Бресь Василь Макарович. Свого племінника Антона Петляка він влаштував учителем фізики та малювання в Лісогринівецькій семирічці. Через два місяці школи закрили, бо фашисти не давали ніяких коштів на навчання.

Василь Макарович Бресь влаштувався директором круп’яного заводу, який почав випускати продукцію для фашистів. Своїм помічником він узяв Петляла Антона. Так минув майже рік праці. Ніхто не знав, що на круп заводі діє підпільна група, очолювана Бресем. Були налагоджені зв’язки з партизанами лісів Славутчини. Туди щотижня відправляли вантажівку з продуктами. Про це знали тільки Бресь, Петляк і два вантажники. Їх було четверо підпільників. Одного разу випадково на час завантаження з’явився сторож. Його попередили про мочання. Але вантажники не довіряли сторожеві і запропонували знищити його. Петляк пожалів чоловіка і дуже просив Брест не позбавляти людину життя. Василю Макаровичу і самому стало жаль його. Відпустив. Через два дні гестапівці арештували Брест, Петляла і ще кількох робітників, крім сторожа.

Арештованих відвезли у Славуту на допит. Їх катували. Про це розповідала Ганна Петляк, дружина старшого брата. Вона кілька разів добиралася до Славути і щоразу бачила сліди тортур на юнакові. Через два місяці Ганні віддали Антонові речі, покриті засохлою кров’ю. Бреся закатували одразу.

Окупаційний фашистами період с. Олешин тривав 993 дні. Це був період страху, безнадії, невідомості, моральних і фізичних страждань: холодні житла, бо не було палива, напівголодне життя, довгі темні осінні й зимові ночі, бо ніякого світла не було.

У печі підтримували жевріючу глину, бо не було сірників. Уже влітку 1942 року можна було виміняти в німців-залізничників коробку сірників чи шматочок мила за яйця та масло.

Працівники депо навчилися виготовляти світильники, заправлені карбітом і німці посилали їх в села на обмін за продукти. Адже у фашистських залізничників харчування теж було бідне: невелика хлібина, шматок маргарину, 200 грам повидла і кава. Все інше забирали фронтові війська, особливо люфтвафе-авіація. Маршал авіації Герман Геринг забирав усі багатства для “люфтвафе” (повітряна оборона), більшу частину виділяючи особисто собі. Війська “люфтвафе”, як і есесівці, були на підвищеному харчуванні, у блискучій уніформі. Був виданий наказ на забезпечення їх повіями залежно від військового звання і солдат, нижчий чин, вищий чин, командування.

На все це потрібні були кошти, робоча сила, а її катастрофічно не вистачало, тому ввозили робочу силу з окупованих країн.
Влітку 1942 року фашисти за допомогою місцевого старости Кметя та своїх односельців, поліцаїв-зрадників почали вивозити молодь на підневільну роботу в Німеччину. З плачем проводжали їх рідні на батьківщину фашистських окупантів, на рабську працю.

Під плач дочок і синів, під голосіння матерів вантажили шуцьмани (українські поліцаї) у вантажівки юнь.

Так працювали на каторжних роботах у Німеччині Мардзявко Ганна Василівна, Мардзявко Настя, Кравчук Ярина, Похвата Даша, Апанович Анатолій, Мардзявко текля, Завада Галина, Дуда Ганна, Сала бай Ганна, Зарічна Євгена, Апанович Іван, Василівська Клавдія, ціпко Настя, Ломонцова Антоніна, Мардзявко Семен.

А Ціпко Сильвестр просив і старосту, і представників німецької влади, щоб його взяли в Німеччину замість 16-літньої доньки, Ніни. За хабар дозволили, і чоловік, покинувши хвору дружину з трьома малолітніми дочками, поїхав на каторжну роботу.

Не витримала важкої праці 19-річна олешинка Наталя Василівська, померла на чужині. Ковалюк Параска Аврамівна повернулась в село влітку 1945 року вже тяжко хворою на туберкульоз і через 2 місяці померла.

Коломієць Софія і Апанович Поліна під час повернення додому, біля Тернополя, були затримані солдатами, що гнали на Україну табун корів. Було літо і корів потрібно було доїти. Солдати пасли, а дівчата доїли корів і роздавали молоко людям із сіл, що траплялися по дорозі.

У Проскурівському районі їх змінили інші дівчата.

Нині багатьох з колишніх остарбайтерів уже немає в живих.

Під час окупації, працівникам своїх підприємств німці давали 400 грамів хліба з ячмінної муки з остюками. Його важко було їсти, бо остюки дерли рот, горло. Платили окупаційними марками, за які нічого не можна було купити.

Населення жило в пітьмі і напівголодні. Рятували власні городи, на яких вирощували і зернові, і овочі та худоба. Кожний двір мусив платити великі податки: 500 літрів молока на корову, центнер м’яса і 500 штук яєць.

Правда, гірка правда приховувалась від народу, котрого тримали у важкій неволі. Так в селі, якщо жінка не виробила мінімум трудоднів, треба було сплачувати подвійний податок (платив і Фітькал Григорій Данилович, бо мав двох малих доньок).

Хто не сплачував податки – забирали худобу, кури, а господаря відправляли в концтабір. У цьому грабунку окупантам допомагали місцеві поліцаї.
Про визвольні бої Червоної армії не знали нічого. Про відступ німців здогадувалися по великій кількості понівечених танків і гармат, які на платформах везли на захід.

Дещо про відступ фашистів можна було довідатись від німецьких прислужників і різнорідних зрадників, що прямували на Захід.

На початку березня 1944 року німці-залізничники зникли. На ст.Гречани залишилося багато порожніх товарних вагонів.

Почулася канонада з західно-північного напрямку. Фашисти поспішно відступали. На шляху Миколаїв – Проскурів їхали “Тигри” з німцями зверху. Дула танкових кулеметів були обвішані вінками цибулі, часнику, обпатраною домашньою птицею. Один “Тигр” з таким награбованим добром влетів у яму біля хати Похвати Теклі на широкій вулиці Леніна (тепер Лесі Українки). Фашисти поспіхом пересіли на інший танк, але награбоване забрали. Другий тигр зупинився на вулиці Нове село (тепер Ковпака) у дворі Івана Площинського.

Зв’язківці поспішно змотували телефонні дроти. Це було вдень 22 березня. Увечері – тиша. А вранці 23 березня рішучим натиском радянські солдати оволоділи залізничною лінією, що йде до Шепетівки, мостом, через річку Буг, частиною села Олешин і Іванківці по річку Зелену. За річкою, в східній частині села, у лісі засіли фашисти і люто оборонялися. Бій тривав цілий день. А вночі міномети, що окопалися біля залізниці, шквальним вогнем вибили фашистів з лісу. Атака наших воїнів на східній околиці села довершила справу.

24 березня Олешин було звільнено від фашистів. Про звільнення Олешина оголосив диктор радіо інформбюро в Москві Левітан.

Після звільнення м. Проскурова, 25 березня, почалася мобілізація в армію чоловіків відповідного віку.

Олешин. Вид на меморіал


продовження...


корисний матеріал? Натисніть:
наші клієнти з України (та Києва), Росії, США, інших країн
 
Захистіть ваші права, скориставшись нашими послугами:

Захистіть свій БРЕНД

подайте заяву на реєстрацію торгової марки (товарного знаку, логотипу) в Україні, за кордоном, або по всьому світу.

Захистіть свою інтеллектуальну власність

будь яка інтеллектуальна власність може бути захищена: комп’ютерна программа, веб-сайт, база даних, стаття, книга, пісня, музика, вірш, малюнок, інші твори науки, літератури та мистецтва.

Придбайте чи продайте

торгову марку (бренд, логотип, товарний знак), винахід, ідею, патент (база та список зареєстрованих ТМ, що продаються їх власниками)


Популярні питання:

інші питання...


Популярні новини:

інші новини...


Популярні статті:

інші статті...
© Ярослав Ващук, 2003-2011
при використанні будь-яких матеріалів сайту посилання на джерело обов'язкове
[pageinfo]
сайты Хмельницкого bigmir)net TOP 100