«- Як ви ставитеся до ідеї віце-прем’єра М.Томенка передати інститути НАН України університетам?

- Є кілька принципових заперечень проти такої постановки питання. Перше. Вузи не витримають такого навантаження, а академія просто розвалиться. Друге. Академічна парадигма науки відрізняється від університетської, і ця розбіжність характерна для всієї колишньої радянської науки, до розуміння якої не підходять «європейські лекала». У нас інші історичні корені. Якщо в Європі флагманами наукового розвитку завжди були університети, то в нас — академія та її інститути. Саме в структурі АН СРСР і був зосереджений основний науковий потенціал держави. Наша Академія наук і сьогодні є найсильнішою ланкою в плані фундаментальних і прикладних досліджень, інноваційної діяльності, міжнародного науково-технічного співробітництва. Третє. Виникає маса закономірних запитань. Хто буде головним у такому союзі? Як здійснюватиметься фінансування? Хто визначатиме спільну програму наукових досліджень? Як розподілятимуться ставки? Хто, наприклад, із керівництва харківських вузів розуміє, що таке Інститут монокристалів? Хто з київських вузів зможе взяти до свого складу Інститут електрозварювання? І тому подібне. Було б дуже добре, якби сам Микола Володимирович Томенко прийшов в академію й обговорив з ученими усі ці проблеми.

Мені здається, набагато вірніше було б організувати взаємодію університетів і академічних центрів через навчально-наукові об’єднання чи реалізацію спільних науково-технічних програм, через конкретні регіональні проекти з участю студентів, аспірантів, учених і бізнесменів, через спільне виконання держзамовлення в науково-технічній сфері. Можливо, у порядку експерименту, спробувати піти шляхом створення академічних університетів на базі підрозділів академії, вузів і технопарків.»

«Технопарки та ВЕЗ чомусь сприймаються у нас як синоніми. Тому реальні проблеми неврегульованості діяльності ВЕЗ почали «кидати тінь» на технопарки. Замість того щоб вникати в проблеми й наводити порядок, нова влада намагається «до основания разрушить...». Наші фіскальні органи займаються тим, що ділять шкуру невбитого ведмедя. Є спокуса донарахувати податки з уже діючих проектів, але будьмо відверті, якби не було стимулів, не було б і проектів, і самого об’єкта претензій. Не можна ж на фактичну ситуацію накласти серйозні податкові зміни й чекати, що все буде добре...
Шосте. Держава не витрачає на технопарки жодної копійки, але одержує нові виробництва, нові робочі місця, додаткову базу оподатковування і відрахувань у Пенсійний фонд. Приберуть стимули — нічого цього не буде!

Безперечно, потрібно нормалізувати ситуацію, що склалася в технопарковому секторі за останні два роки. Та давайте чітко усвідомимо: недобросовісність окремих діячів не повинна перекреслювати саму ідею технопарків і всю попередню творчу роботу. Адже у світі сьогодні діє понад 3000 технопарків. У Європі — близько 300 і ще 1500 інноваційних центрів. У Росії на сьогодні — 60 технопарків, і це лише початок! Якщо сьогодні незграбними фіскальними методами поламати існуючу технопаркову модель інноваційної політики, то на створення нової піде не менш як 5-10 років. Тоді вже не рівень демократії і свободи ЗМІ, а технологічна відсталість виробництва й неадекватність державної науково-технічної політики будуть головним євроінтеграційним гальмом України.»

Повний текст статті на сторінці сайту