(це продовження, але існує попередня сторінка і перша сторінка)

3. Відсутність у матеріалах справи фактичних даних на
підтвердження висновків суду про наявність права інтелектуальної
власності на торговельну марку та необґрунтована відмова суду від
залучення до участі у справі осіб, щодо яких є відомості про
використання ними спірної торговельної марки, стали підставами для
скасування судових рішень і передачі справи на новий розгляд до
суду першої інстанції.

Підприємство звернулося з позовом до Товариства про заборону
використовувати знаки для товарів і послуг «Н...» та «НС», яким
надано правову охорону за свідоцтвами України на знаки для товарів
та послуг.

Рішенням місцевого господарського суду у задоволенні позову
відмовлено. Постановою апеляційного господарського суду це рішення
скасовано; позов задоволено: Товариству заборонено використовувати
торговельні марки без відповідного дозволу їх співвласника -
позивача у справі. У прийнятті відповідної постанови суд
апеляційної інстанції виходив з того, що з огляду на статтю 428 ЦК
України ( 435-15 ) спільне використання спірних знаків для товарів
і послуг передбачає обов’язкову наявність згоди співвласника на
таке використання, за відсутності якої використання зазначених
торговельних марок слід вважати неправомірним.

Судовими інстанціями у справі встановлено, що:
— Підприємство та Товариство є співвласниками свідоцтв на
знаки для товарів і послуг, об’єктом яких є словесне позначення
«Н...» та комбіноване позначення «НС» для товарів 33, 35 та 43
класів Міжнародної класифікації товарів і послуг.
— позивачем і відповідачем не укладався договір щодо
регулювання взаємовідносин при використанні зазначених
торговельних марок сторонами спору;
— договором доручення, умовами якого передбачено виготовлення
ТОВ «В.» від імені та за рахунок відповідача коньяку, маркованого
спірними торговельними знаками, а також наявними у матеріалах
справи сертифікатами якості на коньяк підтверджується факт
використання Товариством знаків для товарів та послуг;
— позивач не надавав відповідачеві дозволу на використання
названих торговельних марок.

Статтею 428 ЦК України ( 435-15 ) визначено, що право
інтелектуальної власності, яке належить кільком особам спільно,
може здійснюватися за договором між ними. У разі відсутності
такого договору право інтелектуальної власності, яке належить
кільком особам, здійснюється спільно.

Відповідно ж до частини третьої статті 16 Закону ( 3689-12 )
взаємовідносини при використанні знака, свідоцтво на який належить
кільком особам, визначаються угодою між ними. У разі відсутності
такої угоди кожний власник свідоцтва може використовувати знак на
свій розсуд, але жоден з них не має права давати дозвіл (видавати
ліцензію) на використання знака та передавати право власності на
знак іншій особі без згоди решти власників свідоцтва.

Разом з тим, згідно з частинами третьою, п’ятою статті 5
Закону ( 3689-12 ) право власності на знак засвідчується
свідоцтвом. Право на одержання свідоцтва у порядку, встановленому
цим Законом, має будь-яка особа, об’єднання осіб або їх
правонаступники.

Вирішуючи питання щодо порядку здійснення права
інтелектуальної власності на спірні знаки для товарів і послуг,
попередні судові інстанції виходили з факту наявності у учасників
спору права спільної власності на такі знаки. Проте у матеріалах
справи відсутні будь-які докази (зокрема, належним чином
засвідчені копії свідоцтв на спірні знаки для товарів та послуг),
що свідчили б про спільне володіння Підприємством та Товариством
зазначеними торговельними марками.

Таким чином, у встановленні цієї обставини судові інстанції
лише обмежилися констатацією доводів сторін щодо наявності у
позивача та відповідача права спільної власності на спірні об’єкти
інтелектуальної власності, проте належних доказів для перевірки
цього факту не витребували та не дослідили.

До того ж апеляційний господарський суд у мотивувальній
частині оскаржуваної постанови дійшов суперечливих висновків,
зазначивши, з одного боку, що Підприємство та Товариство є
співвласниками знаків для товарів і послуг «Н...» та «НС», а з
іншого боку, пославшись на наявні у матеріалах справи свідоцтва на
спірні знаки для товарів та послуг, визнав позивача єдиним
власником спірних торговельних марок.

Отже, у дослідженні обставин справи, які складають фактичну
основу спірних правовідносин, господарські суди порушили
передбачені статтею 43 Господарського процесуального кодексу
України ( 1798-12 ) правила оцінки доказів.

З урахуванням викладеного рішення місцевого та апеляційного
господарських судів скасовано, а справу передано на новий розгляд
до суду першої інстанції…
(продовження)