В «Дзеркалі тижня» Олександр РОЖЕН пропонує уважніше придивитися, що накоїли ті, хто стояв біля адміністративного керма української науки, та що вони внесли в її розвиток.

«...Можливо, нам удасться на цьому бюрократичному небокраї побачити свої сузір’я, вивести певні формули, а якщо пощастить, то й створити нову одиницю для вимірювання результатів адміністративної запопадливості.

Першою людиною, яка почала створювати систему управління наукою в незалежній Україні, був професор Сергій Рябченко. За свідченнями колег, дуже чесна людина, чудовий фізик-експериментатор... Ось як він оцінює зроблене в той час:

- Ми провели закон про державну науково-технічну політику, базові закони про охорону інтелектуальної власності, першими на теренах СРСР створили Патентне відомство та Фонд фундаментальних досліджень. Росіяни в той час навіть приїздили до нас «вивчати досвід». Потім організували Інноваційний фонд, якого тоді не існувало ніде. До нього надходили невеликі збори від підприємств, власне, «амортизаційні відрахування» на моральне старіння технологій, які спрямовувалися на розвиток інноваційних проектів і на підтримку прикладних досліджень загальногалузевого значення. Створили систему грантів, структурованих за науково-технологічними програмами, керовану науковою громадськістю. Грошей було обмаль, але система не дала померти українській науці в найтяжчі часи і певною мірою стримувала потік еміграції вчених. Тоді ж було створено Національну раду з науки і технологій під керівництвом академіка Миколи Находкіна — структуру громадянського суспільства, яка керувала розвитком науки через проблемні ради, що контролювали розподіл і виконання грантів. Було здійснено атестацію галузевої науки...

Вони згадують той період піднесення й надії, коли демократичні реформи науково-технічної галузі спостерігалися щодня. Якби цей шлях було продовжено, ми б нині досягли становища, гідного країн, які вступають до Європейського Союзу...

— Я не хотів би торкатися персоналій. Тут річ у загальній системі, у політиці українських урядів, а не в особистостях. Під час роботи уряду Віктора Ющенка, коли департамент науки МОН очолив Ярослав Яцків, позначилася тенденція до відродження зусиль із формування й реалізації стратегії розвитку, було помітно рух у напрямі демократичних реформ. Я.Яцкову належать важливі кроки до стабілізації (а подекуди й до відродження) наукової галузі. Хоча робити йому це було дуже непросто...

Коли ж корупційно-кланова система прийшла до влади, вона почала послідовно знищувати попередні реформаторські досягнення. Науковій галузі замість проблемно-цільового фінансування грантів було нав’язано так зване адресне фінансування. Тобто тепер кошти спрямовуються «адресно», на прізвище, краще знайоме тому, хто розподіляє. Це фактично корупційний принцип. Державної політики в науково-технічній сфері сьогодні немає...

Після звільнення Ярослава Яцківа керувати наукою в МОН прийшов Андрій Гуржій.

На відміну від своїх попередників, справжньою наукою він ніколи не займався. Його дисертація про вібрацію токарських верстатів, що принесла йому докторський ступінь у галузі технічних наук, написана під час роботи в Кабміні. Нинішні колеги Андрія Миколайовича, коли хочуть викликати вібрації у спині в доктора наук, заводять з ним розмову на професійні теми. Як і в інших «проффесорів», котрі обзавелися ступенями на бюрократичному шляху, ці спроби викликають у Гуржія роздратування.

З Кабміну доля бюрократа привела доктора наук на посаду заступника міністра в наукове відомство. «Головний турист від науки України», як позаочі називають Андрія Миколайовича, прийшов на добре насиджене місце...

Залишається сподіватися, що від цього лихоліття у системі управління наукою згодом залишиться лише одиниця виміру засилля бюрократизму в науці. Тоді нинішній стан назвуть «бюрократизмом силою в один гуржій». Якщо така одиниця увійде в науковий побут, у МОН і в інститутах НАНУ можна буде вивісити щось на кшталт точного прогнозу міністерської погоди...»