На конференціях по проблемах і перспективах розвитку підприємництва, що відбулися останнім часом в Хмельницькому та Кам’янець-Подільському відмічалося, що майже для всіх підприємців, які зайняті у виробництві, однією з основних проблем є — конкурентноспроможність їхньої продукції. В черговий раз проголошена, але реально не підкріплена декларація про підтримку вітчизняного товаровиробника. А він, довірливий і беззахисний, знову і знову потрапляє в оману. В таких умовах актуальним є гасло: “Захист і підтримка вітчизняного виробника – руками самого виробника”. Так ось пропонується один із рецептів такого захисту — активізація інноваційної діяльності.

Усе частіше науковці, теоретики економічних реформ, члени уряду в питаннях радикальних перетворень в економіці, стратегії реформ в країні акцентують увагу на інноваційному шляху розвитку, переході до економічного зростання на базі технологічного оновлення та інноваційних чинників. Проведення інноваційної політики не достатня, але необхідна умова для успішного проведення економічних претворень в країні. Конкурентноспроможній “малий бізнес” теж повинен базуватися на новаціях, особливо на винаходах.

Так, останнiм часом в розмовах про макроекономiчнi категорiї ми призабули, що сучасна економiка — це науково-технічна діяльність винахiдників, рацiоналiзаторів, iнтелектуальний потенцiал iнженерiв.

В регіональне відділення інноваційного фонду часто звертаються підприємці-виробничники і винахідники. В кінці минулого року винахідник з Полонного довго не міг зрозуміти пояснень, чому держава не бере на себе зобов’язань по впровадженню створеного ним винаходу, адже він, на думку автора, повинен забезпечити їй значні прибутки, а звідси — традиційний на сьогодні висновок: “А ось в Радянському Союзі...”

Так, в свій час в Радянському Союзі на винаходи видавалися авторські свідоцтва і навіть можна було почути чи прочитати, що стільки-то “вповаджено” авторських свідоцтв, хоча фактично впроваджувалися технічні рішення – винаходи, а не сам документ, що посвідчує авторство. Оскільки режим авторського свідоцтва припускав всенародну власність на винаходи, науково-технічна інформація в якості технічної допомоги безкоштовно передавалась будь-якій зацікавленій організації, єдиний обов’язок якої полягав у тому, щоб виплатити винагороду за винаходи, якщо такі використовувались у розроблених об’єктах. Фактично держава брала на себе турботу по впровадженню новації і виплаті винагороди автору, хоча і символічної. При цьому зарубіжні фірми і компанії могли вільно використати технічні рішення, захищені авторськими свідоцтвами. Тому в даний період більшість винаходів, які захищені авторськими свідоцтвами, не становлять комерційної цінності для реалізації на зарубіжному ринку, оскільки, не дивлячись на свою важливість, вони не мають правового захисту.

На жаль, сьогодні ми повинні констатувати, що прийнята тоді система, по суті, позбавила комерційної цінності значну частину нових технологій, розроблених в країні. На початку 90-х років ситуація суттєво змінилась – в Радянському Союзі був прийнятий закон, який скасував поняття авторського свідоцтва, а потім уже в Україні була розроблена і введена в дію нормативна база, яка забезпечує захист винаходів шляхом видачі патентів. Зявилася патентна система, вік якої у розвинутих країнах світу — більше двухсот років. Однак на психологію винахідника ще “давить” стара система авторського свідоцтва: що його ідеєю негайно повинна занятися держава, хтось зобов’язаний впроваджувати винахід, автору повинні бути надані пільги тощо. В умовах патентної системи винахідник, як правило, на вигідних йому умовах передає свою розробку для патентування підприємцю і, на жаль, більшість підприємців сьогодні теж говорять про бажані пільги для виробництв, де використовують винаходи, забуваючи при цьому, що володіння патентом уже є пільгою, яку дає держава патентовласнику, залишаючи йому монопольне право на виготовлення продукції з використанням запатентованого нововведення. Таким чином надана монополія є вийнятком у межах діючого антимонопольного законодавства, і держава свідомо йде на це, забезпечуючи окремому виробнику чи групі особливе право на винахід, сенс якого полягає у забороні всім іншим створювати, використовувати і продавати запатентований продукт чи технологію без дозволу патентовласника.

Підприємцям варто мати на увазі, що існує дві основні форми охорони результатів науково-технічної діяльності — патентне право і ноу-хау.

Патентне право забезпечує власнику монопольні права на те чи інше технічне рішення. При цьому він може притягти порушника патенту до відповідальності, пред’явити йому позов у вигляді грошової компенсації завданої шкоди, зажадати від судових органів накладення арешту, а потім і конфіскації контрафактного товару. Великий досвід зарубіжних фірм підтверджує серйозність наслідків, які при цьому виникають.

Разом з тим, ноу-хау — це науково-технічні знання і досвід, необхідні для реалізації нової продукції чи технології, критеріями яких є невідомість невизначеному колу осіб, наявність очевидних зусиль власника ноу-хау по його збереженню у таємниці і комерційна цінність відповідної інформації. За даними світової практики у 80-85 відсотках ліцензійних угод входить ноу-хау. Часто вживають поняття “ноу-хау” як синонім любої технічної новинки, це невірно. Ноу-хау (від англ. – знати, як) це скоріше секрет виробництва. Воно міститься, як правило, у переданій по ліцензії технічній документації, в консультаціях і навчанні покупця ліцензії при освоєнні нового виробництва.

Безумовно, перша форма охорони є більш сильною в порівнянні з другою. Однак, не всі об’єкти промислової власності доцільно захищати патентом. Зокрема, важко ним захистити спосіб виготовлення продукту або отримання речовини. У цьому випадку перевагу має охорона у вигляді ноу-хау. Варто відмітити, що патентування — дорогий і тривалий процес і український патент діє тільки в Україні, а в усіх інших країнах дане науково-технічне рішення може вільно і безборонно використовуватись іншими особами.

В усьому світі винаходи і ноу-хау сприймаються як товар, котрий можна передати або продати зацікавленій стороні. Ці процедури здійснюються, як правило, на основі ліцензійного договору, який передбачає всі аспекти й умови передачі технічної документації чи прав з патенту.

Впровадження винаходу на власному виробництві дозволяє забезпечити унікальні споживчі властивості товару і встановити на нього більш високі ціни, а заодно захистити свій сегмент ринку від конкурентів. Однак така стратегія у комерційній реалізації винаходів в основному придатна для фірм і підприємств, в наявності яких є значні виробничі потужності, співрозмірні з ємкістю ринку даного товару. Тому великі фірми-монополісти, які, як правило, прагнуть обмежити конкуренцію на своєму сегменті, дуже рідко збувають ліцензії на право виготовлення власної продукції.

Кожна операція з продажу ліцензії вимагає довготривалої кваліфікованої проробки не тільки технічних, але й правових і комерційних питань. Для патентовласника — потенційного продавця ліцензії — першочерговим є питання найбільш комерційного використання винаходу, який йому належить. Як було сказано вище, патентовласник завжди стоїть перед альтернативою, або використати винахід на власному виробництві, забезпечуючи максимальне збільшення випуску продукції з застосуванням на монопольних засадах освоєного ним нововведення, або продавати ліцензії іншим фірмам, роблячи ставку на доходи від технологічного бізнесу.

Тут немає рецепту, придатного на всі випадки, але, як показує практика, реальна оцінка і прогнозування кон’юнктури ринку дозволяє патентовласнику знайти оптимальне рішення найдоцільнішого комерційного використання свого патенту.

Підприємці! Використайте свій шанс: підтримайте винахідника, шукайте новації, отримуйте на них монопольне право – патент. Для цього заповніть бланк заяви і надішліть на адресу патентному повіреному.

Голова Хмельницького регіонального відділення Державного інноваційного фонду, патентний повірений України Ярослав Ващук