Як відзначає у своїй праці з трохи хитромудрою назвою «Про деякі суперечності в системі законодавчого забезпечення розвитку інноваційних структур в Україні» доктор економічних наук В’ячеслав Соловйов, в Україні в першій половині 90-х років минулого століття був старанно вивчений світовий досвід створення інноваційних структур і навіть були проведені відповідні економіко-технологічні експерименти на державному рівні. Проте спеціальне законодавство, що стосується технопарків, стало поступово відхилятися від курсу.

Головне лихо наших технопарків, на думку вченого, полягало в тому, що в Україні замовник ще не був готовий фінансувати велику частину розробок. Це призвело до слабкої активності технопарків у підготовці проектів. І катастрофічного зменшення їх кількості: у 2000 році було прийнято 15 проектів, у 2001-му — 43, у 2002-му — 27, у 2003-му — 11, до середини 2004 року — 0.

Те ж саме можна спостерігати і в наших сусідів. Так, інноваційне законодавство Росії ще бідніше, ніж українське. Прагнення створити технопарк або бізнес-інноваційний центр «без грошей» чи «за малі гроші», — як і в Україні, головна причина того, що значна кількість інфраструктур підтримки інноваційного бізнесу перебувають в ембріональному стані.

Що ж зашкодило технопаркам наблизитися до тих ідей, які в них закладалися? В.Соловйов дійшов висновку, що без розвитку малих інноваційних підприємств навряд чи можна собі уявити успішний розвиток технопарків. Це важливо зрозуміти, тому що один зі стовпів українського технопаркобудування Володимир Семиноженко з самого початку своєї діяльності був прибічником великих технопарків. Такий підхід досить точно характеризує цитата річної давнини: «У цілому технопаркам можна вірити, треба вірити, за ними майбутнє, але хотілося б, щоб наступного разу вже йшлося і про наукогради, і про технополіси, і про інші інноваційні структури, час для яких настав»... Чи настав?

Праця В.Соловйова наголошує на тому, що для розвитку країни якраз важливі і «техносела», і навіть «технохутірки», якщо продовжити метафоричний ряд академіка. Саме відсутність таких малих мобільних структур у регіонах гальмує важливу справу. «Насторожують акценти, — обережно й не називаючи імен намагається оцінити ситуацію В’ячеслав Павлович, — які іноді розставляють найбільш впливові в технопарковому русі фахівці. Зокрема пропонується намагатися створити таку організаційну структуру, як Національне агентство з питань технопарків та інноваційних структур, висловлюються пропозиції, щоб законодавчо закріпити створення технопарків на базі провідних наукових центрів, аби «було видно, хто ж головна особа, відповідальна за технопарк», тощо. На жаль, такі пропозиції трохи суперечать початковим цілям формування інноваційного законодавства в Україні.

Вузька спрямованість спеціального законодавства України щодо технопарків впливає на розвиток відповідної загальної нормативної бази не кращим чином. Практично закон про технопарки закріплював практику створення елітних інноваційних структур, спрямованих на виконання великих інноваційних проектів, коли для легітимації кожного з них було потрібне рішення уряду.

Водночас схвалена Верховною Радою «Концепція науково-технологічного й інноваційного розвитку України» закріплювала таку важливу якість інноваційних структур (і технопарків зокрема), як сприяння розвитку малого й середнього підприємництва в інноваційній сфері, зокрема шляхом підтримки діяльності територіальних інноваційних структур.

Сьогодні в Україні розвиваються обидві лінії на створення інноваційної інфраструктури. Проте близько 95 відсотків фінансування інноваційних проектів припадає на два технопарки: «Інститут електрозварювання імені Є.О.Патона» й «Інститут монокристалів»...