Де панує дух науки, там здійснюється велике і малими засобами.
М.Пирогов

Останнім часом у нашому суспільстві жваво обговорюється питання про необхідність реформування наукової сфери. Автори вносять різні пропозиції, деякі з них заслуговують на ґрунтовне вивчення. В публікаціях констатуються всім відомі факти: недостатня кількість значних відкриттів, серед українських вчених немає лауреатів Нобелівської премії, наших учених мало цитують за кордоном і т.п. Частина авторів, обвинувачуючи в усіх гріхах Національну академію наук, вбачає саме в ній причину відсутності прогресу в розвитку наукових досліджень. Майже немає публікацій про справжні причини відставання досліджень наших учених від напрацювань їхніх зарубіжних колег.

Основні причини слабких наукових результатів в Україні, на мій погляд, такі:

1. Свого часу більшовицька влада винищила інтелект нації як у містах, так і в селах. Залишилось надзвичайно мало талановитих вчених, добрих господарів на родючій українській землі. Однак навіть у складні, трагічні часи українські вчені робили відкриття світового значення. Згадаймо праці з електрозварювання (Є.Патон), селекції зернових культур (В.Ремесло), створення нових обчислювальних машин на основі досліджень у теоретичній і прикладній кібернетиці (В.Глушков), фізіології старіння (В.Фролькіс), синтезу нових хімічних фосфорорганічних сполук (О.Кірсанов), дослідження східних культур (А.Кримський), операції на серці (М.Амосов), впровадження в медичну практику нового антидоту унітіолу (О.Черкес) та багато інших. Відкриття в космічній галузі, нейрофізіології, електрозварювання в космосі, синтез нових кремнійорганічних сорбентів тощо прославляють вчених України.

Наведу такий приклад. Наприкінці вісімдесятих — на початку дев’яностих років у науково-дослідному інституті фармакології і токсикології МОЗ України створено антидот проти отрути, яка використовується як хімічна зброя (на жаль, не можу назвати ні отруту, ні антидот). При належному фінансуванні й на сучасному науковому обладнанні за три-чотири роки дослідницької роботи можна розробити антидот не тільки проти діоксану, а й проти інших отрут. Теоретичні передумови і науковці-токсикологи, які здатні вирішити ці проблеми, в Україні є.

2. Щоб мати від науковців належну віддачу, їм необхідно забезпечити відповідні умови для роботи (наукове обладнання, реактиви для проведення досліджень, допоміжне устаткування, можливість впровадити винахід у виробництво й отримати від цього не тільки моральне задоволення, а й фінансову винагороду). Промовистий приклад. У 1971 році на базі Київського медичного інституту (тепер — Національний медичний університет) проводився з’їзд фармакологів Радянського Союзу. Мені довелося бути свідком розмови мого вчителя, відомого вченого, академіка О.Черкеса з професором з Угорщини Г.Кнолем. Угорський професор, між іншим, сказав О.Черкесу: «Я один зі співавторів препарату но-шпа. Завдяки цьому я мільйонер». Академік О.Черкес був співавтором ефективного препарату для лікування отруєнь солями ртуті, кадмію, свинцю, а також багатьох захворювань — унітіолу. На мою пропозицію, керівництво медичного інституту звернулося в союзне Міністерство медичної промисловості з проханням визначити О.Черкесу певний відсоток доходу від продажу унітіолу. У відповіді міністерського чиновника зазначалося, що О.Черкес не повинен отримувати гроші за унітіол, оскільки йому належить винагорода за цей препарат по авторському свідоцтву (тепер — патенту). А вона дорівнювала аж 50 крб. Тому й не дивно, що ні Радянський Союз, ні Україна не продали ліцензії на жоден оригінальний медикамент. Немає таких препаратів. А які медикаменти випускаємо? Купуємо субстанцію (порошок чи рідину) відомого закордонного препарату і готуємо на вітчизняних фармацевтичних заводах лікарські форми (таблетки, краплі, мазі). Це також добре, бо людина може купити ліки вітчизняного виробництва, а вони дешевші. Але, як ви розумієте, при такому підході до справи в Україні не буде оригінальних вітчизняних медикаментів.

3. Підготовка науково-педагогічних кадрів. У часи царської Росії талановитих молодих учених командирували за рахунок держави на два-три роки в наукові центри й університети інших країн, щоб підготувати до професорської діяльності. За цей період молодий учений досконало вивчав німецьку, французьку або англійську мову і робив докторську дисертацію. Стверджую, що за 42 роки моєї праці на ниві фармакології жоден молодий учений-фармаколог не проходив стажування за кордоном. Більшість завідуючих кафедрами фармакології медичних вузів України не мали можливості бути делегатами європейських та міжнародних конгресів із фармакології. Це — наша біда.

4. Вища освіта в Україні має свої досягнення і вади. Одна з вад — студент будь-якого вищого навчального закладу не може навчатися один чи два роки в університеті іншої країни. Причина в тому, що, наприклад, іспит з очних хвороб чи дерматології, складений на медичному факультеті в Сорбонні, в Україні вважається недійсним. Чому? Ми стверджуємо, що Україна повинна приєднатися до Болонської декларації. Отож треба негайно змінювати законодавство України про вищу освіту, створювати умови для одержання знань у всесвітньо відомих університетах.

5. В Україні створена своєрідна система організації наукової діяльності. Мова про Національну академію наук. Чи є схожі академії в інших країнах? Безперечно, є. Але є й інші структури: наукові центри, інститути, лабораторії, які проводять наукові дослідження на високому рівні. Доцільно навести такий історичний приклад. У середині 30-х років ХХ століття президент США Ф.Рузвельт засновує в невеликому місті Бетезда (штат Меріленд) національний інститут здоров’я, в якому передбачено створення теоретичних лабораторій і клінік із житлом для працівників та гуртожитками для стажерів. Тобто було створено комфортні умови для наукової діяльності. На сьогодні в цьому інституті здоров’я працює близько десяти лауреатів Нобелівської премії. Фінансування зазначеного наукового інституту становить майже 20 млрд. дол.

6. Чому українські вчені виїжджають за кордон? Причин багато. На мою думку, основні з них — неможливість повною мірою реалізувати свої наукові інтереси та низька заробітна платня. Але вважаю за доцільне зауважити: не завжди молодого вченого в іншій країні чекають успіх та лавровий вінок. Не всі змогли знайти відповідну роботу за спеціальністю, дехто пережив гірке розчарування. Тому краще віддати свої знання і працю рідній державі. Добре було б, аби багаті люди України також спромоглися на внесок у розвиток науки. Відомо, що українські меценати (Терещенки, Симиренки, Ханенки) будували заводи, музеї, гімназії, вкладали гроші в будівництво Політехнічного інституту й оснащення його відповідною апаратурою. Сімейство Рокфеллерів організувало Інститут раку, який відомий своїми дослідженнями в цій тематиці. Українські мільярдери, відкрийте Інститут для лікування вірусних захворювань, у тому числі СНІДу. Вчені України своїми відкриттями у вірусології прославлять свою державу і вас.

7. Лауреат Нобелівської премії, французький вчений у галузі фізики атомного ядра Ф.Жоліо-Кюрі підкреслював: «Наука відкриває тим, хто їй служить, грандіозні перспективи. Наука необхідна народу. Країна, яка її не розвиває, неминуче перетворюється в колонію». Тому звертаюся до наших керівників, яким український народ, у тому числі вчені, виявив великий кредит довіри на виборах.

Шановні наші керманичі! Зубилом і викруткою, серпом і молотом робити світові відкриття неможливо. Зробіть добру справу для українського народу. Видайте указ про створення наукового медичного центру, виділіть необхідне фінансування, і тоді українські вчені та лікарі не тільки будуть лікувати хворих на сучасному рівні, а й прославлятимуть Україну вітчизняними відкриттями.