Право на працю, право на справедливу зарплатню та право на власність — це елементарні права, гарантовані кожному в Україні за Конституцією. Але це, схоже, не стосується нас, кінематографістів. Бо в профільному законі про кіно навіть не згадується про це!

Аж п’ять кіностудій, колись потужних, створено, побудовано і оснащено багатьма поколіннями українських кінематографістів, за їхні ж кошти... Можуть заперечити: все це за гроші держави ... Але ж де брала тоді держава гроші? Їх заробляло кіно, а отже, ті, хто створював екранні твори. Друге на той час за обсягом джерело поповнення бюджету.

Держава твердить, що гарантує всім, хто вступає в ринок, рівні стартові можливості. Питаємо і шановних депутатів і уряд, і нашого Президента: ви справді хочете якісних змін у національному кіно? Тоді згадайте про безправ’я, в якому опинилася творча частина кінематографістів і віддайте те, що належить їм по суті! А саме: частку їхньої власності у нерухомості кіностудій та їхній матеріально-технічній базі. І зафіксуйте це у відповідних законах!

А то що ж виходить?! Три групи підприємців з чотирьох, які формують кінопроцес, а саме виробники, інвестори, користувачі, — кожен має свою власність: послуги, гроші, структури з використання кінопродукції, лише четвертий — головний, бо єдиний з них вміє робити фільм, — ступає в коло чотирьох з голими руками. Не маючи наявної власності, митці не мають й права голосу в кінопроцесі.

Сьогодні, як відомо, Україна в економічній скруті, а наші робочі місця посідають «чужинці» з комерційних структур -створюють свою «круту» продукцію. Але чому держава не ставить тоді перед ними законні запитання про компенсацію усунутим від своєї власності? Саме у такий спосіб у цивілізованому світі держава захищає право своїх кінематографістів на працю.

Не регульована державним контролем ситуація пішла далі. На дешеві кінопослуги в Україну злітаються «кіноваряги» з усіх усюд. Вони наймають наших кінофахівців у свої кінопроекти за цінами у 5-10, а то й 15 разів меншими, ніж платять спеціалістам такого ж рівня у себе. Через таку ганебну політику Міністерства культури і мистецтв, штучно створено ситуацію, коли кіномитці на рідній землі почуваються гірше, ніж українські нелегали де-небудь у Португалії чи в Італії...

А знаєте, скільки платять творцям у державному кіно? Кінорежисер-постановник вищої категорії, наприклад, одержує на місяць десь близько двох мінімальних зарплат. Та й то таку платню вони одержують протягом одного року з 10-12 років простою...

Як же цінується в Україні Митець, який створює моральне та духовне середовище в державі?

Кожний має право на творчу діяльність і набуває права інтелектуальної власності на свої твори. Його твором можуть користуватися інші, але лише з дозволу автора, за авторським договором: обов’язково за авторську винагороду. Так тлумачить закон.

Одинадцять років (!) існує вже Закон «Про авторське право і суміжні права», а жоден з авторів українських фільмів, що демонструються на ТБ та продаються на касетах, дисках, — не одержав з того ані копійки!

За цей час створено безконечну низку документів, законів, розпоряджень Кабміну, постанов, указів, положень, ухвал, — створено врешті-решт окремий потужний Департамент інтелектуальної власності (ДДІВ), інші державні структури і підструктури, — нібито вже усе зроблено, щоб захистити авторські права своїх митців; а насправді, пробачте, — пшик!

Мало того, структури, які створено, щоб захищати авторів, своєю бездіяльністю здебільшого сприяють «піратству» на ринку користувачів.

Скажімо, щоб запобігати «піратству», як це водиться у солідних державах, так і у нас запровадили контрольні голограмні марки. Видає ці марки ДДІВ, для цього створено додатковий відділ. Але видає він їх ... без пред’явлення користувачем відповідно до Закону оформленого авторського договору! Це робиться на підставі державного посвідчення Мінкульту, яке саме видається без встановленого законом відповідного авторського договору (!).

Що ж виходить? Одна державна структура — Мінкульт — привласнює права авторів і видає нелегітимний документ, а на основі його друга державна структура (ДДІВ) ліпить свої марки, чим засвідчує, буцімто порушень немає, продукція не є контрафактною. Завдяки «співпраці» цих структур тільки за використання фільмів на відеоносіях авторів аудіовізуальних творів обібрали майже на 150 млн гривень! Держава ж на цій позиції недоодержала майже 20 млн! З цих прибутків можна було б зверстати бюджет не одного українського фільму!

Шість міністрів змінилося у Мінкульті, але жоден не відповів на наші звернення по суті, жоден не захотів розірвати це хибне замкнене коло нашого безправ’я! Всі в очікуванні: що скаже сьомий.

Точніше сьома ...