28 липня цього року в Росії мали зникнути пірати. Якщо й не всі, то значна їх частина. Вони мали впасти жертвою Федерального закону Російської Федерації від 20 липня 2004 р. № 72-ФЗ «О внесении изменений в Закон Российской Федерации «Об авторском праве и смежных правах», який саме у цей день набув чинності. «Поправка-72«, якщо вірити офіційному трактуванню, приймали для того, щоб «наблизити російське законодавство до світових стандартів та вимог СОТ».

Комусь здавалося, що справа «KM-online проти вільних бібліотек» — це наступ на свободу обігу інформації в Інтернеті? На тлі пасажів із новоприйнятої поправки спроби «пришити» найкрупнішим бібліотекам Рунету якийсь кримінал, та й то здійснені радше задля самореклами, видаються жалюгідним дилетантством. Привертає увагу такий абзац свіжосхваленого документа:

»…Экземпляры произведений, выраженных в цифровой форме, в том числе экземпляры произведений, предоставляемых в порядке взаимного использования библиотечных ресурсов, могут предоставляться во временное безвозмездное пользование только в помещениях библиотек при условии исключения возможности создать копии этих произведений в цифровой форме».

Могутня длань (чи стопа, чи ще якась частина тіла) законодавців одним рухом вирішила конфлікт. Жодна електронна бібліотека бібліотекою, власне кажучи, не є і бути нею не може в принципі. Бо ні квартира Мошкова, ні навіть офіс «правдоборців» усіх їхніх читачів не вмістять. А законодавець сказав — «у приміщенні бібліотеки», і ніяк інакше.

Що цікаво, нова поправка ставить поза законом не тільки Мошкова «со товарищи», але й його опонентів. Хоча платні бібліотеки, здавалося б, нічого «в безвозмездное пользование» нікому й не дають, проте десниця закону може прикластися й по них. Бо у цій поправці подальший політ законотворчої фантазії став і зовсім неконтрольованим:

«В отношении произведений или объектов смежных прав не допускаются:

<…>

изготовление, распространение, сдача в прокат, предоставление во временное безвозмездное пользование, импорт, реклама любого устройства или его компонентов, их использование в целях получения дохода либо оказание услуг в случаях, если в результате таких действий становится невозможным использование технических средств защиты авторского права и смежных прав либо эти технические средства не смогут обеспечить надлежащую защиту указанных прав».

Під визначення «технічних засобів, які не можуть забезпечити належний захист вказаних прав», вочевидь, першими підпадають комп’ютери. Всі. Бо майже до кожного можна підключити сканер, і порушувати, порушувати, порушувати авторські права. А навіть якщо до якогось і не можна — то прочитати оцифрований текст все-таки вдасться, незважаючи на авторські права. Хай-но спробує хтось створити електронну бібліотеку без єдиного комп’ютера! Під ту ж категорію «технічних засобів» підпадають і фотоапарати, при тому не тільки цифрові, але й плівкові — адже будь-яким із них можна сфотографувати захищений авторським правом текст і роздрукувати його в мінілабі. Слідом за ними під забороною опиняються відеокамери. Після цього переліку згадувати про такі штуки, як мультизональні DVD-плеєри, які взагалі-то й призначені для порушення «авторського права» дерти з користувачів стільки шкур, скільки в середньому можна здерти у конкретному регіоні, і згадувати-то якось незручно.

Притому для користувачів стають недосяжними також твори, які є громадським надбанням. І навіть якщо хтось колись і внесе поправки в законодавство щодо цього, то працювати вони не будуть. Бо щоб розрізнити легальний статус того чи іншого твору, у кожній бібліотеці доведеться тримати відповідного фахівця. Електронними мультимедійними продуктами, які існують тільки у цифровому вигляді, можна буде користуватися тільки у приміщенні бібліотеки. А зважаючи на кількість комп’ютерів у середньостатистичних бібліотеках, вони стануть недосяжними взагалі. Про дрібниці на зразок університетів дистанційного навчання з їхніми бібліотеками, електронних підручників тощо й говорити якось незручно.

Зрозуміло, що електронні бібліотеки вільного доступу ще проіснують певний час. За інерцією, так би мовити. Поки не знайдеться хтось, хто для власної самореклами не запустить кампанію на їх знищення. Невідомо, хто це буде: партія, політик чи якесь велике видавництво, яким електронні бібліотеки не дуже й заважатимуть, але які скористаються з нагоди безкоштовно помістити власне прізвище чи назву на перші шпальти газет. І в них буде залізобетонна правова база для успіху — на відміну від попередніх любителів затівати судові процеси з електронними бібліотеками.

На перший погляд, яке нам діло до того? Можлива заборона комп’ютерів і половини побутової електроніки на додачу — проблема виключно північно-східних слов’ян, адже закони Росії, Богу дякувати, у нас юридичної сили поки не мають. Утім, є кілька прикрих обставин, які змушують рахуватися з російським законодавчим новотвором.

По-перше, це можливе зникнення з Рунету інтернет-бібліотек, що на нас із вами безпосередньо вплине. Бо електронних бібліотек вільного доступу, рівних російським за масштабом, в українському сегменті Інтернету немає і найближчим часом, вочевидь, не буде. Залишається хіба запрошувати, наприклад, Максима Мошкова до Києва разом із бібліотекою, для подальшого розміщення на українських серверах. Поки наші любителі «що-небудь підрегулювати» зайняті виборами й політреформами, не встигли ще взятися за «наближення нашого Інтернету до світових стандартів». Бо нині у нашому рідному Законі України про авторське право і суміжні права регламентації щодо перебування у бібліотеках текстів у цифровій формі відсутні. (І взагалі, бібліотеки там згадуються тільки у зв’язку з правом на «репрографічне відтворення екземплярів, які можуть бути втрачені». Пояснив би хтось іще, що таке «репрографічне відтворення».)

Друга обставина, яка викликає занепокоєння, — це те, що Україна частково входить тепер, а найближчим часом увійде остаточно у сферу бізнес-інтересів російських поборників чистоти авторського права від брудних інтернет-зазіхань. За останньою інформацією, найбільші російські видавництва мають намір відкривати філії в Україні. Зовсім не виключено, що вони намагатимуться у зв’язку з тим підрівняти нашу вітчизняну законодавчу ситуацію, щоб перешкодити «піратському» втручанню. А з огляду на «безкомпромісність» (щоб не сказати — безглуздість) формулювань російської «Поправки-72», є підстави очікувати, що така законодавча ініціатива боляче вдарить по і без того слабеньких українських літературних інтернет-проектах.

Найприкріший наслідок від такої законотворчості відчують як в Росії, так і в Україні, причому з однаковою силою. Мешканці дрібних міст, навіть районних, не кажучи про всілякі СМТ, знову втратять можливість читати. Бо навіть ті, у кого є гроші на книжки, як правило, не мають можливості за ними їздити у столицю. Звісно, не у всіх є й комп’ютери, під’єднані до Інтернету. Але й той мільйон-другий користувачів, нарахованих рідним Держкомстатом, — це чимала кількість людей, багато з яких хочуть і можуть читати. І їх шкода найбільше, адже за умов, запропонованих новою редакцією чужого закону, вони фізично не зможуть знайти бажаних (часом — просто необхідних) книжок.

А найцікавіше у всій цій історії те, що великі видавництва, які зокрема лобіюють подібні закони (і які у тих законах найбільш зацікавлені) і не збираються пропонувати своєму покупцеві паперові замінники абсолютної більшості тієї літератури, яка циркулює безкоштовними електронними бібліотеками. Більшість великих гравців на видавничому бізнес-полі займаються в першу чергу масовим комерційним чтивом — видають купи «одноразових» детективів, сумнівної фантастики, жіночих романів, боєвиків тощо, які самі по собі не надто популярні у членів інтернет-співтовариства. Не тому, що вони такі розумні чи перебірливі, а з тієї простої причини, що викачати з Інтернету більшість із цих «шедеврів» часом буває дорожче, ніж купити копійчану книжечку, яка розвалюється під час першого ж прочитання — тому, що видавець зекономив на прошивці.

Звісно, більшість видавництв має також певну кількість найменувань товару, який користується відносно постійною популярністю, — це і новітня західна література, і невелика купка прізвищ сучасних російських авторів, і не в останню чергу навколонаукова (в першу чергу гуманітарна) література. Це товар вищої категорії — він видається меншим накладом, у твердій обкладинці і відповідно коштує. Наприклад, гуманітарна книжка російського виробництва останнім часом, здається, вийшла на ціновий рівень «преміум-товару» — щось на зразок годинників «Ролекс» та автомобілів «Роллс-Ройс». Відвідавши черговий раз книгарню, ми зрозуміли, що бути науковцем-гуманітарієм може собі дозволити тільки дуже багата людина, а не якийсь там злиденний університетський професор. Нічого не вдієш, книговидавництво — це бізнес, так само, як виробництво годинників та автомобілів. Відповідно, бізнесмени-видавці у своїх діях керуються в першу чергу власним інтересом, а не якимись химерами на зразок совісті чи навіть здорового глузду. На тому бізнес тримається, тому все, про що йдеться у цій статті, зовсім не на їхню адресу, а на адресу державних мужів, які начебто покликані захищати інтереси власних громадян і, кінець кінцем, власної країни.

Чому те, що відбувається, має викликати занепокоєння тих, хто вболіває за подальшу долю країни? Ні, не тільки тому, що діяльність російських видавців б’є і буде бити по україномовній книжці, — це зрозуміло. Але українські книговидавці могли б багато чого повчитися у своїх російських колег — і того, як робити з кустарного книговиробництва прибутковий бізнес, і того, як лобіювати власні інтереси у владі. Загроза майбутньому тут трохи інакша. По-перше, як відмічено вище, подібні «антипіратські заходи» різко скоротять кількість людей, які читають книжки, — просто тому, що потрібну книгу вони тепер не зможуть знайти ніяк і ніде. По-друге, ця книжкова лакуна заповниться тим, що схочуть нам запропонувати бізнесмени-видавці, — в першу чергу, дешевим «одноразовим» товаром, який приносить їм найбільший прибуток. Аналогії зі споживацької культури напрошуються самі собою — людину, виховану на кока-колі ви ніколи не переконаєте в тому, що добре вино — ліпше (вона, можливо, і не куштувала вина ніколи, тому що в їхнє село його не завозять). Те ж саме трапляється з книгою, з читанням. От тільки наслідки можуть виявитися трохи прикріші — адже вбогість «смаку у писку» не така руйнівна, як убогість інтелектуальна.

І тут особливо заслуговує на увагу те, що «Поправка-72» не визнає жодних винятків — під її дію може підпасти будь-який об’єкт авторського права, будь-який твір, навіть той, що вже за давністю написання безповоротно став громадським надбанням. За цим законом електронна бібліотека, укомплектована виключно античною поезією, перекладеною позаминулого століття, є так само незаконною, як бібліотека, укомплектована новітньою фантастикою. Утім, про безповоротність громадських надбань — це надто оптимістично. «Поправка-72» передбачає збільшення терміну дії авторських прав з 50 до 70 років — причому істотна частина громадського надбання знову повертається до правовласників. Тут російські законодавці направду наслідували досвід колег із США. Але якщо мотивація останніх була прозорою: кінематографічні компанії хотіли зберегти за собою «ексклюзивне право» на власних персонажів, бо, за старим (теж «50-літнім») законом, Міккі-Маус у 2003 році (о, жах!) мав би стати громадським надбанням, то навіщо все це здалося росіянам, залишається загадкою.

Отже, можлива реакція держави на такі законотворчі ініціативи може стати вельми показовою: якщо вона піклується про інтелектуальний і культурний розвиток свого громадянина, подібна «Поправка-22» не пройде. А якщо вона все-таки пройде, це означатиме тільки те, що ця держава більше зацікавлена у солдатах, ніж у розумних людях (чи випадково прийняття цієї поправки у Росії майже збіглося у часі з рішенням про відміну відстрочки від армії для студентів вузів?), у інтелектуально обмеженому, натомість покірному і поступливому населенні, не обтяженому зайвим духовним життям та критичним мисленням. Незважаючи на те, що галузь авторського права в Україні все ще залишається полем неораним і вимагає великої законодавчої праці, у нас з вами є шанс дізнатися, що саме думають про нас обрані нами державні мужі.