Нам треба врахувати важливу обставину: глобалізація — це надовго. Принаймні на найближче десятиліття — це магістральний напрям розвитку світової економіки. Але нехай нас не обмануть і не присплять солодкі виступи тих, хто в умовах глобалізації декларує рівні права й можливості для всіх країн. Країни-лідери і не подумають здати свої позиції. Вони зроблять усе, щоб зміцнити їх. А ми бідні і тільки-но піднімаємося. Тому урядові слід відстежувати економічні тенденції особливо старанно, щоб не викидати наші невеликі кошти на вітер і не робити того, що не буде затребуване на світових ринках. Хто і як повинен займатися цим?

Основна частина роботи з первинного пошуку й аналізу, звісно, ляже на посольства. Їм доведеться аналізувати наміри урядів країн, у яких вони працюють; місцевих фірм у розвитку виробництв. Необхідно відстежувати, що планують будувати різні країни, рух у них капіталів, ситуацію на товарних і сировинних ринках. Усі ці дані мають надходити в Міністерство економіки, аналізуватися й орієнтувати український уряд для чітких дій нашої промисловості на найближчу і довгострокову перспективу. Для прикладу уявимо — ми вирішили розвивати побутову електроніку. Але при цьому не знаємо планів законодавців мод: «Філіпсу», «Соні», «Сіменсу»... Єдине, що нам світить у такому разі, — даремно потратити гроші й опинитися у хвості у провідних фірм.

Лише володіючи необхідною інформацією, можна починати розробку промислової політики України. Що буде без такої інформації, наочно демонструє доля Закону «Про пріоритетний розвиток інноваційної діяльності», у якому було визначено багато провідних напрямів. На жаль, ми не спромоглися узгодити розвиток країни з особливостями розвитку світового ринку.

Збирання необхідної економічної інформації — непроста наука. Вона містить у собі масу цілком легальних заходів, до яких вдаються в усіх посольствах передових країн: від відвідин працівниками представництв виставок, відстежування контрактів, які укладаються тут по кожній галузі, аналізу намірів. Якщо хтось будує завод, ми мусимо проаналізувати, як його поява позначиться на наших експортних можливостях, уплине на імпортні потреби, чи зможемо ми брати участь у його будівництві.

Без знання перспективи спокійно почуватися на ринку важко. Ми розвивали промисловість мінеральних добрив і покладали на неї великі надії, а китайці, араби, індуси побудували великі хімкомбінати, і світові ціни на мінеральні добрива покотилися вниз. Інколи це змушувало нас постачати мінеральні добрива на шкоду собі.

У Радянському Союзі в усіх посольствах були, по суті, економічні розвідники, котрі постачали інформацію Держпланові. Загалом, так-сяк робота велася. Зараз же в Україні вона майже згорнута. Такі дослідження проводять інші країни. Цілком можна припустити, що якась транснаціональна компанія вже ухвалила рішення завоювати своїми товарами український ринок. Ми мусимо своєчасно дізнатися про її намір, аби хоча б подумати, як цьому зашкодити, якщо у нас є плани зайнятися таким виробництвом.

Тому «Основи промислової політики України» мають бути побудовані на щонайглибшому науковому аналізі світових тенденцій, аналізі ринку наших основних торгових партнерів. Без цього зовсім безглуздо затівати таку роботу. Боюся, на документ, який може з’явитися, гроші буде викинуто даремно. Прикро! Це не рядовий документ — це промислова конституція країни. Щоб її складати, принаймні треба знати, які аналогічні документи розроблено в країнах — головних партнерах України. І як це буде в динаміці, і як при цьому ми виглядатимемо. Президент наполегливо вимагає, щоб такий документ з’явився.

До речі, хотів би відзначити позитивний результат виступу Президента на конференції в КПІ з інноваційної політики. Після того, як він підтримав створення Українського банку реконструкції та розвитку, цій ідеї перестали опиратися. Фактично тепер ніхто не сперечається щодо ідеології інноваційної інфраструктури, ніхто відкрито не саботує активізацію цього щонайважливішого напряму. Противники чіпляються лише «за коми». Ну, це переживемо... Тож схвалення Президентом, як бачимо, може відіграти ключову роль. Сумно, звісно, що у нас нічого не відбувається, поки Президент не дасть команду. Час би вже й самим ворушитися...

Аналіз того, що відбувалося в Пущі, де працювали розробники «Основ...», наштовхує на думку, буцімто там зібралися в основному антиглобалісти й автаркісти, тобто люди вчорашнього дня. Світ зараз живе за зовсім іншими законами. І хоч би що витворяли хлопчики, котрі розбивають вітрини ресторанів швидкого харчування, це нічого не змінить у найближчій перспективі. Локомотив світової економіки розігнався в напрямку глобалізації й у досяжному майбутньому мчатиме на повних парах. Безглуздо кидати йому під колеса розвиток економіки такої країни, як Україна. Треба все ж таки жити в унісон зі світовими тенденціями, хоч би які ностальгійні переживання викликали у нас традиційні форми розвитку. Інакше весь світ рухатиметься в одному напрямку, а Україна — у протилежному. Ми ж величезна держава, яка має враховувати, що відбувається навколо.

Багато хто у нас справедливо цікавиться: чому приватизація, на позитивну роль якої ми так сподівалися, фактично до жодних істотних зрушень у промисловості не привела? Видима причина в тому, що власники не вкладають кошти у підприємства, якими володіють. Вони не цікавляться нововведеннями, і тому попит на інноваційні пропозиції геть мізерний.

Зафіксувавши цей негатив, необхідно відповісти на наступне запитання: де в нашому економічному організмі пробка, яка все гальмує? Гадаю, відповідь уже знайшов професор Преображенський у «Собачому серці», коли заявив, що «розруха — у головах». Пробка, яка заважає розгорнутися інноваціям, міститься саме в головах нових господарів. Чи то вони ще не відчули себе власниками, чи то ще недостатньо наповнили кишені, але приватизовані підприємства працюють не на розвиток, а на виснаження. А за такого підходу до власності, до засобів виробництва — який може бути попит на інновацію?..

У нас часто заведено шукати причину бід у чиновниках. Однак я не наважився б їх огульно обвинувачувати. Ну навіщо прагматичному чиновникові займатися інноваційною діяльністю, якщо попиту на неї в країні немає? Він працює під ситуацію: з’являється ЩОСЬ, на що потрібно відреагувати, — тоді він реагує. А якщо цього ЩОСЬ немає, то й не варто морочити собі голову?

До всього, у нас і вчених, які б ходили по банках, фондах, офісах і пропонували б якісь карколомні проекти, майже немає. Основна маса дослідників та інженерів перебуває в якійсь летаргії. Лише поодинокі з них чогось хочуть й енергійно домагаються мети. Ось ці надзвичайні люди стукаються в усі двері. Вони приходять і до нас в Інноваційну компанію. Ми їх вислуховуємо. Хоча з особистого досвіду можу сказати: з десятка принесених ідей лише одна безумовно заслуговує на увагу. Однак час від часу відбувається справжнє диво — недавно на оперативці відібрали близько двадцяти патентів. Уже очевидно: пощастило зустрітися з дуже хорошим ученим із чудовими ідеями. Телефонуватиму знайомим губернаторам, міністрам, підприємцям, яким, на мій погляд, ці ідеї можуть приглянутися, і з’ясую, хто з них візьме участь у впровадженні проекту.

Так, інновація у нас поки що не стала улюбленим словом справжніх учених і професійних чиновників. Та все ж передусім цим має зацікавитися власник. До речі, це я сам усвідомив недавно. Відтоді міркую над тим, що зробити, аби у власника виникло бажання модернізувати виробництво і вийти на ринок із новою продукцією. Для цього потрібно придумати якийсь стимул. Який?..

Ось ти купив державну власність, але якщо протягом певного часу у виробництво не вкладено ні копійки, якщо воно не модернізується, тоді держава має викупити у тебе акції і знову виставити на продаж. Інакше це просто перемелювання засобів виробництва. Потрібно стимулювати поведінку власника з погляду відновлення засобів виробництва. І це має робити Мінпромполітики — інакше яка ж це промислова політика? Написати в «Основах...», що плануєш щось розвивати, — ще не означає, що справді щось розвиватиметься. Потрібно зрозуміти, за рахунок чого піде розвиток.

Україні треба навчитися орієнтуватися на світові тенденції, з тим аби вчасно запропонувати свій потенціал або залучити чужий, якщо такого самі не маємо. Наш Кабмін, як це роблять уряди всіх розвинених країн світу, повинен замовити форсайтні дослідження професіоналам-ученим, які змогли б зорієнтувати Мінпромполітики, дати йому показники, як і куди піде промисловий розвиток світу. Тоді чиновники зможуть скласти лоцманську карту для успішного руху нашої промисловості й уникнути загрозливих тенденцій.

Сьогодні у Мінпромполітики такого вихідного документа немає. Тому можна лише гадати, що станеться з їхніми розробками. «Основи...» мусять відштовхуватися від точно виваженого прогнозу — від урахування того, чого потребуватиме світ через 3-5 років, і максимально уважно проаналізувати стратегічні тенденції світової економічної системи на 10-15 років. Лише на цьому можна буде побудувати ефективну промислову політику.