Президент України своїм Указом „Про фінансову підтримку інноваційної діяльності підприємств, що мають стратегічне значення для економіки та безпеки держави” N 454/2004 від 20 квітня 2004 року доручив уряду передбачати під час розроблення проектів законів про Державний бюджет України на 2005 і наступні роки спрямування не менш як 10 відсотків коштів, отриманих від приватизації державного майна, на фінансову підтримку інноваційної діяльності підприємств.

Останнім часом підписаний указ, ряд постанов Кабінету міністрів України, підготовка чергового уже, можна сказати, щорічного інноваційного форуму, що досліджуватиме 27-29 травня цього року сучасні механізми та інструменти встановлення інвестиційно-інноваційної моделі економічного розвитку країни (Міжнародний форум "Інновації. Інвестиції. Інтеграція") наштовхує на роздуми, що весь інноваційний процес ділиться на два, нажаль, не залежних потоки: один у вигляді адміністративних реформ по створенню нових державних структур, указів, постанов, рішень конференцій та "круглих столів" – „тече” і розширяється, а інший, наукові розробки, винаходи українських авторів їх закордонне патентування, реалізовані інноваційні проекти, випуск вітчизняної інноваційної продукції, продаж ліцензій за кордон – зменшується і „висихає”.

Ми, справді, багато років обговорюємо концепцію інноваційного розвитку. Все надіємося, що на черговій конференції з’ясуємо, чому в нас не йде цей процес і що потрібно, аби спрацювала інноваційна модель. Я впевнений, і на цьогорічній ніхто не насмілиться назвати (довести до загального загалу) істинні причини.

Державна інноваційна політика проявляється в хаотичних діях та в непослідовності. В базових секторах вітчизняної економіки давно панують кланові інтереси найкрупніших олігархічних груп, які вирішують проблеми отримання надприбутків далеко не шляхом реалізації суперінноваційних проектів.

Можна зробити переконливий висновок: в країні ні влада ні бізнес не можуть перевести економіку на інноваційний шлях. Держава виділяє мало коштів, тай ті використовуються не ефективно, не за призначенням: контролюючих органів предостатньо, але результати перевірок і прийняті по них правоохоронні заходи — по принципу „як скажуть пан”. Бізнес не в змозі самостійно фінансувати необхідні наукові і науково-технічні розробки по причині елементарної відсутності коштів та бажання. В перекрученому конкурентному середовищі, де фінансовий результат в першу чергу визначається степеню „наближеності” до державного чиновника — просто дачею хабара, більшості бізнесменам інновація не вигідна. На початку ринкових реформ очікувалося, що прийде діловий власник і модернізує неконкурентноздатне виробництво, а він в умовах безнадійності і невпевненості здав його на металолом (наприклад, в Хмельницькій області цукрові заводи, більшість яких далеко не сторічної давності, посягнула така участь).

Владу інновації практично не цікавлять, а тому проводяться „форуми”, декларуючі загально відомі істини про корисність інновацій, а заяви високопоставлених чиновників про „інноваційний шлях розвитку вітчизняної економіки” голослівні. Фактично по вичерпанню напрацьованих в минулому розробок, „передачі” їх і спливу кадрового потенціалу закордон, відсутності економічної мотивації представників бізнесу в інноваціях країна іде в сторону від інноваційної моделі, я б сказав, в інноваційний тупик.

На сьогодні фіскальна політика і податкові пільги – основний механізм державної підтримки інноваційної діяльності в Україні.

Бізнес буде мати мотиви до інновацій якщо це йому буде вигідно. Інновація забезпечує конкурентноздатність продукції за рахунок підвищення споживчих властивостей чи зменшення ціни продукції. На сьогодні український споживач в основній своїй масі в силу своєї бідності орієнтований на другий фактор. Але виробнику зменшення ціни своєї продукції простіше отримати і майже без ризику і не через 3-5 років (період реалізації інноваційних проектів), а завтра, якщо сьогодні отримати кредитні чи податкові пільги.

Давайте поглянемо на зроблене владою в сфері інноваційної політики.

Чехарда з керуючим органом у сфері інновацій: комітет, комітет інший, міністерство, міністерство інше і, мабуть, „Інноваційна академія” не за горами, адже ще в 2002 році був готовий проект указу про створення „Національного інноваційного агентства”.

Ще, так би мовити, в першій п’ятирічці державної самостійності розпочиналися багатомільйонні інноваційні програми і пафосні заяви про „український” літак, комбайн, телевізор, автомобіль і т.д. Пройшло 7-8 років і не тільки на зовнішньому, але й на внутрішньому ринку перераховані „інновації” не конкурентноздатні. Такого масштабу інноваційний продукт не може підняти кілька підприємств з кількома десятками мільйонів гривень інвестицій, такі завдання по силі лише всій економіці держави.

Розробляються концептуальні основи стратегії економічного і соціального розвитку країни та регіонів на 10 років, а на другий рік після прийняття вони вже стають не реальними і про них забувають. Приймається програма при бідному бюджеті на 120(!) пріоритетних напрямки інноваційної діяльності в Україні (в Росії, наприклад, — 17, в Японії — 8).

Наука фінансується по залишковому принципу, а тому зарплата науковця в 2 рази менша секретарки і в 10 раз бухгалтера торгової фірми. Щоб зробити незалежну оцінку на яку модель реально зорієнтована економіка і суспільні пріоритети варто прослідкувати як в країні відмічається професійні свята міліціонера і винахідника.

Закон 2002 року „Про інноваційну діяльність” приймався 5 років. Але з моменту його прийняття і по сьогодні лунають заяви високопоставлених чиновників в сфері інноваційної політики про його нікчемність і преднамірене (ними же) не виконання. Дійсно, при такому ставленні до державних законодавчих актів підприємець з Хмельницького ніколи не дочекається державної підтримки в інноваційні справі. Українська державна інноваційна компанія ось уже третій рік реалізує самий „ефективний” інноваційний проект на майже дві сотні мільйонів гривень і головне мало ризиковий – депозитний вклад інноваційних коштів (зібраних в свій час Держіннофондом з кожного підприємства країни на реалізацію інноваційних проектів) в комерційних банках.

Підсумовуючи, хочеться попросити: „В інноваційній політиці країни справи ідуть дуже кепсько, давайте попробуємо як в старому анекдоті не тільки „ліжка переставляти”...

Закінчую цитатою з листа Д. Регаля, що поділився зі мною своїми думками з приводу пошуку шляхів використання інтелектуального потенціалу вчених, відірваних від лабораторій, вченого, винахідника: «Ми не бачимо в Україні ринку інтелектуальної власності. Створюється враження, що уряд збирається заробляти тільки на літаках, "смаленій" горілці і платно-бездарній освіті; і як завжди Україна – частина Росії; і Карамзін прав на рахунок того, як характеризувати положення справ у Росії (читай — Україні) одним словом: "крадуть...".