1 квітня Рунет облетіла новина: низка російських письменників подала до суду позов на некомерційні онлайнові бібліотеки — Максима Мошкова (www.lib.ru) та Літературний портал (www.Litportal. Ru) відповідно. Спочатку подумав — а може, просто не дуже вдалий жарт? Проте подальший розвиток подій переконав у протилежному. Загальна сума позовів становить близько 500 тис. USD. Формально позови подали Олександра Марініна, Василь Головачов, Едуард Геворкян та Олена Катасонова. Хоча фактично всі вони делегували свої права на ведення судового процесу компанії «КМ онлайн», яка свого часу викупила у них права на публікацію текстів у Інтернеті. Вестимуть справу в суді юристи НП «НОЦИТ» — російського Національного товариства цифрових технологій.

Загалом, історія вийшла темна, плутана і з легким, але дуже неприємним запахом. Учасники «колективного позову» поводяться, м’яко кажучи, дивно. Літературний агент Марініної Натан Заблоцкіс стверджує, що кілька років тому у нього з Мошковим була домовленість про розміщення на lib.ru двох романів і що він особисто до Мошкова не має жодних претензій. Тим паче що після початку всієї катавасії і ті тексти було знято. Як решту «суперечливих» текстів. Принаймні бібліотека Мошкова здавна здійснює політику видалення текстів із вільного доступу на вимогу правовласника, і чимало текстів таким чином уже було вилучено без жодних серйозних конфліктів. Тому твердження директора НОЦИТ Марини Буніної, буцімто представники НОЦИТ довго й безуспішно намагалися переконати власників бібліотек зняти тексти, принаймні щодо бібліотеки Мошкова, м’яко кажучи, неправдоподібне.

Себто схоже на те, що дозвіл на публікацію був наданий Мошкову на основі усної чи «електронно-письмової» домовленості, а потім права на електронну публікацію були передані (продані?) третій стороні. Яка, третя сторона, й володіє тепер ексклюзивним правом на онлайнові публікації, отож збирається карати «піратів», використовуючи всі досяжні засоби. Хоча, за словами Заблоцкіса, право Мошкова на два злощасних тексти було обумовлене при складанні угоди з «КМ онлайн». Ось така-от дивна ситуація — права у Мошкова нібито є, і порушень з його боку нібито й немає, але судовий позов до нього наявний. При тому злі язики додають: «Щоби знав, як «популярну літературку» друкувати».

Притому сама Марініна стверджує, що найбільше її обурює не можливість комерційних втрат, а завдані їй моральні збитки. Буцімто роман «Шестикрилий серафим» вона заборонила перевидавати будь-кому і будь-яким способом, а веб-сайти його тримають у вільному доступі. Хоча роману цього саме у бібліотеці Мошкова й не було.

Не вирізняється послідовністю й поведінка Василя Головачова. В інформаційних матеріалах від компанії «КМ онлайн» він заявляє, що «я проти несанкціонованого розміщення творів на будь-яких сайтах. Власники сайтів повинні платити або мені особисто, або правовласникам... Але якщо вони не хочуть іти на компроміси й відмовляються знімати з сайтів нелегально розміщені твори, то звернення до суду слід розглядати як найдійовіший метод боротьби з піратами». Водночас у розмові з ліберальним російським тижневиком «Компютерра» Головачов стверджує протилежне: «Я ніколи не став би судитися з Максимом Мошковим, адже після мого попередження він прибрав мої романи зі сторінок своєї бібліотеки».

Складається враження, що зовсім не російські «неокласики» стоять за позовами до Мошкова, а одна конкретно взята компанія, комерційний успіх якої видається вельми сумнівним. Ще б пак: відкривати платну онлайнову бібліотеку за наявності багатющих безплатних зібрань — це скидається на комерційну утопію. Ось хіба що влаштувати собі могутню розкрутку… Власники цієї компанії чітко розуміють, що скачати півмільйона з російського сисадміна, мабуть, не вдасться. А ось підвищити свою популярність, потоптавши в суді найпопулярнішу бібліотеку Рунету, помилуватися своєю назвою на новинних сайтах — це запросто. Гляди, і відвідувачів у платного сервісу трохи побільшає. Тому й узяли найбільш «розкручені» в широких масах імена. Для гарантованої успішності PR-акції. І в атаку пішли на найуспішнішу бібліотеку — з тих самих причин. Незалежно від того, порушила саме ця бібліотека їхні права, чи ні. При тому й позиція російських письменників у цій ситуації хоча по-людськи зрозуміла (права-то «КМ онлайн» продали і в комерційному успіху бібліотеки теж зацікавлені), проте вельми малоприваблива. Якщо хтось не порушував їхніх прав, а при тому його переслідують за гадане порушення, можна було б висловити свою позицію куди чіткіше й жорсткіше.

А загалом, останнім часом у світі бруднуватих PR-ників набирає обертів практика судових претензій до успішних некомерційних проектів з метою, радше, не відновлення справедливості, а підвищення власного рейтингу популярності. Хоча, спостерігаючи, приміром, за перипетіями судових процесів «SCO Group проти всіх-всіх-всіх, хто використовує Linux», починаєш думати, що ніякі гучні судові розправи не допоможуть неуспішним і безпомічним бізнесовим структурам. Про це слід пам’ятати й доморощеним любителям не зовсім чистих PR-технологій.

Кілька тижнів тому, чомусь передчуваючи проблеми, автор статті зробив резервну копію бібліотеки Мошкова на жорсткому диску. Сама копія, відповідно, вийшла дуже велика і з дуже складною структурою. Але твори «судителів» автор знайшов і урочисто витер. Не тому, що російського правосуддя страшно. Просто щоб запах з комп’ютера не з’явився...