Зрозуміло, що ми не ставимо перед собою задачу відтворити історію авторського права взагалі. історія авторського права цікава, вона відображає еволюцію суспільства в розумінні значення автора — творця для свого розвитку. Ця історія містить яскраві творчі здобутки і трагічні сторінки долі авторів, яких сучасники не зрозуміли, не оцінили. Історія авторського права потребує вивчення, дослідження і фундаментальних публікацій.

Історія авторського права веде свій початок, як вважають науковці, з появи друкування, і перший відомий державний нормативний акт щодо охорони авторського права стосувався літературних творів, а перша міжнародна конвенція, яка стосувалася захисту авторських прав, прийнята в інтересах книговидавців. Видавці, книготорговці об’єднувалися в гільдії, зберігали монополії на книгодрукування і книготоргівлю, і від них залежали інтереси авторів. Першим нормативним актом авторського права, який закріпив низку прав авторів і розділив повноваження авторів та видавців, вважається прийнятий в 1709 році в Англії «Статут королеви Анни».

Слід зазначити, що згаданий законодавчий акт, його основні філософські концепції і принципи використовувалися в законодавчих та нормативних актах, які розроблялися в подальшому.

Закони, нормативні акти щодо авторського права стали з’являтися у всьому світі. Дія законів поширювалася на спектаклі, географічні карти та інші твори. Французький закон ввів норму — право слідування, яка відносилася до прав спадкоємців автора та поширювала дію майнових прав після смерті автора.

Друга половина дев’ятнадцятого століття в Європі знаменна активізацією діячів культури, літераторів, яких не влаштовував незаконний обіг літературних, музичних творів. Численні зустрічі літераторів і Міжнародний літературний конгрес (1878 р.), головою якого був знаменитий письменник і поборник захисту авторських прав Віктор Гюго, контакти вчених зводилися до необхідності розробки і прийняття багатосторонньої міжнародної угоди, яка б стосувалася взаємного і адекватного захисту авторських прав та прав видавців.

Першою міжнародною багатосторонньою угодою, яка стосувалася авторських прав, стала прийнята в 1886 році Бернська конвенція «Про охорону літературних і художніх творів». В подальшому вона переглядалася в Парижі (1889 р.) і Берліні (1908 р.), її доповнювали в Берні (1914 р.), Римі (1928 р.), Брюсселі (1948 р.), Стокгольмі (1967 р.), Парижі (1971 р.). В 1952 році на конференції в Женеві була прийнята ще одна конвенція — Всесвітня конвенція про авторське право.

Фактично з підписанням Бернської конвенції розпочався міжнародний період охорони авторських прав. З іншого боку, з прийняттям цієї Конвенції розпочалося прийняття інших міжнародних конвенцій, які направлені на міжнародне регулювання окремих проблем авторського права. Створювалися міжнародні структури з питань управління авторськими правами на міжнародному рівні. Так в 1967 році в Стокгольмі була підписана «Конвенція про заснування Всесвітньої організації інтелектуальної власності» — ВОІВ, яка набула чинності в 1970 році. ВОІВ створювалася під егідою Організації Об’єднаних Націй (ООН) як одна з її спеціалізованих установ. Діяльність ВОІВ в першу чергу направлена на гармонізацію законодавчих норм з інтелектуальної власності в різних країнах, пропаганду сучасних підходів до управління авторськими правами, узагальнення і надання спеціальних рішень щодо окремих питань авторського права і суміжних прав (Директиви ВОІВ, міжнародні договори).

Авторське право Російської імперії

В Україні, яка входила до складу Російської імперії, авторське право нормативно регулювалося її законами. Тривалий час в Росії зберігалася державна монополія на книговидання та книготоргівлю. В подальшому норми цензури регулювали питання, що мали відношення до книговидання, авторського права. «Цензурный устав» від 22.04.1828 р. включав розділ «О сочинителях и издателях книг», який надавав авторам виключні права на власні твори протягом життя автора і його спадкоємцям протягом 25 років після смерті автора. В подальшому цей термін був збільшений до 35 років. Зазначений закон є фактично першим нормативним актом щодо авторських прав в Росії. В 1830 році був прийнятий ще один закон — «Положение о правах сочинителей», в якому визначено поняття контрафактності та передбачалася відповідальність за неї.

З прийняттям зазначених законодавчих актів стан справ з авторськими правами дещо поліпшився. З’явилися форми договірних документів, підвищилися авторські гонорари.

В 1845 році був прийнятий закон щодо авторських прав композиторів, а в 1846 році — прав художників і архітекторів.

Посилювався рух на захист прав драматургів. У 1874 році створюється Товариство російських письменників і драматургів, яке займалося захистом авторських прав, виплачувало авторські гонорари, в тому числі через створену мережу агентів.

В театральній сфері закріплювалися права на авторські гонорари, а також права виконавців, нормативно запроваджені відсоткові відрахування від зборів за театральні постановки на користь авторів.

В кінці ХIХ століття для багатьох в Росії стало зрозумілим, що часткове вдосконалення норм авторського права не в змозі забезпечити ефективний захист прав авторів творів та їх користувачів. Тому Державна Рада Російської імперії в 1897 році прийняла рішення щодо розробки нового закону, який би дав відповіді на практичні питання, що накопичувалися в цій сфері.

Такий закон був прийнятий в 1911 рокі під назвою «Положение об авторском праве». Новий закон розроблявся з використанням кращих зразків західноєвропейського законодавства і безумовно став значним кроком у розвитку авторських прав у Російській імперії. Разом з тим, права авторів Росії не відповідали в повному обзязі правам авторів країн, які входили до Бернської конвенції. Росія відставала від інших країн в укладанні міжнародних угод, тому авторські права, які приймалися в Росії, діяли тільки на її території.

Слід також зазначити, що авторські права авторів — представників народів, що входили до складу Російської імперії, порушувалися веденням царським урядом імперської політики, яка зводилася до заборони розвивати національну культуру, літературу, мову. Це призводило до того, що автору дозволялося писати тільки російською мовою.

Радянське авторське право

Жовтнева революція 1917 року ліквідувала приватні видавництва, монополізувала видавничу діяльність. Підтримувалися твори авторів соціалістичного, пролетарського напрямку, їм виплачувалися значні на той час гонорари, їх твори виходили великими тиражами.

30.01.1925 року вийшов перший нормативний акт нової держави щодо авторського права — Постанова ЦВК і РНК СРСР «Об основах авторского права», а в травні 1928 року вийшли «Основы авторского права», які крім всього встановлювали тверді ставки авторського гонорару. Після цього радянські республіки самі стали приймати закони щодо авторських прав.

В Україні такий закон був прийнятий в 1929 році і діяв до 1961 року, до прийняття «Основ цивільного законодавства СРСР і радянських республік», розділ четвертий якого присвячений авторському праву. Відповідно до зазначених «Основ» кожна республіка, в тому числі і Україна, прийняла свій цивільний кодекс, четвертий розділ якого стосувався авторського права.

Для організації і здійснення управління авторськими правами в Україні було створено Агентство із захисту авторських прав, яке в 1938 році увійшло до Всесоюзного управління з охорони авторських прав (ВУОАП), на базі якого в 1973 році було створено Всесоюзне агентство з авторських прав (ВААП), яке стало єдиним представником авторів з питань авторського права. В союзних республіках існували республіканські відділення ВААП. Агентство було посередником між авторами і видавництвами, між радянськими авторами і зарубіжними видавництвами, між зарубіжними авторами і радянськими видавництвами. ВААП збирав і розподіляв авторську винагороду за використання творів радянських і іноземних авторів в СРСР, а також за використання творів радянських авторів за кордоном.

Авторські права в СРСР були значно звужені і не відповідали міжнародним правовим нормам, якими користувалися автори європейських країн. З цієї причини СРСР не міг приєднатися до міжнародних конвенцій, в тому числі до Бернської конвенції, а більш гнучка Всесвітня конвенція авторських прав була ратифікована тільки у 1973 році.

В подальшому керівництво СРСР неодноразово заявляло про наміри підписати Бернську конвенцію і Паризький протокол Женевської конвенції. Ці наміри базувалися на сформованому більшістю науковців — фахівців авторського права, бажанні щодо зближення радянського авторського права з нормами авторського права в розвинутих країнах Європи. Для цього необхідно було привести радянське авторське законодавство у відповідність до вимог основних міжнародних конвенцій. Роботи щодо цього проводилися. В Основах цивільного законодавства СРСР і республік, які були прийняті Верховною Радою СРСР в травні 1991 року, містився розділ «Авторське право». Планувалося, що основні положення Основ цивільного законодавства будуть розвинуті у відповідних розділах цивільного законодавства республік.

Авторське право України і колективне управління авторськими правами

З утвердженням України як незалежної держави в різних сферах діяльності стали створюватися державні структури управління. Постановою Кабінету Міністрів від 25 квітня 1992 року № 154 створено Державне агентство України з авторських і суміжних прав при Кабінеті Міністрів України (ДААСП України) як орган державного управління, що проводило у життя політику України в сфері авторського права.

Основні питання, які покладалися на Агентство, були пов’язані з розробкою і прийняттям законодавчих актів, участю України в міжнародній системі охорони авторських прав, входженням, інтеграцією України до міжнародних організацій, які опікуються проблемами авторського права, створенням механізмів, що реально сприяли захисту авторських прав.

За час функціонування ДААСП України зроблені певні кроки щодо удосконалення авторського правового поля. В грудні 1993 року Верховною Радою України прийнято Закон України «Про авторське право і суміжні права», який пройшов експертизу фахівців, отримав позитивну оцінку європейських експертів і ВОІВ. Закон вступив у дію від дня публікації — з 23 лютого 1994 року.

Прийнято ряд законодавчих і нормативних актів, які регулюють окремі питання захисту авторських прав. В листопаді 1994 року Кабінетом Міністрів України прийнято постанову № 784 «Про мінімальні ставки авторської винагороди за використання творів літератури і мистецтва», в липні 1995 року — постанову № 532 «Про державну реєстрацію прав автора на твори науки, літератури і мистецтва».

З прийняттям Україною Закону «Про авторське право і суміжні права», а також інших законодавчих актів було створено авторське правове поле, яке в цілому відповідало міжнародним нормам. З іншого боку, Україна продемонструвала бажання і готовність інтегруватися до міжнародних структур з питань авторського права і суміжних прав. Діяльність у цій сфері дозволила Верховній Раді України в травні 1995 року прийняти Закон «Про приєднання України до Бернської конвенції «Про охорону літературних і художніх творів» і з жовтня 1995 року стати членом цієї Конвенції. Нарешті, основні норми авторського права щодо права на творчу працю і на результати цієї праці, щодо захисту інтелектуальної власності, захисту моральних і матеріальних прав автора з червня 1996 року стали конституційними нормами прийнятої Конституції України.

Подальше удосконалення законодавства з питань авторського права і суміжних прав в Україні здійснювалося в напрямках гармонізації національного законодавства з міжнародним, реалізації вимог щодо відповідності національних законодавчих норм міжнародним нормам. Ці зусилля завершилися прийняттям у 2001 році нової редакції Закону України «Про авторське право і суміжні права».

Історія авторського права нерозривно пов’язана з пошуком і постійним удосконаленням форми управління авторськими правами. Необхідність захисту авторських прав, збору і виплати авторської винагороди, розуміння того, що широке використання авторських творів ускладнює індивідуальний контроль автора за цими процесами, робить його практично недієвим, вимагало від авторів створення структур, що забезпечували ефективне управління їх правами. Тому вже перші організації з управління авторськими правами (товариства, асоціації тощо), які створювалися за ініціативи авторів, включали в себе зазначені функції, передбачали створення мережі агентів, що забезпечували виконання цих функцій. Ці основні функції органів управління авторськими правами вдосконалювалися та стали основою сучасних організацій колективного управління авторськими правами.

Питання вдосконалення управління авторськими правами стало предметом розгляду ВОІВ, що провела наукове дослідження зазначеної проблеми, узагальнила практику створення і діяльності таких організацій. Результатом досліджень стало видання рекомендацій з питань створення і діяльності організацій по колективному управлінню авторськими правами «Колективне управління авторським правом і суміжними правами», ВОІВ, 1990 рік.

Рекомендовані форми колективного управління авторськими правами стали, з урахуванням національних особливостей, основною формою управління авторськими правами для більшості країн. Вимоги щодо організації колективного управління авторськими правами включалися до національних законодавчих актів. Національні організації колективного управління авторськими правами за своїм статусом створювалися як державні, так і громадські.

Основні вимоги до таких організацій, які рекомендовані ВОІВ, — це умови ефективної діяльності системи колективного управління правами, а також відповідність до міжнародних зобов’язань в галузі охорони авторського права і суміжних прав, що повинно забезпечити мінімальний рівень охорони та принцип національного режиму, передбачений Бернською конвенцією «Про охорону літературних і художніх творів».

Основу системи колективного управління складає надання правоволодарями повноважень організації по колективному управлінню на управління їхніми правами: відстежування використання їх творів, ведення переговорів з користувачами щодо використання творів за відповідну винагороду, надання відповідних ліцензій на використання творів, збір авторської винагороди, її розподіл і виплата тощо.

Єдиною організацією колективного управління авторським і суміжними правами в Україні є державне підприємство «Українське агентство з авторських та суміжних прав».

Указом Президента України від 15 грудня 1999 р № 1573/99 «Про зміни у структурі центральних органів виконавчої влади» суттєво змінено систему державного управління сферою інтелектуальної власності. Відповідно до зазначеного Указу ліквідовано ДААСП України та прийнято постанову Кабінету Міністрів України від 4 квітня 2000 р. № 601 «Про утворення Державного департаменту інтелектуальної власності в складі Міністерства освіти і науки України».

Основні завдання, які покладені на Державний департамент інтелектуальної власності, пов’язані із забезпеченням, в рамках своєї компетенції, реалізації державної політики, прогнозування і визначення перспектив пріоритетних напрямків розвитку в сфері інтелектуальної власності, організаційного забезпечення охорони прав на об’єкти інтелектуальної власності.

Інформація з сайту УААСП