У попередній статті “Чи бути у Хмельницькому “силіконовій долині?” («ПВ», № № 190-191 від 16 грудня ц. р.) було порушено ряд питань, пов’язаних з інноваційним розвитком області. Здавалося б, піднято проблему, несподівану і екстравагантну проблему. Ба, ні. Виявляється, є людина, яка була у цій царині піонером.

Ідею технопарку у нашій області ось уже десять років виношує професор Хмельницького національного університету Віталій Каплун. Він її виплекав, сформулював, пропонував на різних рівнях. Але, як це часто буває, ідеї, які випереджають час, спочатку не знаходять розуміння і підтримки. Тоді, в умовах стихійної приватизації і фінансового безладу, мало хто, окрім Віталія Григоровича, мав сміливість заглядати у майбутнє.

Якби його проект знайшов необхідну підтримку, то ми, напевне, жили б в іншій соціально-економічній реальності. А Хмельниччина опинилася б серед світових феноменів, гідних вивчення і наслідування.

Концепції і парадигми, закладені Віталієм Каплуном у фундамент проекту, були глибоко продумані і змістовні.

Підприємці області були із ним, цим проектом, обізнані, але підтримували тільки добрим словом, бо воліли діяти за принципом “краще синиця у руці, ніж журавель у небі”.

Коли я попросив радника двох президентів України, відомого підприємця і експерта Василя Любовецького висловитися про проект професора Віталія Каплуна, то у відповідь почув: “Він — безцінний!”

В УПРЯЖЦІ ЗІ СВІТОВИМ ЛІДЕРОМ

— В чому полягала ідея? — з цим запитанням я звернувся до нині директора науково-дослідного інституту трибології і матеріалознавства Хмельницького національного університету, доктора технічних наук Віталія Каплуна.

— Ми хотіли створити у Хмельницькому технопарк на базі співробітництва із Київським інститутом ім. Євгена Патона. — Зважаючи на репутацію цієї столичної установи, це дуже солідна ідея. Адже Інститут ім. Євгена Патона — унікальний науково-виробничий комплекс, що є світовим лідером у своїй галузі. Він зберіг потенціал і кадри. Засновник і директор інституту — наші земляки. Вони ведуть свій родовід із Ново-ушицького району. Власне, патонівці на той час створили свій технопарк. Добилися законодавчої підтримки через Верховну Раду України. Ми хотіли скористатися їхнім досвідом і заручитися підтримкою. На період становлення стати їхнім філіалом. І одержали на це принципову згоду.

Але ми не знайшли належної підтримки ні на державному, ні на обласному рівнях. Хоча зв’язків із Інститутом ім. Євгена Патона не втратили. Тісно спів-працюємо із ним у галузі трибології — науки про тертя і зносостійкість матеріалів. Хмельницький національний університет поза конкуренцією в Україні у цій перспективній галузі. Наша тематика і проблематика дуже актуальні і виграшні, оскільки пов’язані із ремонтом та підвищенням довговічності обладнання і машин.

Пізніше навіть вдалося створити базове інноваційне підприємство “Віднова”, де одержали можливість апробовувати свої розробки. Його засновники і власники — колишні студенти Хмельницького університету.

Одна із них полягає у зміцненні поверхонь обладнання методом азотування. Ми створили перспективну технологію хіміко-термічної обробки в тліючому розряді, яка є набагато ефективнішою порівняно з нинішньою. Споживає у 10 разів менше електроенергії і вдвічі підвищує зносостійкість деталей машин та інструментів.

— На чому вона базується?

— Її принцип дії важко зрозуміти не спеціалісту. Раніше поверхні деталей обробляли у спеціальних печах. Вони нагрівались з допомогою електричного струму до температури 500-600 градусів. Потім проводили хіміко-термічну обробку з допомогою аміаку. Процес тривав 72 години, був енергоємним і дорогим. Ми сконструювали вакуумну установку, де металічна поверхня піддається обробці плазмою тліючого розряду. Для зміцнення поверхні береться чистий азот з балонів, витрати якого майже у 100 разів дешевші за аміак. Процес триває лише сім годин. Оскільки він є контрольованим, то можемо зміцнювати поверхні, дуже точно витримуючи їх характеристики і враховуючи особливості експлуатації.

Навіть у своїх кустарних умовах ми створили п’ять зразків таких установок. І, що цікаво, вони дуже швидко окупили себе. Зараз установки належать Подільському фізико-технологічному центру, який обслуговує чимало підприємств України. Серед клієнтів всесвітньо відоме КБ ім. Антонова. Серійне виготовлення таких установок значно здешевило б їх собівартість.

ФАНТАСТИЧНІ РЕЗУЛЬТАТИ

— Але ідея технопарку не обмежувалась тільки цим напрямком. В нас були інші оригінальні розробки.

— Наприклад?

— Екструдер.

— Це слово не дуже зрозуміле для загалу.

— Так називається автомат, який переробляє зерно, на зразок того, як це відбувається, коли із кукурудзи виготовляють поп-корн чи хрусткі палички. Воно стає бульбашкоподібним. Завдяки технологічній обробці високомолекулярні сполуки перетворюються у низькомолекулярні. Така трансформація сприяє кращому їх засвоєнню організмом тварин. Продукція також збагачується нашою місцевою сировиною — глиною-сапонітом, цінність якого ще мало вивчена. Але точно відомо, що корм наповнюється мікроелементами і природним антисептиком. Він не псується і може зберігатися роками.

Можливо, на цих принципах колись базуватиметься оздоровче харчування. В Україні є інститути, що працюють над цією проблематикою.

В усякому разі, його використання у тваринництві дало неймовірні результати.

— В чому це проявилося?

— Повністю припинився падіж худоби, а її прирости у вазі зросли у півтора і навіть два рази.

— Ну, це вже взагалі із галузі фантастики!

— У нас є узагальнені статистичні дані. Можете ознайомитися із результатами на прикладі господарств села Ружичанка, Пасічна, Кремінна та Сутківці. Там наші екструдери працюють і досі.

До цієї та інших розробок, особливо пов’язаних з переробкою ріпаку, виявили цікавість за рубежем. Зокрема, в Німеччині. Їхні вчені і спеціалісти приїжджали і навіть пробували укласти з нами угоду.

— І чому цього не сталося?

— У той час в Україні був безлад. Ніхто із зацікавлених сторін не був готовий до взаємного фінансування. А німці на цьому наполягали. Та й з державними гарантіями не все було гаразд. Німці не хотіли покладатися на непевність.

— Наскільки важливою є тема екструдера для нашої області?

— Посудіть самі. Хмельниччина в основному аграрна. А тепер підрахуйте, що дало б їй підвищення приросту у тваринництві і припинення падежу худоби. Яка б це була для нас реклама! І яка користь для України!

Сьогодні керівники області ставлять завдання розвивати тваринництво. Ось тут би екструдери і зіграли свою позитивну, а, можливо, і вирішальну роль.

— І об що спіткнулася реалізація цієї привабливої ідеї?

— Об фінансування. Через відсутність коштів нам не вдалося налагодити серійне виробництво, яке вже почало здійснюватися на колишньому заводі термопластавтоматів. Господарствам теж забракло обігових грошей для попередніх замовлень. Справа, як то кажуть, зачахла.

ІДЕЯ ТЕХНОПАРКУ ПРОДОВЖУЄ ЖИТИ

— На якому етапі реалізації знаходиться зараз ідея Хмельницького технопарку?

— Її втілення у життя поки що обмежилося потужностями університетського науково-дослідного центру та експериментальним виробництвом на підприємстві “Віднова”, яке існує на базі колишнього заводу “Іскра”. Воно, попри свою невелику потужність, наполегливо займається впровадженням інноваційних технологій.

Ідея, яку ми запропонували багато років тому, жива. Просто їй бракує підтримки для того, аби розпрямити крила.

— Не дивно, адже сьогодні, начебто, криза. А незабаром, за повідомленнями ЗМІ, має бути її друга хвиля...

— Коли слухаєш наших чиновників і політиків, які навперебій розповідають про кризу, то диву даєшся. Їх пафос застосувати б на користь суспільству! Адже підйом такої держави, як Фінляндія, розпочався саме у період кризи. Тоді там зрозуміли, що нічого озиратися на вчорашній день, треба спрямовувати свій погляд у майбутнє. Вкладати гроші у науку і реалізацію новітніх проектів. Саме так з’явилася фірма “Нокіа”, різноманітні екологічні і енергозберігаючі технології. Якщо ми житимемо вчорашніми спогадами і багажем, то будемо плентатися в хвості у інших. Але можемо випередити в тих наукових напрацюваннях, які маємо. Для їх реалізації потрібні фінансування окремих програм і проектів. Ви правильно про це сказали устами фахівців у своїй статті “Чи бути у Хмельницькому “силіконовій долині?”

У ПОШУКАХ МОЖЛИВОСТЕЙ

Якщо уряд не бажає або не має змоги фінансувати подібні програми і проекти, то чому б цим не зайнятися місцевій владі? Науковці живуть на зарплату, у них немає обігових коштів для реалізації винаходів, створення експериментальних зразків. Але цим можуть опікуватися місцеві органи влади, адже в їх обов’язки і входить організація виробництва. Для того, аби спонукати десяток господарств замовити екструдери або ремонт техніки, багато зусиль не треба. Тільки добра воля. Зате кілька замовлень можуть розкрутити маховик інновацій. З’являться обігові кошти для їх впровадження.

Зрештою, депутати обласної та інших рад можуть передбачити у бюджетах статті на реалізацію певних проектів. Кошти повернуться, будуть створені робочі місця і передумови для поступу. Можна навіть ввести податок для втілення інновацій. Головне — простежити, щоб гроші були використані за призначенням. Ринки відійдуть у минуле. І вже сьогодні потрібно думати, що з’явиться на їхньому місці. В ідеалі це повинні бути інноваційні підприємства. Тоді трансформація комерційної діяльності у виробничу здійсниться плавно і без соціальних потрясінь.

Коли перед людьми постане дилема, що ліпше: паритися і мерзнути у контейнерах, покладаючись тільки на волю випадку, чи влаштуватися на модерне і престижне підприємство, зрозуміло, що вони виберуть другий варіант. Фінансувати майбутнє потрібно вчора, а не завтра.

Покладатися на добрих інвесторів, які прийдуть до нас із грошима і технологіями? Це нагадує гру у лотерею. Ініціативу нав’язує той, хто має реальні можливості.

Чому не впроваджується стратегія успіху? Адже Президент України заявив, що наша держава незабаром має увійти в двадцятку найрозвинутіших країн світу. Голова облдержадміністрації Василь Ядуха теж хоче вивести нашу область у число передових.

Лише зусиль лідерів, навіть таких харизматичних, замало. Є ще апарат управління. А він має свою силу інерції. Доріканнями і моралізаторством його з місця не зрушиш. Потрібні чіткі програми і критерії, які змусять працювати на результат, проявляти ініціативу. Ідея “силіконової долини” у Хмельницькому могла б стати тією метафорою, що пробудить внутрішні сили.