(продовження, див. початок)

2. Передбачені статтею 43-2 Господарського процесуального кодексу України запобіжні заходи за своєю правовою природою — це заходи, спрямовані на збереження відповідних доказів та на запобігання правопорушення з метою якнайшвидшого реагування на протиправні дії, а заходи до забезпечення позову за своїм змістом застосовуються як гарантія реального виконання рішення суду.

Іноземна компанія в особі Товариства "Р." звернулася до господарського суду з позовом до Підприємства "Н." про визнання неправомірною діяльності щодо використання прав інтелектуальної та промислової власності.

Ухвалою місцевого господарського суду за заявою позивача було вжито запобіжні заходи, а саме: здійснено огляд приміщень, в яких відбуваються дії, пов’язані з порушенням прав, та накладено арешт на майно, що належить особі, щодо якої вжито запобіжні заходи і знаходиться в неї або в інших осіб; проведено огляд приміщення за вказаною адресою з метою отримання доказів порушення прав інтелектуальної та промислової власності позивача; накладено арешт на майно, яке належать відповідачу та знаходяться в певному приміщенні за вказаною адресою як експонати спеціалізованої виставки; накладено арешт на майно товариства з обмеженою відповідальністю "Н." (далі — Товариство "Н."), в тому числі на майно, яке знаходиться у інших суб’єктів господарювання.

Ухвалою суду про забезпечення позову Товариству "Н." заборонено брати участь у спеціалізованій виставці, а Торгово-промисловій палаті України та Міжнародному виставковому центру — допускати Товариство "Н." (зазначено його код ЄДРПО) до участі у відповідній виставці; заборонено до продажу, а також пропонування до продажу, оренди чи в будь-який інший спосіб набуття в користування, володіння та розпорядження на території України оспорюваних об’єктів інтелектуальної власності.

Постановою Вищого господарського суду України зазначені ухвали залишено без змін.

Не погодившись з постановами державного виконавця, якими було відкрито виконавче провадження по примусовому виконанню цих ухвал, відповідач оскаржив дії державного виконавця до суду та просив визнати їх неправомірними і скасувати прийняті постанови.

Ухвалою місцевого господарського суду, залишеною без змін ухвалою апеляційного господарського суду, у задоволенні скарг відмовлено. Ухвали мотивовано тим, що у прийнятті постанов державним виконавцем не було порушено вимоги Закону України "Про виконавче провадження" ( 606-14 ) (далі — Закон).

На ці судові рішення відповідач подав касаційну скаргу, в якій просив їх скасувати та прийняти нове рішення, яким задовольнити вимоги його скарг.

Перевіривши правильність застосування апеляційним судом норм процесуального права, Вищий господарський суд України дійшов висновку про наявність підстав для часткового задоволення касаційної скарги з урахуванням такого.

Відповідно до статті 43-1 Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ) (далі — ГПК України) особа, яка має підстави побоюватись, що подача потрібних для неї доказів стане згодом неможливою або утрудненою, а також підстави вважати, що її права порушені або існує реальна загроза їх порушення, має право звернутися до господарського суду з заявою про вжиття запобіжних заходів до подання позову.

Статтею 43-3 ГПК України ( 1798-12 ) передбачено, що запобіжні заходи вживаються до моменту звернення до суду з позовною заявою з метою попередження та збереження доказів правопорушення, а після подання відповідної заяви вжиті запобіжні заходи не припиняються, а діють вже як заходи забезпечення позову.

Отже, за своєю правовою природою запобіжні заходи — це заходи, спрямовані на збереження відповідних доказів та на запобігання правопорушенню з метою якнайшвидшого реагування на протиправні дії, а заходи до забезпечення позову, за своїм змістом застосовуються як гарантія реального виконання рішення суду.

Відповідно до статті 18 Закону України "Про виконавче провадження" ( 606-14 ) державний виконавець відкриває виконавче провадження на підставі виконавчого документа за заявою стягувача або його представника про примусове виконання рішення, зазначеного в статті 3 цього Закону. Місцевим та апеляційним господарськими судами було правильно встановлено, що стороною у справі є Іноземна компанія в особі Товариства "Р." Отже, відкриття виконавчого провадження за заявою належним чином уповноваженого представника Товариства "Р." не порушувало вимог закону.

Стосовно твердження скаржника про те, що на момент виконання ухвал господарського суду державним виконавцем, стягувача з назвою, зазначеною в процесуальних документах зі справи як позивач, а в матеріалах виконавчого провадження як стягувач, у м. Лондоні не існувало, отже не було особи, на користь якої здійснено виконання, слід зазначити таке.

Як вбачається з доданих до заяви про уточнення реквізитів позивача документів, належним чином перекладених українською мовою, назву Іноземної компанії було змінено особливим рішенням 22.11.1994 та зареєстровано за Законом про компанії 1948-1967 рр. як компанію з обмеженою відповідальністю 11.09.1972, а в подальшому перереєстровано за Законом про компанії 1985 року як компанію з необмеженою відповідальністю 11.08.2004 (ця назва зазначена в позовній заяві та інших процесуальних документах). Відповідно до документів, наявних у справі компанії, що зберігаються у Реєстратора компаній, компанія існувала безперервно з дати реєстрації.

Таким чином, посилання скаржника на відсутність названої компанії не відповідає дійсності, а зміну організаційно-правової форми стягувача не можна вважати його відсутністю.

Твердження відповідача про те, що запобіжні заходи та забезпечення позову здійснено судом помилково щодо іншої особи через неправильне зазначення позивачем організаційно-правової форми підприємства не свідчить про порушення судом норм процесуального права, оскільки ухвалою суду від 27.09.2004 у зв’язку з уточненням організаційно-правової форми відповідача, його було замінено. Крім того, в ухвалах було зазначено дійсний код відповідача. Разом з тим, застосування запобіжних заходів судом щодо іншої особи не могло б порушити права відповідача. Зазначеній обставині надано відповідну оцінку у постанові Вищого господарського суду України від 11.01.2005, яка набрала законної сили. Цією ж постановою було оцінено та визнано хибними доводи скаржника стосовно неналежного уповноваження представника позивача.

Крім того, у касаційній скарзі відповідач посилається на те, що боржникові не було належним чином направлено постанови про відкриття виконавчого провадження. Зокрема, скаржником зазначається, що вручення зазначених постанов юристу Х., який відмовився від підпису в їх отриманні, не свідчить про належне направлення документів, оскільки ця особа не перебуває у трудових відносинах з боржником. Разом з тим, в матеріалах справи наявна довіреність, якою директор підприємства "Н." уповноважив названого громадянина Х. представляти інтереси в усіх установах, у тому числі в органах виконавчої служби. Отже, він, незважаючи на відсутність трудових відносин з відповідачем, мав повноваження на отримання відповідних постанов у процесі здійснення виконавчого провадження, а його відмова їх отримати не свідчить про порушення прав боржника. Це, зокрема, підтверджується своєчасним оскарженням останнім цих постанов у апеляційному порядку.

Разом з тим, судовими інстанціями не досліджувалося питання стосовно чинності у період з 01.09.2004 по 07.10.2004 уповноваження Іноземної компанії Товариству "Р." на здійснення представництва. Так, з наявного у справі уповноваження, виданого у м. Лондоні 01.09.2003, вбачається, що його було видано без зазначення строку дії. Лише 07.10.2004 Іноземною компанією Товариству "Р." було видано інше доручення на представництво своїх інтересів зі строком дії до 31.12.2005. Оскільки на момент видачі доручення (вповноваження) стаття 67 Цивільного кодексу Української РСР ( 1540-06 ) передбачала обмеження щодо дії доручення, строк дії якого не зазначено, в один рік з дня вчинення, то судам слід було встановити наявність (або відсутність) такого обмеження законодавством, згідно з яким було видано вповноваження від 01.09.2003.

З огляду на викладене Вищий господарський суд України судові рішення першої та апеляційної інстанції у справі скасував, а справу передав на новий розгляд до суду першої інстанції.
(продовження)