(за матеріалами справ, розглянутих у касаційному
порядку Вищим господарським судом України)

(продовження, початок на сторінці)
…

3. Розповсюджувач реклами не повинен нести відповідальності
за порушення прав третіх осіб при виготовленні реклами.

Товариство з обмеженою відповідальністю (далі — Товариство)
звернулося до господарського суду з позовом до товариства з
обмеженою відповідальністю «Телерадіокомпанія ...» (далі -
Телерадіокомпанія) та просило:
— визнати неправомірними дії відповідача стосовно
використання музичного твору (пісні) «Седьмой лепесток» (далі -
Твір) шляхом публічного сповіщення без договору та без виплати
авторської винагороди;
— стягнути з відповідача компенсацію за порушення авторських
прав позивача;
— заборонити відповідачеві використання музичних творів,
власником майнових авторських прав на які є позивач;
— зобов’язати відповідача укласти договір з асоціацією «Дім
авторів музики в Україні», отримати дозвіл та сплачувати авторську
винагороду за використання творів, виключні майнові авторські
права на які належать позивачеві;
третя особа на стороні відповідача, яка не заявляє
самостійних вимог на предмет спору, — компанія «... Electronics»
(далі — Компанія).

Рішенням місцевого господарського суду позов задоволено
частково: стягнуто на користь позивача частину заявленої
компенсації за порушення авторських прав; в іншій частині позовних
вимог відмовлено. Судове рішення в частині задоволення позову
мотивовано протиправним використанням відповідачем фрагменту Твору
шляхом публічного сповіщення (передачі в ефір) рекламного ролика.

Постановою апеляційного господарського суду рішення місцевого
господарського суду зі справи скасовано та «у задоволенні позову
Товариства до Телерадіокомпанії про стягнення компенсації за
порушення авторських прав» відмовлено. Постанову суду апеляційної
інстанції мотивовано відсутністю вини відповідача та факту
порушення ним прав позивача, оскільки Товариство лише надало
ефірний час третій особі для показу рекламного ролика, тоді як
Компанія мала відповідні права для цього.

У касаційній скарзі до Вищого господарського суду України
Товариство просило постанову апеляційного господарського суду зі
справи скасувати внаслідок її прийняття з порушенням норм
матеріального і процесуального права та залишити без змін рішення
суду першої інстанції.

Перевіривши повноту встановлення попередніми судовими
інстанціями обставин справи та правильність застосування ними норм
матеріального і процесуального права, Вищий господарський суд
України дійшов висновку про необхідність часткового задоволення
касаційної скарги з урахуванням такого.

Попередніми судовими інстанціями встановлено, що:
— позивач отримав виключні майнові права на використання
Твору на території України на підставі договору з ТОВ «П.«;
— ТОВ «П.» уклало ліцензійний договір з ТОВ «І.», відповідно
до умов якого передало ТОВ «І.» невиключне право на використання
фрагменту Твору (включаючи відтворення і багаторазове ефірне
сповіщення, з правом передачі третім особам) на території Росії;
— ТОВ «П.» і ТОВ «І.» уклали додаткову угоду до договору про
внесення змін до його пункту «б», відповідно до якого (у новій
редакції), укладаючи договір, сторони виходять з наміру ТОВ «І.»
отримати дозвіл на використання фрагменту Твору на території не
лише Росії, але й країн-учасниць Співдружності Незалежних Держав
(далі — СНД);
— ТОВ «І.» за договором зобов’язалося на замовлення «A.» GmbH
розробити сценарій та здійснювати контроль за виробництвом
рекламних матеріалів (відеоролика GSM-F2300), а також передати
замовнику виключні права на використання цього ролика, в тому
числі й права на використання фрагменту Твору (територія
використання — Росія та держави-учасниці СНД);
— «A.» GmbH за договором про створення рекламних
фільмів/роликів передала Компанії невиключне право на використання
фрагменту Твору на території Росії та держав-учасниць СНД;
— у період з 09.05.2005 по 12.06.2005 відповідачем
використовувався фрагмент Твору шляхом публічного сповіщення
(передачі в ефір) відповідного рекламного ролика.

Причиною даного спору є питання про те, чи мало місце з боку
відповідача порушення авторських прав Товариства та чи має
Телерадіокомпанія нести за це відповідальність.

Встановивши фактичні обставини справи, попередні судові
інстанції дали різну оцінку поданим сторонами доказам щодо
передачі третій особі прав на використання фрагменту Твору в
Україні, що й призвело до виникнення розбіжностей у прийнятих ними
рішеннях стосовно протиправності дій відповідача.

При цьому суд апеляційної інстанції своє рішення зі справи
додатково мотивував відсутністю у Телерадіокомпанії обов’язку
відповідати за зміст рекламних матеріалів іншого рекламодавця.

Преамбулою Закону України «Про авторське право і суміжні
права» ( 3792-12 ) (далі — Закон N 3792) визначено, що він
охороняє особисті немайнові права і майнові права авторів та їх
правонаступників, пов’язані із створенням та використанням творів
науки, літератури і мистецтва — авторське право, і права
виконавців, виробників фонограм і відеограм та організацій
мовлення — суміжні права.

Відповідно до частини першої статті 15 цього Закону
( 3792-12 ) до майнових прав автора (чи іншої особи, яка має
авторське право) належать: виключне право на використання твору;
виключне право на дозвіл або заборону використання твору іншими
особами.

Стаття 52 Закону N 3792 ( 3792-12 ) визначає грошову
компенсацію як один із способів цивільно-правового захисту
авторського права і суміжних прав.

Водночас засади рекламної діяльності в Україні визначає Закон
України «Про рекламу» ( 270/96-ВР ) (далі — Закон N 270), який і
регулює відносини, що виникають у процесі виробництва,
розповсюдження та споживання реклами, що відповідає приписам
статті 2 цього Закону щодо сфери його застосування.

Відповідно до статті 1 Закону N 270 ( 270/96-ВР ) реклама -
це інформація про особу чи товар, розповсюджена в будь-якій формі
та в будь-який спосіб і призначена сформувати або підтримати
обізнаність споживачів реклами та їх інтерес щодо таких особи чи
товару.

Згідно з статтею 4 Закону N 270 ( 270/96-ВР ) використання у
рекламі об’єктів авторського права і (або) суміжних прав
здійснюється відповідно до вимог законодавства України про
авторське право і суміжні права.

Частиною першою статті 7 цього Закону ( 270/96-ВР )
визначено, що основними принципами реклами є: законність,
точність, достовірність, використання форм та засобів, які не
завдають споживачеві реклами шкоди.

Відповідно до частин першої та другої статті 27 Закону N 207
( 270/96-ВР ) особи, винні у порушенні законодавства про рекламу,
несуть дисциплінарну, цивільно-правову, адміністративну та
кримінальну відповідальність відповідно до закону.
Відповідальність за порушення законодавства про рекламу несуть:
— рекламодавці, винні: у замовленні реклами продукції,
виробництво та/або обіг якої заборонено законом; у наданні
недостовірної інформації виробнику реклами, необхідної для
виробництва реклами; у замовленні розповсюдження реклами,
забороненої законом; у недотриманні встановлених законом вимог
щодо змісту реклами; у порушенні порядку розповсюдження реклами,
якщо реклама розповсюджується ними самостійно;
— виробники реклами, винні у порушенні прав третіх осіб при
виготовленні реклами;
— розповсюджувачі реклами, винні в порушенні встановленого
законодавством порядку розповсюдження та розміщення реклами.

З огляду на наведене суд апеляційної інстанції дійшов
правомірного висновку про те, що розповсюджувач реклами не має
нести відповідальності за порушення прав третіх осіб при
виготовленні реклами.

Проте ні місцевим, ані апеляційним господарськими судами не
встановлено обставини, пов’язані з взаємовідносинами відповідача і
третьої особи з приводу спірного ролика, та не досліджено фактичні
підстави його розповсюдження Телерадіокомпанією (зокрема, не
встановлено факт наявності або відсутності договірних відносин між
ними з приводу розміщення та розповсюдження реклами, яка містить
фрагмент Твору).

Касаційна ж інстанція відповідно до частини другої
статті 111-7 ГПК України ( 1798-12 ) не має права встановлювати
або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні
або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати
питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу
одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково
перевіряти докази.

Крім того, місцевий господарський суд на порушення приписів
пункту 3 частини першої статті 84 ГПК України ( 1798-12 ) залишив
поза увагою вимогу позивача заборонити відповідачеві використання
музичних творів, майнові авторські права на які належать
Товариству.

У свою чергу, суд апеляційної інстанції на порушення приписів
пунктів 7, 8, 9 частини другої статті 105 ГПК України ( 1798-12 )
прийняв рішення лише за однією позовною вимогою (про стягнення
компенсації), залишивши інші вимоги без дослідження, оцінки та
вирішення.

Отже, попередні судові інстанції припустилися неправильного
застосування приписів частини першої статті 4-7 ГПК України
( 1798-12 ) щодо прийняття судового рішення суддею за результатами
обговорення усіх обставин справи та частини першої статті 43 цього
Кодексу стосовно всебічного, повного і об’єктивного розгляду в
судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, що
відповідно до частини першої статті 111-10 ГПК України є підставою
для скасування судових рішень зі справи.

З огляду на наведене Вищий господарський суд України
касаційну скаргу Товариства задовольнив частково: судові рішення
місцевого та апеляційного господарських судів скасував, а справу
передав на новий розгляд до місцевого господарського суду України.

4. Недослідження судовими інстанціями фактичного змісту
рекламної інформації на предмет її відповідності укладеному
сторонами договору на інформаційно-рекламне обслуговування стало
підставою для скасування судових рішень зі справи.

Відкрите акціонерне товариства «Є. швейна фабрика» (далі -
Фабрика) звернулося до господарського суду з позовом про
розірвання укладеного з товариством з обмеженою відповідальністю
«Телерадіокомпанія ...» (далі — Телерадіокомпанія) договору та
стягнення боргу.

Рішенням місцевого господарського суду позов задоволено
частково: з Телерадіокомпанії стягнуто заборгованість; в частині
позову про розірвання договору провадження у справі припинено.
Прийняте рішення мотивовано отриманням Телерадіокомпанією від
Фабрики попередньої оплати за роботу, яку так і не було виконано,
та неукладеністю оспорюваного договору внаслідок неузгодженості
сторонами його істотних умов.

Постановою апеляційного господарського суду рішення місцевого
господарського суду скасовано та в позові про розірвання договору
і стягнення суми боргу відмовлено. Цю постанову мотивовано
відсутністю доказів наявності правових підстав для примусового
стягнення коштів.

У касаційній скарзі до Вищого господарського суду України
Фабрика просила постанову апеляційного суду зі справи скасувати
внаслідок її прийняття з неправильним застосуванням норм
матеріального та процесуального права і залишити в силі рішення
місцевого суду.

Перевіривши повноту встановлення попередніми судовими
інстанціями обставин справи та правильність застосування ними норм
матеріального і процесуального права, Вищий господарський суд
України дійшов висновку про необхідність часткового задоволення
касаційної скарги з урахуванням такого.

Місцевим господарським судом встановлено, що:
— Телерадіокомпанія і Фабрика уклали договір на
інформаційно-рекламне обслуговування (далі — Договір), відповідно
до умов якого відповідач зобов’язався виробляти за завданням
позивача інформаційно-рекламні матеріали (пункт 2.1);
— пунктом 2.2 Договору передбачено, що відповідач надає
ефірний час для розміщення інформаційно-рекламних матеріалів
позивача протягом строку дії договору; дати та час виходу
відеоматеріалів узгоджуються з позивачем;
— згідно з пунктом 2.3 Договору відповідач зобов’язався
дотримуватися прийнятого графіка показу матеріалів Фабрики;
— відповідно до пункту 3.1 Договору позивач зобов’язаний
заявляти про необхідність показу відеоматеріалів не менш, ніж
за 10 днів до виходу;
— докази виконання сторонами умов пунктів 2.1, 2.2, 3.1 (щодо
завдання на рекламу, графіка показу, узгодження дат і часу виходу
матеріалів, заяви про необхідність показу) відсутні;
— сторонами не узгоджено предмет, ціну та строк дії Договору;
— отримання від Фабрики коштів Телерадіокомпанія пояснює
спонсорською допомогою на підставі усної домовленості програмі
«Молодым родителям на заметку», в якій показано логотип Фабрики та
сказано про те, що вона є спонсором цієї програми;
— позивач перерахував відповідачеві кошти з призначенням
платежу «За рекламні послуги за рахунком від 01.06.2004, у т.ч.
ПДВ».

Апеляційним судом додатково встановлено, що:
— предмет Договору сторонами визначено в його пункті 1.1,
ціну узгоджено протоколом, строк дії Договору обмежено моментом
подання однією із сторін заяви про розірвання угоди (пункт 7.1);
— пункт 3.1 Договору не передбачає форми, в якій має бути
заявлено про необхідність показу відеоматеріалу;
— медіа-план виходу програми узгоджено сторонами;
— від Фабрики скарг на надані за Договором
інформаційно-рекламні послуги не надходило;
— програма «Молодым родителям на заметку» виходила в ефір
8 разів, що підтверджується ефірною довідкою, яку передбачено
пунктом 4.5 Договору;
— акт виконаних робіт не було підписано позивачем через його
відмову прибути для підписання, про що бухгалтером Товариства
складено службову записку;
— на час розгляду справи Договір сторонами розірвано,
оскільки відповідно до пункту 7.1 Договору він набирає чинності з
моменту підписання та припиняє дію за заявою однієї із сторін про
його розірвання, тоді як позивач листом від 30.09.2005 виявив
бажання розірвати Договір.

Причиною виникнення спору зі справи стало питання щодо
наявності правових підстав для розірвання Договору та стягнення
боргу.

Відповідно до статті 179 Господарського кодексу України
( 436-15 ) (далі — ГК України) майново-господарські зобов’язання,
які виникають між суб’єктами господарювання або між суб’єктами
господарювання і негосподарюючими суб’єктами — юридичними особами
на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними
зобов’язаннями. Господарські договори укладаються за правилами,
встановленими Цивільним кодексом України ( 435-15 ) з урахуванням
особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими
нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

Згідно з статтею 180 ГК України ( 436-15 ) зміст
господарського договору становлять умови договору, визначені
угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або
припинення господарських зобов’язань, як погоджені сторонами, так
і ті, що приймаються ними як обов’язкові умови договору відповідно
до законодавства. Господарський договір вважається укладеним, якщо
між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто
згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані
такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також
умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута
згода. При укладенні господарського договору сторони зобов’язані у
будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.

Відповідно до статті 638 ЦК України ( 435-15 ) договір є
укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх
істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про
предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є
необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо
яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Згідно з частиною третьою статті 651 ЦК України ( 435-15 ) у
разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі або
частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або
законом, договір є відповідно розірваним або зміненим.

Таким чином, апеляційний господарський суд на відміну від
суду першої інстанції дійшов вірного висновку щодо досягнення
сторонами згоди з усіх істотних умов Договору при його укладенні.

Разом з тим, відповідно до статті 1 Закону України «Про
рекламу» ( 270/96-ВР ) реклама — інформація про особу чи товар,
розповсюджена в будь-якій формі та в будь-який спосіб і призначена
сформувати або підтримати обізнаність споживачів реклами та їх
інтерес щодо таких особи чи товару.

Згідно з частиною першою статті 5 цього Закону ( 270/96-ВР )
у теле-, радіопередачах, матеріалах в інших засобах масової
інформації, видовищних та інших заходах, які створені і
проводяться за участю спонсорів, забороняється наводити будь-яку
інформацію рекламного характеру про спонсора та/або його товари,
крім імені або найменування та знака для товарів і послуг
спонсорів.

Проте попередні судові інстанції не дослідили фактичний зміст
інформації щодо Фабрики, наданої в програмі «Молодым родителям на
заметку», та не перевірили її відповідність визначеному сторонами
предмету Договору.

До того ж, встановивши факт перерахування позивачем
відповідачеві коштів з посиланням на рахунок Телерадіокомпанії, ні
місцевий, ані апеляційний суди зазначений рахунок не дослідили.

Отже, попередні судові інстанції припустилися неправильного
застосування приписів частини першої статті 4-7 ГПК України
( 1798-12 ) щодо прийняття судового рішення суддею за результатами
обговорення усіх обставин справи та частини першої статті 43 цього
Кодексу стосовно всебічного, повного і об’єктивного розгляду в
судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, що
відповідно до частини першої статті 111-10 ГПК України є підставою
для скасування судових рішень зі справи.

Касаційна ж інстанція відповідно до частини другої
статті 111-7 ГПК України ( 1798-12 ) не має права встановлювати
або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні
або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати
питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу
одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково
перевіряти докази.

З огляду на наведене судові рішення місцевого та апеляційного
господарських судів зі справи було скасовано, а справу передано на
новий розгляд до суду першої інстанції…

(продовження)