Верховна Рада України п о с т а н о в л я є:

1. Схвалити Рекомендації парламентських слухань на тему:
"Національна інноваційна система України: проблеми формування та
реалізації" (додаються).

2. Кабінету Міністрів України до 1 січня 2008 року
поінформувати Верховну Раду України про стан виконання
Рекомендацій, схвалених цією Постановою.

3. Контроль за виконанням цієї Постанови покласти на Комітет
Верховної Ради України з питань науки і освіти.

Голова Верховної Ради України О.МОРОЗ

м. Київ, 27 червня 2007 року
N 1244-V

СХВАЛЕНО
Постановою Верховної Ради України
від 27 червня 2007 року N 1244-V

РЕКОМЕНДАЦІЇ
парламентських слухань на тему: "Національна
інноваційна система України: проблеми формування
та реалізації"

Учасники парламентських слухань на тему: "Національна
інноваційна система України: проблеми формування та реалізації",
що відбулися 20 червня 2007 року, відзначають таке.

Підсумковим результатом розвитку науки та високотехнологічних
галузей у XX столітті стало формування в економіках провідних
країн світу нового механізму саморозвитку — національних
інноваційних систем, у рамках яких зароджуються і реалізуються
інновації. Незважаючи на національні відмінності, загальною рисою
усіх без винятку національних інноваційних систем є лідерство у
забезпеченні трьох пріоритетів розвитку: науки, освіти та
наукоємного виробництва.

Ефективність державної політики саме у сфері управління
інноваційними процесами визначає конкурентоспроможність
національної економіки. У розвинутих країнах до 90 відсотків
приросту валового продукту забезпечується за рахунок упровадження
нових технологій. При цьому роль держави в даному процесі значно
вагоміша, ніж при регулюванні звичайної економічної діяльності.

Україна, яка входила до "тридцятки" країн світової
інтелектуальної еліти, успадкувала від СРСР значний
науково-технічний потенціал. За даними досліджень, проведених ООН
на початку XXI століття, Україна посідала одне з перших місць у
світі за кількістю наукових співробітників. Рівень освіченості
українців перевищував середній індекс країн Східної Європи і СНД.

На сьогодні Україна залишається серед світових лідерів за
такими напрямами фундаментальної науки, як фізика, математика,
інформатика, хімія, фізіологія, медицина; має піонерні
напрацювання та прикладні розробки у сфері лазерної, кріогенної,
аерокосмічної техніки, засобів зв’язку та телекомунікацій,
програмних продуктів; входить у "вісімку" держав, які мають
необхідний науково-технічний потенціал для створення авіакосмічної
техніки, та у "десятку" найбільших суднобудівних країн світу.

Проте, на відміну від розвинутих країн, у яких
85-90 відсотків приросту валового внутрішнього продукту (далі -
ВВП) забезпечуються за рахунок виробництва та експорту наукоємної
продукції, частка України на ринку високотехнологічної продукції,
який оцінюється у 2,5-3 трлн доларів США, становить приблизно
0,05-0,1 відсотка.

На відміну від розвинутих країн в Україні ще не створено
національну інноваційну систему. Інноваційна діяльність
характеризується структурною деформованістю, інституційною
неповнотою, неузгодженістю та незбалансованістю технологічних,
економічних і соціально-ціннісних аспектів.

Економіка України обтяжена інерцією попереднього
екстенсивного розвитку. За оцінкою Світового економічного форуму,
Україна посідає 77 місце за індексом конкурентоспроможного
зростання або перспективної конкурентоспроможності серед 80 країн,
щодо яких проводилися відповідні розрахунки. Разом з тим
інтегральний індекс інноваційності економіки, який визначений за
десятибальною системою і розраховується на підставі оцінки
чотирьох складових (освіти, інновацій, інформаційної
інфраструктури та інституційної основи), становить в Україні 5,7.

Інноваційні процеси в Україні не набули достатніх масштабів і
не стали суттєвим фактором зростання ВВП.

Науково-технічний потенціал України практично виключений з
економічного процесу держави. Наукоємність промислового
виробництва України не перевищує 0,3 відсотка, що на порядок менше
світового рівня, знижується частка високотехнологічної продукції у
структурі ВВП. У 1998 році цей показник становив 3,1 відсотка, у
2004 році — знизився до 0,7 відсотка.

За даними Інституту економіки та прогнозування Національної
академії наук України, структурні зміни, які відбувалися протягом
останнього десятиліття, характеризуються серйозним технологічним
відставанням, оскільки за випуском продукції третій технологічний
уклад в Україні на сьогодні становить майже 58 відсотків,
четвертий — 38 відсотків і лише 4 відсотки — п’ятий технологічний
уклад.

Знижується інноваційна активність підприємств промисловості.
Кількість підприємств, що впроваджували інновації, за підсумками
2006 року становить 1118 (11,2 відсотка загальної кількості), у
2004 році — 958 (10 відсотків), у 2003 році — 1120
(11,5 відсотка).

Досить неоднорідною є інноваційна активність регіонів: частка
промислових підприємств, що займалися інноваційною діяльністю,
становила від 32,6 до 3,1 відсотка, при цьому більша за середню -
у м. Києві, Харківській, Одеській, Чернівецькій,
Івано-Франківській та Вінницькій областях, значно менша — у
Рівненській, Сумській і Хмельницькій областях.

Як і в попередні роки, основним джерелом фінансування витрат
на інновації залишаються власні кошти підприємств, частка яких у
загальному обсязі фінансування становила 84,6 відсотка.

Стала тенденція до погіршення матеріально-технічної бази
наукових установ негативно позначається на результатах їх
діяльності.

В умовах зниження обсягів централізованих капітальних
вкладень і недостатніх обсягів фінансування науки спостерігається
фізичне та моральне старіння науково-дослідної бази, суттєве
погіршення матеріального забезпечення науки. Фактичне скорочення
наукового потенціалу не супроводжується необхідною реорганізацією
мережі наукових організацій, загальна кількість яких збільшується.

Частка основних засобів наукових організацій у загальному
обсязі основних засобів підприємств та організацій України
становить 0,9 відсотка. Лише близько 2 відсотків наукового
обладнання українських науково-технічних установ має рівень
сучасних світових стандартів.

Стійкі тенденції щодо зменшення загальної чисельності
працівників, які виконують наукові та науково-технічні роботи,
зокрема в галузі технічних наук, та старіння наукових кадрів
становлять загрозу інтелектуальній спадковості поколінь,
призводять до втрати наукових шкіл, наукового кадрового потенціалу
держави.

Протягом 1995-2005 років при загальному скороченні
чисельності працівників наукових організацій майже в 1,7 раза (з
293,1 тис. до 173,9 тис.) чисельність наукових працівників у
галузі суспільних наук збільшилась у 1,2 раза, в галузі
природничих і гуманітарних наук залишилася майже незмінною, в
галузі технічних наук їх кількість зменшилася більш як у 2 рази.

Протягом останніх 20 років постійно зменшується частка
наукових дослідників віком до 40 років, яка на даний час становить
14,5 відсотка. Середній вік дослідників збільшується і становить
48 років, докторів наук — майже 61 рік, кандидатів наук -
перевищив 51 рік.

Система вищої освіти внаслідок постійних реформ, посиленої
комерціалізації та відсутності системи прогнозування потреби у
фахівцях різних галузей економіки не забезпечує відповідності
підготовки кадрів суспільним потребам.

Визначальним критерієм оцінки ефективності діяльності вищого
навчального закладу залишається не попит на фахівців на ринку
праці, а показники конкурсного прийому.

У результаті переходу від природознавчого до гуманітарного
підходу при підготовці спеціалістів, а також викладання економіки,
менеджменту та маркетингу у вищих навчальних закладах за
спрощеними підручниками західних авторів, неадаптованих до умов
української економіки, різко знизились якість управлінських
рішень, ефективність і конкурентоздатність суб’єктів
господарювання та країни в цілому.

Погіршення якісних характеристик освітньої та наукової
підготовки трудоресурсного потенціалу знижує його
конкурентоздатність в умовах зростання інтелектуальної
інноваційної складової виробничого процесу, який вимагає
нестандартних рішень, розвитку особистості та її ціннісної
орієнтації.

При досить високій кількості захистів докторських і
кандидатських дисертацій частка фахівців з ученими ступенями в
загальному числі дослідників не змінюється, оскільки чимало
здобувачів на момент захисту не працює в наукових установах, а
певна їх кількість після захисту залишає наукову діяльність.

Порівняно з 1993 роком кількість захищених за рік докторських
дисертацій у важливих для інноваційного прогресу галузях
зменшилася в 1,7 рази, близько третини здобувачів кандидатського
ступеня на час захисту не навчалися в аспірантурі та не працювали
в наукових установах і вищих навчальних закладах.

Низький рівень заробітної плати науковців і
матеріально-технічного забезпечення наукових досліджень,
відсутність активної пропаганди досягнень вітчизняної науки та її
значення в сучасних процесах розвитку економіки негативно
відбиваються на престижності наукової діяльності в Україні.

Середньомісячна заробітна плата науковців залишається нижчою
від законодавчо визначеної, яка має дорівнювати подвійній середній
заробітній платі працівників промисловості.

Із загального числа випускників вищих навчальних закладів,
які отримують дипломи магістра та спеціаліста, лише 0,6 відсотка
влаштовуються на роботу до наукових організацій.

Основними недоліками у формуванні національної інноваційної
системи є:

1. Відсутність стратегії переходу України до інноваційної
моделі розвитку, неналежне використання методів наукового
планування на всіх рівнях управління (системного аналізу,
прогнозування, оптимізації, програмно-цільових методів управління
тощо), недостатній рівень інноваційної культури працівників
органів державної влади.

Протягом 90-х років XX століття були значно послаблені
інститути перспективного та поточного планування, система
загальної обов’язкової стандартизації продукції та технології,
система акумулювання результатів науково-дослідних та
дослідно-конструкторських робіт у державних та галузевих
інформаційних центрах, інші народногосподарські системи з
нормативними, інформаційними або рекомендаційними функціями, що
негативно позначилося на формуванні національної інноваційної
системи держави.

На сьогодні проголошений перехід української економіки до
інноваційної моделі розвитку не забезпечується створенням єдиної
системи за наявності всіх її інституційних, організаційних і
нормативно-правових складових.

Через неефективне використання існуючого освітнього,
науково-технічного та виробничого потенціалу, недостатній розвиток
та розповсюдження "закриваючих технологій" країна втрачає
можливість використання стратегії нарощування інноваційного
потенціалу на визначених пріоритетних напрямах науково-технічного
прогресу, що в рамках нового світового розподілу праці загрожує
закріпленням у країні екстенсивної моделі розвитку економіки, яка
ґрунтується переважно на низькотехнологічних укладах.

Світовою практикою напрацьовано три типи стратегій
інноваційного розвитку: стратегія перенесення (використання
зарубіжного науково-технічного потенціалу та перенесення його
досягнень на терени власної економіки), стратегія запозичення
(освоєння виробництва високотехнологічної продукції, що вже
вироблялася в інших країнах, шляхом використання власної дешевої
робочої сили та наявного науково-технічного потенціалу), стратегія
нарощування (використання власного науково-технічного потенціалу,
залучення іноземних учених і конструкторів). В Україні переважають
ознаки першого та, частково, другого типу інноваційного розвитку.

2. Недосконалість нормативно-правової бази регулювання
інноваційної діяльності, поширення практики ігнорування
законодавства або зупинення дії статей законів, які стосуються
фінансування та стимулювання науково-технічної та інноваційної
діяльності.

Недостатня конкретизація пріоритетних напрямів, визначених
Законом України "Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в
Україні" ( 433-15 ), їх переважна орієнтація на третій і четвертий
технологічні уклади, їх неузгодженість з пріоритетними напрямами
науково-технічної діяльності не сприяють розвитку високоукладної
економіки України та не дозволяють запровадити для різних рівнів
відповідні механізми реалізації пріоритетних напрямів.

Закони про Державний бюджет України на відповідний рік
протягом останніх років зупиняють дію норм законів України щодо
рівня фінансового забезпечення наукової, науково-технічної,
освітянської сфер, а також щодо створення пільгових умов для
розвитку інноваційної діяльності.

Фактичне фінансування науково-технічної діяльності з
Державного бюджету України протягом останніх п’яти років не
перевищує 0,4 відсотка ВВП при визначеній статтею 34 Закону
України "Про наукову і науково-технічну діяльність" ( 1977-12 )
нормі — 1,7 відсотка. Питома вага програмно-цільового фінансування
наукових досліджень не перевищує 10 відсотків загальних витрат на
науку при законодавчо встановлених 30 відсотках (стаття 6 Закону
України "Про пріоритетні напрями розвитку науки і техніки")
( 2623-14 ).

Щорічне фінансування освіти фактично становить
4,5-6 відсотків ВВП при визначеній Законом України "Про освіту"
( 1060-12 ) нормі — 10 відсотків.

Не виконуються положення Указу Президента України від
20 квітня 2004 року N 454 ( 454/2004 ) "Про фінансову підтримку
інноваційної діяльності підприємств, що мають стратегічне значення
для економіки та безпеки держави" та Постанови Верховної Ради
України від 16 червня 2004 року N 1786-IV ( 1786-15 ) "Про
дотримання законодавства щодо розвитку науково-технічного
потенціалу та інноваційної діяльності в Україні" в частині
спрямування не менше 10 відсотків коштів, отриманих від
приватизації державного майна, на фінансову підтримку інноваційної
діяльності підприємств, що мають стратегічне для економіки та
безпеки держави значення.

Постановою Кабінету Міністрів України від 28 лютого 2005 року
N 157 ( 157-2005-п ) збільшено до 50 відсотків відрахування до
загального фонду Державного бюджету України частини прибутку
(доходу) наукових установ, що мають статус державних підприємств.

Законодавством України, на відміну від більшості країн світу,
не передбачено стимулювання залучення у науково-технічну та
інноваційну сфери позабюджетних коштів, не стимулюються витрати
промисловості на наукові дослідження і розробки, а також
інвестиції в інноваційну сферу з боку банків та інших інвесторів.

Посилюється необґрунтована приватизація науково-дослідних
установ, особливо галузевої науки. Руйнується матеріально-технічна
база, не контролюється передача об’єктів інтелектуальної
власності.

3. Неефективність адміністративно-організаційної структури
управління науково-технічною та інноваційною діяльністю.

Діюча структура управління науково-технічною та інноваційною
сферами має велику кількість елементів, взаємодія та загальна
координація яких не забезпечена відповідним організаційним
підпорядкуванням, а також системним і комплексним розподілом
повноважень.

Міністерство освіти і науки України не повною мірою
забезпечує виконання покладених на нього функцій головного органу
з питань формування та реалізації інноваційної політики в Україні,
зокрема не запроваджено дієвого моніторингу та системи звітності
щодо виконання суб’єктами підприємницької діяльності, крім
технопарків, інноваційних проектів, відсутні фінансові важелі
впливу на інноваційні процеси.

Міністерство промислової політики України не забезпечує
належний моніторинг розвитку промислового потенціалу з метою
формування державної політики щодо пріоритетної підтримки
високоукладних галузей промисловості.

Міністерство економіки України не забезпечує інноваційної
спрямованості усіх напрямів економічної політики, які
розробляються та реалізуються в країні, що передбачає проведення
комплексу заходів у податковій, бюджетній, грошово-кредитній та
зовнішньоекономічній сферах.

Національна академія наук України належним чином не
залучається до процесу формування та реалізації інноваційної
політики держави. Її участь в інноваційному процесі чинним
законодавством чітко не визначено.

Ефективна діяльність Державного агентства України з
інвестицій та інновацій блокується невиконанням Указу Президента
України від 30 грудня 2005 року N 1873 ( 1873/2005 ) "Про
утворення Державного агентства України з інвестицій та інновацій"
у частині приведення нормативно-правових актів у відповідність із
цим Указом ( 1873/2005 ).

Несприятливою для проведення послідовної науково-технічної та
інноваційної політики стала постійна реорганізація органів
державного управління науковою діяльністю. Після ліквідації
Державного комітету України з питань науки та інтелектуальної
власності та передачі його функцій Міністерству освіти і науки
України фактичний вплив останнього на науково-технічну сферу
значно знизився.

Залишається нереалізованим положення Закону України "Про
інноваційну діяльність" ( 40-15 ) щодо організаційної системи
управління інноваційними процесами, зокрема створення
уповноважених і регіональних установ.

Наявна структура державного управління науково-технічною та
інноваційною сферами не забезпечує реалізацію державної
науково-технічної та інноваційної політики. Не налагоджено
координацію взаємодії науки з виробництвом, ефективне використання
вітчизняних науково-технічних здобутків, орієнтування
науково-технічної діяльності на потреби економіки. Структурна
трансформація науки в Україні не взаємопов’язана і не
підпорядкована завданням структурної перебудови національної
економіки.

4. Недостатній рівень фінансового забезпечення реалізації
державної науково-технічної та інноваційної політики.

Структура фінансового забезпечення науково-технічної та
інноваційної діяльності є деформованою.

За даними Державного комітету статистики України, у 2006 році
питома вага видатків на науку у ВВП становила 0,96 відсотка, у
тому числі коштів державного бюджету — 0,38 відсотка ВВП.

У загальному розподілі асигнувань на науку з усіх джерел на
кошти державного бюджету припадало 39,7 відсотка, не набагато
меншу частку становлять кошти вітчизняних замовників
(30,3 відсотка), п’яту частину — кошти іноземних замовників
(19,4 відсотка).

Низькими залишаються обсяги державного замовлення на новітні
технології, які щорічно становлять близько 1 відсотка бюджетного
фінансування наукової сфери.

Наявні пропорції у структурі фінансових ресурсів вітчизняної
науково-технічної сфери підсилюють несприятливий вплив
організаційно-економічної відокремленості наукової діяльності від
виробничого сектору, зумовлюють низький "коефіцієнт корисної дії"
наукової сфери, що має мультиплікативні наслідки для народного
господарства у вигляді низького технологічного рівня.

Венчурне фінансування як надзвичайно важлива для підтримки
інноваційного розвитку діяльність не отримала в Україні належного
розвитку. За практичної відсутності венчурного капіталу
вітчизняного походження венчурні фонди переважно зарубіжного
капіталу не заінтересовані у розвитку конкурентоспроможних
технологій і свої інвестиції спрямовують на акції великих
підприємств енергетичної, машинобудівної, будівельної та
переробної промисловості, а не у сферу високих технологій.

5. Неефективне використання наявних фінансових та
інвестиційних ресурсів для реалізації державної науково-технічної
та інноваційної політики.

Розпорошеність бюджетних видатків між їх численними
розпорядниками, відсутність ефективного механізму координації
використання коштів за бюджетними програмами поглиблює проблему
фінансового забезпечення науково-технічної та інноваційної
діяльності.

Фінансування наукової сфери здійснюється шляхом розпису
бюджетних видатків їх численним головним розпорядникам (44 — у
2004 році, 38 — у 2005 році). Найбільшу фінансову підтримку
отримує академічний сектор науки — близько 75 відсотків видатків
загального фонду державного бюджету (з них 75 відсотків -
Національна академія наук України), 13 відсотків припадає на
Міністерство освіти і науки України, 12 відсотків отримує решта
головних розпорядників. Державним фондом фундаментальних
досліджень (далі — ДФФД) здійснюється підтримка фундаментальних
досліджень за грантами, зокрема і для молодих учених. Щорічне
фінансування фундаментальних досліджень за грантами ДФФД становить
близько 9 млн гривень, або 0,6 відсотка бюджетного фінансування
наукової сфери.

Залишається неефективним механізм програмно-цільового
планування науково-технічної та інноваційної політики. Відсутність
загальнодержавної системи моніторингу та механізмів зворотного
зв’язку між виконавцем і розпорядником бюджетних коштів не дає
можливості відслідковувати ефективність проведення робіт та
отримання відповідних результатів.

Низьким (менше 10 відсотків) залишається рівень
програмно-цільового (грантового) фінансування наукових досліджень
і розробок, спрямованого на отримання кінцевого результату.

Неналежне фінансування Загальнодержавної комплексної програми
розвитку високих наукоємних технологій ( 1676-15 ), затвердженої
Законом України від 9 квітня 2004 року, не дозволяє ефективно
використовувати нові механізми фінансування проектів програми,
згідно з якими держава надає фінансову підтримку в розмірі до
30 відсотків вартості проекту, а решту коштів має вкладати
підприємець або інвестор.

Низьким є рівень якості матеріально-технічного забезпечення
навчальних закладів і наукових організацій. Наявний стан
матеріально-технічної та лабораторної бази наукових установ і
вищих навчальних закладів не забезпечує проведення наукових
досліджень на загальносвітовому рівні, не сприяє впровадженню
інноваційних освітніх технологій та вихованню
інноваційно-орієнтованого громадянина, знижує
конкурентоспроможність випускників навчальних закладів на ринку
праці, створює перешкоди на шляху інтеграції української освіти до
європейського та світового освітніх просторів.

За даними останньої інвентаризації, проведеної на виконання
розпорядження Кабінету Міністрів України від 21 грудня 2001 року
N 591-р ( 591-2001-р ) "Про заходи щодо зміцнення
матеріально-технічної бази наукових установ та вищих навчальних
закладів", із 159,7 тис. одиниць машин та устаткування, які
перебували на балансі обстежених наукових організацій,
80,1 відсотка знаходилися в експлуатації понад 10 років, лише
6,4 відсотка загальної кількості експлуатувалися до 5 років.
Водночас за світовими стандартами термін використання наукового
обладнання не перевищує 5-7 років.

(закінчення)