Те, що музиканту платять окремо від фільму, повелося ще з часів німого кіно, коли тапер грав у кінозалі й одержував гроші незалежно від виробників фільму. У багатьох країнах норма окремої оплати кіномузики залишилася і після появи звукового кіно і була закріплена в законодавстві. У Росії, по постанові уряду №218 від 21 березня 1994 р., мінімальна ставка авторської винагороди, у тому числі і за музику до фільму, складає 3% від загального виторгу. Якщо музики й авторів у фільмі багато, ці 3% поділяються на усіх. Кінотеатри зобов’язані переводити авторські відрахування в РАО, що потім розподіляє їх між авторами.

«Більшість кінотеатрів вже удалося привчити платити авторську винагороду за музику в кіно. Деяким вистачило нагадування з РАО, з деякими прийшли до досудових світових угод (наприклад, з Кіноцентром на Червоної Пресні), — розповів заступник начальника відділу правового захисту РАО Ігор Филонов. — Перший судовий процес проти кінотеатру РАО виграло в 1997 р. у Петербурзі. Процес проти «Художнього» — перший у столиці. На останнє засідання прийшли й адвокати двох інших кінотеатрів, з якими позиває РАО — «Зарядья» і Будинку Ханжонкова. Хотіли подивитися, як усе скінчиться».

Усі скінчилося на користь композитора Артем’єва — «Художній» повинний виплатити йому 81 тис. руб., з яких 41 тис. — власне частка від продажів квитків, а інше — відсотки за використання чужих коштів по середній ставці рефінансування Центробанку.

Президентська воля

Захист інтелектуальної власності практично всі 90-і роки залишався турботою розрізнених фірм-виробників і громадських організацій. Московська мерія, щоправда, спробувала ввести «захисні марки», але користі не було. «У якийсь момент представники фонограммних компаній сіли і порахували, скільки було заплачено за марки, і цифра вийшла дуже значна, біля мільйона доларів, — сказала кореспонденту Олена Михайлова, гендиректор компанії грамзапису Real Records. — Причому ефект від марок прагне до нуля. Наочний приклад — продюсер одного з наших артистів безпосередньо в кіоску мерії знайшов піратський диск свого виконавця».

Цього року державна машина заворушилася: стали частіше влаштовуватися антипіратські рейди, пройшла вже друге читання в Думі 146-я, «антипіратська», стаття КК, спеціальне засідання провів уряд. Поштовхом стало доручення президента уряду №908 від 17 травня цього року. Напередодні його виходу глава держави зустрівся з керівниками найбільших російських комп’ютерних фірм і поставив задачу: на міжнародному ринку комп’ютерних розробок наздогнати Індію. «Що вам для цього потрібно?» — запитав Путин комп’ютерщиків. Одним з головних перешкод вони назвали піратство. «Ціна програмних продуктів, наших і піратських, приблизно однакова, але офіційні виробники оплачують розробку продукту і податки, а пірати тільки одержують гроші, віднімаючи при цьому велику частину ринку, — вважає директор фірми «1С» Борис Нуралієв. — Окупатися ще можна, а серйозно вкладатися в розвиток уже проблематично».

Вулиця з двостороннім рухом

Безумовно, Росія несе на собі основну ношу відповідальності за те, що пірати почувають себе добре на її території. Ілюстрацією служить «велике переселення» піратських заводів з України. Коли під погрозою американських санкцій їх стали там закривати, усі вони переїхали в Росію, а зовсім не в Болгарію чи Китай, що також зберігають багаті піратські традиції. Страждають не тільки конкретні власники прав — композитори, розроблювачі програм, кіностудії, але й інвестиційний клімат. Як сказав президент Американської торговельної палати в Росії Сомерс Ендрю, «піратство — це як червоне світло для американського інвестора: «Стояти. Тут не поважають власність».

Однак є й інша частина шляху, що могли б пройти власників прав, насамперед закордонні. Очевидно, що ціни на комп’ютерні програми закордонної розробки — заборонні для середнього російського споживача. Легальна копія Windows коштує в Росії 200 дол., Microsoft Office — близько 250 дол. Традиційне виправдання таких цін, що практично не відрізняються від західних, полягає в тому, що здешевлені копії, продані в Росії чи, скажемо, В’єтнамы, усе рівно перекочують на Захід. Правда, в інших галузях якось знаходять рішення: так, не перекочовують з бідних країн у багаті сигарети, що, наприклад, у Москві продаються втроє дешевше, ніж у Нью-Йорку.

Немає проблеми піратства й у торгівлі перекладними книгами. Місцеві пірати не роблять, наприклад, підпільних тиражів детективів Чейза. Просто тому, що ціни на книги враховують купівельну спроможність ринку. «Коли нам продають права на книги, то беруть з нас не середні для Заходу 10 тис. дол., а тільки 1000 дол., — сказала «ДХ» директор видавництва «Іноземка» Варя Горностаева. — Вони розуміють, що в нас за десятки доларів книгу не продаси».

У сфері комп’ютерних програм теж у принципі можна зробити «переклад» на місцеві мови — досить усі повідомлення і написи, виведені програмою, зберегти місцевою мовою і видалити файл із такими ж написами на англійському. Після цього ніде, крім локального ринку — російського чи китайського, — нікого така програма не зацікавить. А виходить, можна буде продавати її по більш прийнятним для місцевого покупця цінам. Подібним чином на російському ринку вже намагаються надходити найбільші фонограмні компанії. Приміром, диск Стінга Brand New Day c русифікованою поліграфією коштував 100 руб., при ціні в США 14 дол. і ціні в піратів — 70 руб. А от комп’ютерні програми залишаються непохитним бастіоном позамежних цін. «Чому так відбувається?» — поцікавилася «ДХ» в одного з керівників великої російської софт-компанії. «Тому, — була відповідь, — що західні комп’ютерні компанії — величезні і дуже забюрократизовані структури. У них і так ріст у порівнянні з минулим роком у десятки відсотків за рахунок корпоративних продажів. А якщо їхній продукт подешевіє і його кинуться купувати домашні користувачі, вони в перший рік дадуть 800%, а на наступний їм уліплять догану за зниження темпів росту. От вони і не ворушаться».