Очевидно й беззаперечно, що винахідник – це рушій прогресу. Він придумує колесо, примушує важкі машини піднятися в небо, його апарати дають можливість працювати швидше, більше, якісніше. Але що із цього має сам геній? Виявляється, авторське право, як і патентне, виникло лише в XVII–ХVIII ст. До того (а часто й після того, і навіть тепер) автор міг сподіватися щонайбільше на суспільне визнання, хоча часто сучасники його незаслужено забували. Історію права на результат інтелектуальної діяльності «БЦ» спробувала простежити, відвідавши єдиний в Україні Музей правової охорони інтелектуальної власності, що діє при Українському інституті промислової власності.

Мітка Страдіварі

Поки людство додумалося до, скажімо так, «винайдення» захисного механізму винаходу або ідеї (тобто патенту), окремі його представники, що вирізнялися розумом і метикуватістю, підтверджували своє авторство як могли. Відомо, що Дедал не запатентував свого права на крила, просякнуті воском. А от античні творці (так само як і будівничі єгипетських пірамід) ставили на своїх виробах коли не підпис, то клеймо: щоб підтвердити своє авторство. Подібним чином мислили й діяли русичі, штампуючи свою продукцію спеціальними ремісничими знаками. Це були прототипи товарних знаків (trade marks).

Хоча поняття оригіналу й котрафакту, тобто зазіхання на права власника певної продукції, можна було розрізняти лише починаючи з XV ст., коли Йоганн Гутенберг винайшов друкарський верстат. Текст дістав ціну, а видавець, який викуповував на нього права в автора, ставав фактичним власником і тексту, і книжки. Водночас він потерпав від недобросовісної конкуренції деяких колег по цеху, які передруковували книжку й продавали її дешевше. Тоді почали з’являтися друкарські марки – як спосіб захисту. Першим у Європі цим правом скористався учень Гутенберга, Петер Шеффер (1457 рік). А першу в Україні друкарську марку, за словами завідувачки музею, історика Антоніни Ферчук, поставив Іван Федоров – на надрукованому ним у 1574 році львівському «Апостолі».

Антоніо Страдіварі ставив свою авторську мітку на внутрішній поверхні деки скрипки. Узагалі, перші товарні знаки були скоріше знаками якості, ніж способом захисту своїх прав, а отже, отримання із цього прибутку. Хоча інколи покарання за підробку товарного знака було не просто жорстким, а навіть жорстоким. В Англії, приміром, за це відрубували руку.

А Каразін був першим

«З ХІХ ст. товарні (ставить виробник) і торгові (ставить продавець) марки починають захищати законом, – пояснює Антоніна Ферчук. – У Російській імперії перші свідоцтва про реєстрацію марок почали видавати 1830 року. Виробників підробок карали штрафом або річним ув’язненням».

Історія охорони винаходів у Російській імперії починається із царського маніфесту 1812 року «Про привілеї на різні винаходи та відкриття в мистецьких творах і ремеслах». Винахідникам або тим, що подавали клопотання про виняткове користування винаходом, видавали так звані привілеї на винаходи (у західному світі це був патент). Привілеї діяли до 1917 року. Антоніна Ферчук згадує й такий факт: «Право на виняткове користування винаходом давали також тим, хто його вперше ввозив у державу власним коштом. У Державному архіві міста Києва ми знайшли привілей на винахід, який 1817 року завіз у Росію дійсний статський радник Гур’єв. Цей привілей було видано на перегонний куб для виробництва вин, горілок, гарячого вина. Парадокс у тому, що відомий український учений Василь Каразін (він же засновник Харківського університету) ще раніше винайшов свій винокурний апарат, але привілеїв не отримав, бо не мав грошей, щоб сплатити за реєстрацію 1500 рублів.

Серед цікавинок музейної експозиції – документ на винахід маслоробки, виданий 1842 року міністерством держмайна під № 1 полтавському поміщикові Петру Полторацькому, батькові Анни Керн, якій Пушкін присвятив славнозвісні рядки «Я помню чудное мгновенье...».

Патентувати винаходи в Росії почали аж 1924 року, що пов’язано із впровадженням у більшовицькій державі нової економічної політики (непу). А от в Україні патентне право почало діяти раніше: уряди й УНР, і гетьмана Скоропадського після розвалу імперії надавали великого значення охороні прав власності. У гетьманській державі при міністерстві торгу й промисловості діяв відділ винаходів. За сім із половиною місяців він устиг видати майже 70 реєстраційних свідоцтв на винаходи. Зовсім інші реалії були в радянський період: комуністична ідеологія визначала, що будь-який винахід є власністю народу (держави), а не автора ідеї.

Недивно, що як тільки Україна здобула незалежність, наші винахідники почали вимагати створення національного органу патентування, яким стало Державне патентне відомство України, засноване в січні 1992-го. Із 2000 року охороною промислової власності й авторського права в Україні займається Державний департамент інтелектуальної власності Міністерства науки та освіти. За період незалежності було видано понад 117 тисяч патентів – на винаходи, корисні моделі й промислові зразки.

Виявляється, в Україні немає такої проблеми з порушенням прав на винаходи, як у сфері авторських прав на музичні або художні твори. «Не можу сказати, що це проблема. Таких справ дуже мало. У нас не так багато винаходів. Та й економіка в такому стані... Можливо, якби більше впроваджували (винаходів на виробництві. – Ред.) і заявники отримували кошти, то можна було б казати, що є проблема порушень», – прокоментувала ситуацію начальник Управління правового забезпечення промислової власності Державного департаменту інтелектуальної власності Ірина Василенко. Пригадати резонансні випадки порушення в управлінні не змогли.