...Це не типове українське підприємство «Хай-тек-лімітед», що підтримує горді реляції уряду про стрімке зростання економіки і постачає за кордон брухт або метал для цвинтарних огорож.

Нині, коли Президент України приїжджає на агрофабрику «Пуща-Водиця» подивитися на вирощувані тут помідори і нагородити чергового директора званням Герой України, він навіть не дивиться на похмурі заводські споруди, що височать навпроти з написом по фронтону — «Квазар».

Попри це, темпи зростання обсягів виробництва на заводі нижчими як 150% у рік не бувають. «Квазар» сплачує 15 млн. грн. податків, утримує 1500-2000 робочих місць, своєчасно виплачує гідну зарплату — у середньому більше тисячі гривень по заводу. А спеціаліст одержує 3-5 тис. гривень на місяць. Добре влаштовані люди не поїдуть завтра в Іспанію споруджувати на узбережжі будинки, не шукатимуть роботу в Канаді.

Вхідний матеріал — полікремній — купують у США по 22 долари за кілограм. Далі всі операції з його обробки виконуються на заводі. Зараз тут готують уже понад 8% світового виробництва надчистого кремнію, тобто стільки, скільки виробляв Союз у кращі роки. На заводі налагоджено складне різання кремнієвих пластин. Їх основна маса йде на виготовлення панелей для сонячної енергетики, які продаються на всі континенти. Зокрема і в Америку. Причому виріб продається по 450 доларів за кілограм (згадайте, за яку ціну заводчани купують сировину), тому на заводі жартують: США для нас — сировинний придаток.

У заводчан є привід для образи — вони займаються архіважливою справою, а вона, схоже, нікому не потрібна в цій державі, яка невпинно твердить про інновації.

«На жаль, усе це зроблено не завдяки, а всупереч підтримці держави, — каже директор заводу Богдан Дмитерчук. — Останніми роками ми вклали мільйони доларів у найсучасніше устаткування, куплене у найбільш передових фірм. На заводі стоять верстати вартістю по мільйону доларів. Але коли ми їх завозимо в країну, додатково повинні заплатити податок — 34% з прибутку, 20% ПДВ при ввезенні, 5% мито. Тобто верстат нам обходиться на 60% дорожче, ніж нашому іспанському конкурентові, який випускає таку ж продукцію в Латинську Америку чи Африку. Таким чином, в Україні люди явно в менш вигідних умовах у міжнародній конкурентній боротьбі.

Далі завод купує сировину, виробляє інтелектуальну продукцію — сонячні елементи, які продаємо за кордон. Нам повинні повернути ПДВ, але його не повертають — на другому, третьому обороті завод опиняється в повному програші».

Але це півбіди, друга половина — рішення Мінпромполітики і НАНУ про відчуження в заводу виробничих приміщень. Навіщо знищувати останнє виробництво кристалів в Україні? Адже в другому корпусі, на який претендує академік Володимир Семиноженко, розміщено складальне виробництво інтегральних схем і це найвищий хай-тек, про який ми так багато говоримо в Україні. Більше нічого подібного у нас немає і в досяжному майбутньому не з’явиться. І нікого не цікавить, що завод трясе, що в нього є експорт, що цим зайняті тисячі людей. Логіка воістину людожерська: якщо треба відтяти ласий кусень — розвалимо все. Ще раз переконуєшся в тому, що у країні, в якій діє княже право, не можна бути впевненим у завтрашньому дні...

Про те, як на власному досвіді українське, дійсно інноваційне, підприємство переконалося, що єдина надійна гарантія вижити на шляху від «розвиненого соціалізму» до недоробленого капіталізму — це, як у солдатів на передовій, «не висуватися», читайте в статті О. Рожена «Червона книга української науки. США… як сировинний придаток України»