З незмінною постійністю ми впродовж років запитуємо, переважно самих себе: чи потрібні Українській державі винахідники та їхні творіння? І якщо ні, то чому? Відповісти на ці болючі запитання сьогодні спробуємо за підтримки голови Державного департаменту інтелектуальної власності Міністерства освіти й науки України Миколи Паладія.

— Сьогодні у мене був винахідник із Полтави, — поділився новиною Микола Васильович. — У нього є розробка двигуна для «Таврії», який буде разів у десять легшим і водночас разів у два з половиною потужнішим, а значить, економнішим від традиційного. Чоловік побував на заводі, і там «зацікавилися» таким чином: «Принеси нам уже готовий двигун, ми подивимося на нього, якщо він справді такий, як ти розказуєш, будемо запускати у виробництво». Абсурдність такої «підтримки» вражає!

Я часто як приклад наводжу Фінляндію. Нині ця країна займає перше місце у світі за конкурентоспроможністю економіки, а в 1992 році у них була серйозна криза. Як вони виходили з неї? Запитали себе: що ми бачимо в майбутньому, у чому можемо бути успішнішими за інших? І чітко визначили три-чотири напрями. У нас ситуація в тисячу разів краща, ніж у Фінляндії, але ми, на жаль, не ставимо перед собою такого питання. У цьому плані немає й державної політики. Як стверджують експерти, що працюють у сфері інноваційного бізнесу, неправильно ставити мету доганяти й обганяти. Це дуже затратний і проблемний механізм. Треба визначати й розвивати щось таке, що дасть можливість стати «попереду планети всієї».

У нас уже є патенти й розробки, яких сьогодні в світі не існує. Візьмімо, приміром, нові джерела енергії. Україна стоїть на порозі цього відкриття. Уперше в лабораторних умовах реалізовано процес ядерного горіння речовини. Практичне використання ноу-хау дає можливість, стверджують винахідники, здійснити справжній прорив до нових ефективних і головне — безпечних — технологій знищення радіоактивних відходів. За новою теорією, ядерне спалювання всього лише сотні кілограмів практично будь-якого металу дозовано і безпечно перетворює його в енергію, кількість якої перевищує поточні річні потреби України. До того ж, це чисті джерела енергії: нічого не виділяється і не викидається у воду, землю чи повітря. Чи це справді так, сказати без конкретних досліджень, звичайно, неможливо.

Поки що офіційна наука категорично проти: «Якби тобі сказали, що корови літають, ти б повірив? От і ми не можемо повірити», — відповів один із академіків запитанням на моє запитання, чому він не прийшов на засідання, присвячене обговоренню цього ноу-хау. Так і хочеться сказати подібним скептикам: тому наші корови і не літають, що багато розвелося таких формалістів.

Гадаю, що сьогодні вже треба порушувати питання не стільки перед наукою, скільки перед бізнесом, фінансовими колами країни: «Люди добрі, є така теорія й такі дослідження, бізнес-план може коштувати сотні мільйонів доларів. Якщо ми побудуємо цей блок, то сама технологія коштуватиме сотні мільярдів, тобто один вкладений долар принесе тисячу. Така ситуація вас цікавить?

Скажіть мені, за що можна любити Україну? Тільки тому, що народився тут? Не вірю. Хоча, не заперечую, певна частина таких українців є. Однак переконаний, що до цього, цілком природного, почуття слід додати реальну силу країни, те, чим я, її громадянин, страшенно гордитимуся. А ще — відчуватиму її захист. Оскільки спрямованість на новітні технології — це зовсім інший рівень свідомості і життя, це сотні тисяч, мільйони робочих місць з високими заробітними платами.

- Чому ж ця проста і, зрештою, зовсім не нова істина не може «дійти» до наших державників і бізнесменів?

— А тут і відповідь проста: бо держава ніколи не ставила перед собою відповідної мети. Ми визначаємо якісь проміжні, не кардинальні цілі. Скажіть, яка мета нині стоїть перед Україною: вступ до Світової організації торгівлі? Приєднання до Євросоюзу? А що ми хочемо від цього? Бути одними з ... чи все ж таки першими хоча б у чомусь? Тому я б поставив зовсім іншу мету, таку, яка б працювала на Україну майбутнього. А коли визначається мета, то й виробляються механізми, як до неї йти. І тут не треба намагатися охопити все й одразу. Досить визначити, за якими групами товарів, послуг чи технологій Україна може бути першою у світі. І тоді б порахували, скільки потрібно коштів, щоб до цієї мети дійти, і де їх взяти, і як витрачати, і які технології розвивати. Так, приміром, робить Китай. Він уже заявив, що до 2025 року має створити найсильніший флот у світі. І не сумнівайтеся — створять! Тому що чітко йтимуть до цієї мети.

Куди ж ідемо ми, коли ще й досі не розуміємо, що бюджет на науку на один рік — це її смерть? Неможливо фінансувати подачками! Уже й наші сусіди, росіяни, дійшли висновку, що слід виділяти кошти не менш, ніж на три роки. Я ж переконаний, що маємо створювати бюджет мінімум на п’ять років, на термін роботи Президента. Можливо, тоді й не так часто змінювався б уряд і працював на перспективу, а не на шість-сім місяців.

Не розв’язана і наступна проблема: що робити з патентом? Куди з ним іти? Знову наведу як приклад Фінляндію: там працює дві з половиною тисячі фінансових установ зі статутним капіталом від тисячі до сотень мільярдів доларів, куди винахідник може звернутися і чітко знає, що ось такі й такі компанії займаються вирішенням його питання. А ми перед винахідником поставили дуже важке завдання: він повинен мати ноу-хау, знайти бізнесмена, якого б зацікавив винахід, написати бізнес-план, намалювати перспективу і, відповідно, умовити бізнесмена на це. Та у нас і експертів у сфері інновацій немає. Якби ви запитали мене, до кого можна звернутися, щоб оцінити винахід, скласти бізнес-план, вказати компанії, кого б це зацікавило, приміром, в охороні здоров’я, то я б не знав, що казати. І цілком згоден з міжнародними експертами, які не раз зауважували, що треба змусити нашу державу повернутися обличчям до винахідників і до новітніх технологій.

- Нічого собі завданнячко! Це ж як можна зробити?

— А от давайте разом пробувати. І ви, журналісти, допомагайте. Давайте запитувати Президента і Прем’єра: якою має бути Україна через п’ять, десять, п’ятнадцять років? Вона справді матиме п’ять мільйонів робочих місць? Де? В яких галузях і сферах? Ми платитимемо людям достойні заробітні плати? Звідки вони візьмуться? Їх підніматимуть автоматично, як науковцям? Чи ми, нарешті, робитимемо ставку на новітні технології, як зробили це і в Кореї: 8 років тому у 227 разів збільшили фінансування на науку і одержали «корейського тигра».

Фінансування — важливий крок. Бізнес, переконаний, підтягнеться. Він також думає про майбутнє, але тільки разом із державою може мати більше аргументів, щоб вірити в перемогу. У всьому світі держава — стимул, прапор, за яким ідуть. А бізнес таким чином, до речі, каже «ні» корупції, бо якщо він внесе свої кошти і сподіватиметься на створення конкурентоспроможних товарів чи послуг, то навряд чи дасть украсти хоча б одну гривню. Це й технологічне майбутнє держави.

Гадаю, багатьом відомо, що четвертий чи п’ятий програміст у світі — українець, і ми можемо цим пишатися. Але вся Україна, й органи виконавчої влади, і весь бізнес працює на закордонному програмному забезпеченні! У цьому забезпеченні відсотків п’ятдесят, а то й сімдесят — наших, українських, і держава досі не хоче задуматися над тим, чи не могли б це все робити в Україні? Я не кажу, що це буде швидко, через один рік. У народженні й упровадженні нових ідей не буває швидких чи надшвидких результатів, але має бути хоча б націленість на них.

- Чесно кажучи, важко сподіватися на таку націленість, якщо на засідання «України майбутньої», куди запрошуєте, крім інших зацікавлених осіб, міністрів чи їхніх заступників, не з’явився жоден. На одному з прес-клубів хтось навіть невесело пожартував, що треба дати винахідникам завдання відкрити ноу-хау на тему: як змусити міністрів відгукнутись на запрошення...

— На жаль, це справді так. Бо закономірність така: як тільки буде відповідна політика зверху, так одразу на неї зреагують і міністри, отоді й прийдуть до нас, бо Прем’єр-міністр буде зацікавлений в отриманні інформації й професійному трактуванні її. Тоді й з науковцями, і з винахідниками треба буде обговорювати не те, скільки потрібно коштів на фінансування науки, а погляд на перспективу: які технології конкурентоспроможні, які житимуть через десять років, які виведуть нас на зовсім інші обрії. Таким чином створюється програма інноваційного розвитку держави. До речі, пам’ятаєте, Радянський Союз визначав мету: бути сильнішим у космічній, ракетній технологіях, в літакобудуванні? І був!

- Яку ж мету може реально поставити Україна?

— Маємо шанси, повторюся, бути першими у нових джерелах енергії. Ще один шанс України — практичне застосування винайдених вченими вакцин проти раку, туберкульозу. З цією метою, уже не сподіваючись на доброго дядю, силами винахідників створюємо фонд «Майбутнє нації», в якому, сподіваємося, накопичуватимуться кошти для проведення клінічних досліджень і подальшого лікування людей. Якщо держава не може чи не хоче цього робити, будемо очікувати підтримки наших співвітчизників. Є згода адміністрації Голосіївського району в місті Києві на створення там лабораторії, в якій досліджуватимуться вакцини. А якщо підуть кошти, можна буде випробовувати нові розробки щодо лікування варикозу, великого спектра захворювань серцево-судинної системи тощо.

- Тобто винахідники, зрештою, вирішили, що порятунок потопаючих...

— Так, якщо нас не чують, ми самі повинні щось робити. Стояти на місці неможливо. Тим більше, що, за великим рахунком, у держави є гроші, не в держбюджеті, а саме в держави. В Україні вже кілька десятків людей, які мають сотні мільйонів доларів (відповідні списки час від часу оприлюднює журнал «Бізнес»). І якщо вони хочуть бачити нашу країну в майбутньому могутньою, конкурентоспроможною, то можуть знайти і відповідні механізми для цього. Створення, приміром, венчурних фондів, як це зроблено у багатьох країнах, коли податки не сплачуються, поки йде наукова розробка, і лиш коли продукція з’являється на ринку, «виринають» і податки. Ми відпрацювали проект закону про венчурне фінансування в Україні, однак він особливо нікого не зацікавив у Верховній Раді. З тієї ж, думаю, причини, яку ми окреслили вище.

І хоча ми стомилися стукати в усі чиновницькі двері, не відмовляємося від цього, бо неможливо державу зробити багатою без держави. Будемо проводити наші прес-клуби, запрошувати на них міністрів і представників бізнесу і навіть сподіватися, що хтось врешті-решт відгукнеться. Можливо, це буде не тільки в Києві, почнемо активніше представляти винахідників у регіонах. Так, є немало ідей, які, на перший погляд, виглядають не просто дивними, а й абсурдними, але, відкидаючи їх, ми відкидаємо своє майбутнє. Недаремно фінни ще декілька років тому створили банк ідей, і будь-яка людина (з будь-якого куточка земної кулі, до речі) може «вкинути» туди свою пропозицію. Усе обов’язково фіксується й проходить дуже серйозну експертизу, нічого просто так, не пройшовши етап вивчення, не відкидається.
Ці ідеї служать не тільки країні, а й самим винахідникам, бо як тільки ідея починає використовуватися, її розробникам виплачують гроші.

- Однак, Миколо Васильовичу, вам можуть дорікнути, що ви також державна структура, яку призначає Кабінет Міністрів, і маєте певні важелі впливу на ситуацію...

— Так, тому ми хочемо, щоб до нас дослухалися і готові підставити своє плече. Власне, нашої сили мало. Держдепартамент має свої рамки. А ті кроки, про здійснення яких говоримо, — поза цими рамками. Дивіться, який нині бум будівельний. Будується все і всюди — в парках, чудових зелених місцях. Але ви чули, щоб сказали, що ось тут побудуємо академмістечко, в якому житимуть молоді винахідники, молоді доктори й кандидати наук, ми їм створимо всі умови для творчої праці, щоб вони кидали свої америки й австралії та поверталися на Україну? Не чули. І я не чув, хоча неодноразово говорив про це.

Взагалі ж вважаю, що варто було б створити міністерство майбутнього в Україні, яке б займалося тими технологіями, що працюють на перспективу. Хто у нас досліджує, яким повітрям дихатимемо через десять-двадцять років, якими технологіями користуватимемося для життєзабезпечення нації, яку воду питимемо і що буде з Дніпром, які матимемо ліси, чи не хворітимуть вони так, як нині? Треба забрати у міністерств так звані наукові блоки, якими там однаково майже не займаються, бо це абсурд, коли є 43 розпорядники коштів на науку. Це ж 43 напрями! Як їх можна охопити? Тож завершую тим, із чого почали нашу розмову: має бути така державницька політика стосовно майбутнього України, а значить -інноваційних технологій, щоб вона виступала своєрідним магнітом: поклади його серед крихток металу — вони р-раз! — і вишикувалися навколо нього. Дайте нам такий магніт і ми переможемо.