Валерій НОВОСВІТНІЙ
«Успіхи України у захисті авторських прав надумані. Більше того — держава
заплющує очі на порушення у сфері інтелектуальної власності, адже сама є чи
не найбільшим піратом, грабуючи і своїх громадян, і себе. А масштаби цього безладу — від десятків до сотень мільйонів гривень, які щороку недоотримує бюджет країни.
Не дивно, що Всесвітня організація торгівлі з острахом дивиться у наш бік. Це
не популістська заява з прицілом на якийсь політичний зиск»,- стверджує
директор організації колективного управління майновими правами авторів аудіовізуальних
творів Всеукраїнської гільдії кінорежисерів «24/1» Сергій КУЛАКОВ,
спеціаліст з питань інтелектуальної власності на аудіовізуальні твори.
Перше місце... серед порушників
- Сергію Артуровичу, в останні кілька років нашу країну постійно називають
піратом серед піратів щодо дотримання тих чи інших авторських прав. Зокрема,
конгрес США навесні цього року наголосив на тому, що ми посіли перше місце в
світі з порушень авторських прав. В основному згадується аудіовізуальна продукція — касети, компакт-диски, програмне забезпечення... Нам що, бракує дієвих законів,
які б стали на заваді недобросовісним торговцям?
- Законодавчо закріплене право приватної власності на результати інтелектуальної
творчої діяльності існує ще з часів колишнього СРСР. 7 лютого 1991-го в Україні
ухвалили закон про власність, чинний і досі (інша справа, що не завжди). Відтоді
все, що було створено і створювалося в Союзі (саме в інтелектуальному плані),
стало вважатися приватною власністю їх творців, тобто громадян. Крім випадків,
коли їхні права купували юридичні особи чи держава. Це відповідає європейській
континентальній концепції права. Американська ж відмінна від неї, орієнтується
на англосаксонську. В чому різниця? В американській є поняття копірайту, який
стоїть на сторожі прав підприємців, котрі вкладають гроші. Зокрема й у інтелектуальну
власність. Іншими словами, головна увага — до бізнесу: захисту продюсерів, телерадіокомпаній,
фонографічних студій. Отже, якщо в Європі турбуються про людину-автора, то в
США — про капітал. Радянський Союз рівнявся на американську систему, де власником
тоді вважалася держава, а незалежна Україна віддає перевагу європейській схемі.
- Так чи так, але нас сварять і Старий, і Новий Світи за піратство.
- Але якщо Америка дбає про свій дохід, то Європа, на мою думку, хоче примусити
нас дотримуватися цивілізованих загальноприйнятих правил гри на ринку, який
може приносити шалені прибутки... Нам підказують: ви нахиліться, підніміть те,
що лежить під ногами.
- А є що брати?
- Спочатку наведу приклади, що робиться у наших найближчих сусідів. Обсяг надходжень
до державної скарбниці Білорусі за рахунок стягнень з реалізації авторських
прав утричі перевищує кошти, які ця країна має від важкого машинобудування.
Щороку втричі збільшуються відповідні доходи в Росії. А Україна, за моїми підрахунками,
могла б одержувати більше десятка мільярдів доларів на рік, якби поважала інтелектуальну
власність.
Візьмемо тільки кінематограф. Ні для кого не секрет, що він був третім за величиною
джерелом поповнення скарбниці Країни Рад. Першим — лікеро-горілчані вироби,
другим — тютюн і тільки на четвертому місці — нафта. Хоча тоді була дещо інша
ситуація — права на фільми мала держава, а тепер вони перейшли до конкретних
людей — авторів, сценаристів, операторів... Треба, щоб за стіл переговорів сіли
вони й урядовці, аби виробити спільні правила гри.
- Звідки оті астрономічні суми?
- Спочатку хочу звернути увагу на такий нюанс: хоч би що говорили, але нам,
виявляється, поки що вигідно дозволяти іноземцям крутити їхні фільми в Україні.
Скажімо, вироблені в США. Адже якщо американці продають нам свої фільми, то
мало хто говорить і згадує про те, що іноземці мусять платити Україні за показ
у нас своєї кінопродукції...
- Є якісь конкретні цифри, скільки, наприклад, платять американці голландцям
чи французам за показ у них своїх бойовиків?
- Це комерційна таємниця. Але я вважаю, що суми дуже великі. Ми могли б підняти
наш кінематограф за рахунок заокеанського кіно.
Як виправити ситуацію
Інший приклад, де ми втрачаємо гроші, але можемо виправити ситуацію. Якщо почати
виплачувати режисерам, акторам, операторам, художникам, композиторам, музикантам
належні їм за законом суми за прокат фільмів за їхньою участю, то з кожної винагороди
вони сплачуватимуть напряму до держбюджету 13 відсотків подоходного податку.
Щомісяця, щороку — все життя автора твору і ще сімдесят років по його смерті.
Якщо є діти, онуки і навіть правнуки. Інша справа, що про таку норму, введену
після 1991 року, мало хто знає через нашу загальну юридичну безграмотність.
Але це правило діє, і ним можна скористатися, треба тільки, щоб сам власник
чи його спадкоємці про це потурбувалися.
А тепер уявіть, якби вони почали вимагати від телекомпаній усе, що їм мали
виплачувати майже п’ятнадцять років? Які це суми? Коли в Україні було безгрошів’я,
кризи, реформи, революції, то нам що — не показували фільмів у кінотеатрах,
по телевізору? Не крутили музику, не продавали касети й компакти? Ні! Все це
було, є і буде. І на всьому цьому хтось піднявся — телекомпанії, прокатники,
відеопірати, кабельні оператори... За чийсь рахунок. Тому відкрито кілька судових
справ проти відомих телекомпаній, котрі заборгували перед митцями.
Щоб нікому нічого не бути винним у майбутньому, телевізійники почали самі знімати
фільми. У цьому випадку їм, мабуть, належать всі авторські права, а артисти
чи режисери замість пасивного доходу, який могли б отримувати десятиліттями,
розписалися раз у відомості про зарплату — і будь здоров, на більше й не претендуй.
Все це часто подається під соусом рятування вітчизняного кінематографа.
- Чи є прецеденти, коли митці починають вимагати дивіденди від піратів авторського
права?
- Є. Першим, кого ми захистили в Україні і навіть у СНД, був усім відомий художник,
режисер Володимир Дахно — автор персонажів козаків з відомого всім мультсеріалу.
Одним із порушників його інтелектуальної власності був колишній кандидат у президенти
України. Ми тоді пішли на мирову угоду, й адвокати попросили не афішувати цю
справу. А її суть у тому, що в рекламній агітації були використані мальовані
персонажі козаків. Без відповідного дозволу Дахна, який їх придумав. А ще в
торгівлі трапляється така цікавинка — мультфільм «Енеїда» в українському
варіанті на DVD-дисках. Документально цієї стрічки в світі не існує. Замовлення
на анімаційну картину було зроблено ще за часів СРСР. І тільки в російськомовній
версії. Українську ж зробив сам Володимир Дахно разом з Тадеушем Павленком — літературним редактором фільму. Відповідно авторами є вони та ще художник-мультиплікатор
Едуард Кірич. Яким чином цей проект з’явився на DVD і чому права на нього належать
Мінкультуризму й компанії «С-Класік» — загадка. І чому міністерство
надає державне посвідчення без згоди авторів, які навіть мешкають поруч із згаданим
відомством? Ще більша таємниця — де гроші за реалізацію цієї та інших подібних
продукцій? Чому наш Уолт Дісней — Володимир Дахно — живе не так, як мав би жити
чоловік, що створив візуальну візитну картку України? Отож я й кажу про узаконене
піратство.
Є питання і щодо творчого доробку іншого мультиплікатора — Давида Черкаського.
Але тут ситуація ускладнюється тим, що вона виходить за межі України — в Росію.
Без підтримки держави, без ноти Міністерства закордонних справ вести розмови
про українські стрічки, які залишилися в московських кіноархівах, тяжко. А от
Едуард Шеварднадзе свого часу домігся, аби грузинським режисерам повернули всі
їхні фільми, і тепер грузинське кіно дивляться у всьому світі.
З 1991 року в Україні не було сплачено винагород авторам на суму понад два
мільярди гривень
На парламентських слуханнях з кінематографії міністр Оксана Білозір нарешті
оприлюднила кількість виданих прокатних посвідчень на розповсюдження і демонстрування
фільмів. З’ясувалося, що протягом останніх семи років ми в Україні переглянули
понад 50 тисяч фільмів! Цифру цю можна поставити під сумнів, але справа в іншому:
прокатне посвідчення видається, здавалося б, для захисту авторських прав. А
хоч один з режисерів отримав належну йому винагороду за показ фільму? У відповідь
деякі чиновники Міністерства культури й туризму лише знизують плечима. Тому
нині до цього відомства позиваються у суді автори таких відомих картин, як «За
двома зайцями», «Жабокричі», «Королева бензоколонки»...
- Йдеться про римейки, сучасні фільми?
- Ні, про класичні. Хотів би навести лише одну красномовну цифру. Тільки за
використання аудіовізуальних творів (ці дані ми взяли з виступу пані Оксани
Білозір на парламентських слуханнях) з 1991 року в Україні не було сплачено
авторам винагород на суму понад два мільярди гривень. Відповідно держбюджет
недоотримав 360 мільйонів.
- Йдеться тільки про кіно?
- І мультфільми, і музичні телепрограми — все разом.
Так-от, кажуть, що не вистачає коштів на культуру. Та ось же вони! Так наша
держава в буквальному розумінні слова створила систему узаконення піратської
продукції. Причому в національному масштабі. У цьому «проекті» задіяні
одразу три відомства — сам Мінкульт, Міносвіти й Національна рада з питань радіо
й телебачення, яка видає ліцензію на мовлення, де записано «збереження
прав авторів», а фактично це не виконується. Такий цікавий момент: авторська
винагорода чітко прописана, визначена законом і має сплачуватися протягом місяця.
А якщо підняти бухгалтерію будь-якої теле- чи радіокомпанії, то у документах
(так званих проводках) ви цієї операції не побачите. А це вже порушення закону
про бухгалтерський звіт та облік. Ми звернули увагу Генеральної прокуратури
на таку практику, просимо порушити кримінальні справи проти керівників телерадіоорганізацій...
- Ви сказали, що держава створила систему узаконення піратської продукції.
Чи не перебільшуєте?
- А яким чином фільми кіностудії імені Олександра Довженка після розпаду Союзу
опинилися у віданні Мінкультури, хоча залишилися рідні кіномитця? На якій підставі?
Де гроші за показ чи продаж кінокартин? Крутять, скажімо, по «Інтеру»
українські фільми, анімацію Дахна, Черкаського, Сивоконя, російську продукцію.
З чийого дозволу? Кажуть, що є відповідні державні посвідчення, контрольні марки.
А хто ж ними торгує? Мінкультури, Міносвіти, тобто державні структури? От тому
й стверджую — у нас діє державна система легалізації піратської продукції, бо
право на інтелектуальну власність, повторюся, належить винятково авторам, митцям,
і дозволу на використання їхніх творів, як визначає Цивільний кодекс України,
вони не давали...
корисний матеріал? Натисніть:
|