(закінчення, див. початок)

9. За наявності договорів з авторами творів на управління їх майновими правами організації колективного управління як суб’єкти авторського права мають право звертатися до господарського суду з позовами про відшкодування збитків (матеріальної шкоди), включаючи упущену вигоду або стягнення доходу, отриманих порушником внаслідок порушення ним авторського права і (або) суміжних прав, і у тому випадку, коли з порушником авторського права організацією колективного управління не укладено будь-якої угоди.

Рішенням місцевого господарського суду, залишеним без змін постановою суду апеляційної інстанції, в задоволенні позову державного підприємства «Українське агентство з авторських та суміжних прав» (далі — ДП «УААСП») до Театру про стягнення 90811,81 грн. відмовлено з тих мотивів, що між позивачем та відповідачем не укладено договору про передачу майнових прав, а для настання відповідальності за використання творів авторів необхідне укладення авторського договору.

ДП «УААСП» звернулося до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просило рішення місцевого господарського суду та постанову апеляційної інстанції скасувати і розглянути справу по суті. Скаргу мотивовано тим, що судовими інстанціями неправильно застосовано норми Закону України «Про авторське право та суміжні права» ( 3792-12 ) (далі — Закон).

Зокрема, відмова Театру укласти з угоду на використання творів авторів не позбавляє позивача права на звернення з позовом про стягнення авторської винагороди на користь авторів, з якими ДП «УААСП» укладено договори на управління майновими правами. Крім того, на думку скаржника, судові інстанції дійшли помилкового висновку про те, що оплата за використання творів авторів здійснювалася відповідачем в адміністративно-наказовому порядку, а не відповідно до вимог Закону.

Перевіривши на підставі встановлених судовими інстанціями фактичних обставин справи правильність застосування ними норм матеріального і процесуального права, Вищий господарський суд України дійшов висновку про наявність підстав для часткового задоволення касаційної скарги з огляду на таке.

Причиною спору стала несплата відповідачем сум авторської винагороди відповідно до поданих розрахункових листів.

Відповідно до статті 47 Закону ( 3792-12 ) суб’єкти авторського права і (або) суміжних прав можуть, зокрема, доручати управління своїми майновими правами на колективній основі відповідним державним організаціям, установчі документи яких передбачають здійснення функцій колективного управління майновими правами. Абзацом другим частини 1 статті 48 Закону також передбачено, що організації колективного управління діють на основі статутів, що затверджуються в установленому порядку, і в межах повноважень, одержаних від суб’єктів авторського права і (або) суміжних прав. У частині 3 статті 48 Закону зазначено, що повноваження на колективне управління майновими правами передаються організаціям колективного управління авторами та іншими суб’єктами авторського права і (або) суміжних прав на основі договорів, укладених у письмовій формі.

Згідно з пунктом 4 статті 48 Закону ( 3792-12 ) організації колективного управління можуть управляти на території України майновими правами іноземних суб’єктів авторського права і (або) суміжних прав на основі договорів з аналогічними іноземними організаціями, в тому числі й про взаємне представництво інтересів.

У свою чергу особи, які використовують твори, виконання, програми мовлення, примірники фонограм (відеограм), зобов’язані надавати організаціям колективного управління точний перелік використаних творів, виконань, примірників фонограм (відеограм), програм мовлення разом з документально підтвердженими даними про одержані прибутки від їх використання та повинні виплачувати організаціям колективного управління винагороду в передбачений термін і в обумовленому розмірі.

Крім того, відповідно до статті 50 Закону ( 3792-12 ) порушенням авторського права, що дає підстави для судового захисту, є вчинення будь-якою особою дій, які порушують майнові права суб’єктів авторського права, визначених статтями 15, 39, 40 і 41 Закону, з урахуванням передбачених статтями 21-25, 42 і 43 Закону обмежень. Підпунктом «г» пункту 1 статті 52 Закону передбачено право суб’єктів авторського права подавати позови про відшкодування збитків (матеріальної шкоди), включаючи упущену вигоду, або стягнення доходу, отриманого порушником внаслідок порушення ним авторського права і (або) суміжних прав, або виплату компенсацій.

Таким чином, за наявності у організації колективного управління договорів з авторами на управління їх майновими правами, вони мають право на звернення до суду з позовами про відшкодування збитків (матеріальної шкоди), включаючи упущену вигоду або стягнення отриманого порушником доходу і у тому випадку, коли з порушником авторського права не укладено будь-якої угоди.

З урахуванням зазначеного судові інстанції неправильно застосували норми матеріального права, а тому дійшли невірного висновку про те, що відсутність угоди з відповідачем позбавляє позивача права стягувати авторську винагороду на користь авторів, які доручали йому управління своїми майновими правами, оскільки, відповідно до зазначених приписів Закону, така винагорода може бути стягнута у вигляді збитків і у тому випадку, коли організацією колективного управління майновими правами авторів не укладалося договору з особою, яка виконує твори.

Що ж до висновку судових інстанцій про те, що подані позивачем договори не засвідчують управління майновими правами саме тих суб’єктів авторських і суміжних прав, у зв’язку з використанням творів яких нараховано збитки, то цей висновок ґрунтується на неповно досліджених обставинах справи, що є порушенням вимог частини першої статті 43 Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ). Так, в матеріалах справи наявні, зокрема, звіти інспектора позивача про виконання творів певних авторів та наявні договори з авторами цих творів на передачу майнових прав цих авторів в управління організаціям колективного управління майновими правами. Проте зазначені докази судовими інстанціями не досліджено.

Касаційна інстанція відповідно до частини другої статті 111-7 названого Кодексу ( 1798-12 ) не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

З огляду на викладене Вищий господарський суд України судові рішення місцевого та апеляційного господарських судів скасував; справу передав на новий розгляд до суду першої інстанції.

10. Право на використання торговельної марки надає свідоцтво, видане в установленому законом порядку.

Товариство з обмеженою відповідальністю (далі — Товариство) звернулося з позовом про визнання виключного авторського майнового права на твір прикладного мистецтва (далі — Твір) та заборону акціонерному товариству закритого типу (далі — Акціонерне товариство) використовувати Твір. У подальшому позивач уточнив позовні вимоги та просив суд визнати виключні майнові права Товариства на Твір та заборонити відповідачеві його використання.

Рішенням місцевого господарського суду, залишеним без змін постановою апеляційного господарського суду, в позові відмовлено.

Названі судові акти мотивовано тим, що Акціонерне товариство як власник свідоцтва на знак для товарів і послуг, об’єктом якого є словесне позначення, тотожне з Твором, правомірно використовує назване позначення.

Товариство звернулося до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просило скасувати рішення місцевого та апеляційного господарських судів з даної справи та прийняти нове рішення по суті спору. Скаргу мотивовано неправильним застосуванням господарськими судами норм матеріального та процесуального права, оскільки матеріалами справи підтверджується факт порушення відповідачем виключного права Товариства на використання Твору.

У відзиві на касаційну скаргу відповідач зазначав, що Акціонерне товариство правомірно використовує зареєстровану торговельну марку, в зв’язку з чим відсутні підстави для скасування оскаржуваних судових актів.

Перевіривши на підставі встановлених попередніми судовими інстанціями фактичних обставин справи правильність застосування ними норм матеріального і процесуального права, Вищий господарський суд України дійшов висновку про те, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з урахуванням такого.

Причиною спору у даній справі стало питання щодо правомірності використання відповідачем торговельної марки, тотожної з Твором.

Згідно з частиною першою статті 494 Цивільного кодексу України ( 435-15 ) (далі — ЦК України) набуття права інтелектуальної власності на торговельну марку засвідчується свідоцтвом.

Відповідно до частини третьої статті 5 Закону України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» ( 3689-12 ) (далі — Закон) право власності на знак засвідчується свідоцтвом. Строк дії свідоцтва становить 10 років від дати подання заявки до Установи і продовжується Установою за клопотанням власника свідоцтва щоразу на 10 років, за умови сплати збору в порядку, встановленому пунктом 2 статті 18 цього Закону.

Частиною другою статті 16 Закону ( 3689-12 ) передбачено, що свідоцтво надає його власнику право використовувати знак та інші права, визначені цим Законом.

Згідно з частиною першою статті 495 ЦК України ( 435-15 ) майновими правами інтелектуальної власності на торговельну марку є:
— право на використання торговельної марки;
— виключне право дозволяти використання торговельної марки;
— виключне право перешкоджати неправомірному використання торговельної марки, в тому числі забороняти таке використання;
— інші майнові права інтелектуальної власності, встановлені законом.

Відповідно до частини третьої статті 418 ЦК України ( 435-15 ) право інтелектуальної власності є непорушним. Ніхто не може бути позбавлений права інтелектуальної власності чи обмежений у його здійсненні, крім випадків, передбачених законом.

Таким чином, господарські суди з огляду на наведені приписи чинного законодавства України та з урахуванням встановлених ними обставин справи дійшли правильного висновку про відсутність визначених законом підстав для позбавлення відповідача права використовувати спірне словесне позначення, що охороняється належним відповідачеві свідоцтвом на знак для товарів і послуг як об’єкт права інтелектуальної власності Акціонерного товариства.

Разом з тим, судом першої інстанції хоча й було встановлено, що вимога про визнання за позивачем майнових прав на Твір зачіпає права фізичної особи, однак у задоволенні позову в цій частині було відмовлено через недоведеність. Проте зазначена позовна вимога по суті є заявою про встановлення факту, який відповідачем у справі не оспорюється. Справи про встановлення фактів за змістом статей 1 і 12 Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ) (далі — ГПК України) непідвідомчі господарському суду.

Зокрема, відповідно до статті 1 названого Кодексу підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб’єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Статтею 80 ГПК України ( 1798-12 ) передбачено, що господарський суд припиняє провадження у справі, якщо спір не підлягає вирішенню у господарських судах України. Таким чином, провадження у цій частині позовних вимог підлягало припиненню.

З огляду на викладене Вищий господарський суд України оскаржувані рішення та постанову змінив, припинивши провадження у справі в частині позовних вимог стосовно визнання за позивачем виключних майнових прав на Твір.

11. Звертаючись до господарського суду з позовом про стягнення компенсації за порушення авторських прав, позивач повинен довести факт порушення таких його прав відповідно до вимог статті 33 Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ).

Суб’єкт підприємницької діяльності — фізична особа З. (далі — підприємець З.), вважаючи, що виданням плаката з зображенням акваріумної риби без зазначення його імені як автора порушено його права, звернувся до місцевого господарського суду з позовом до приватного підприємства про заборону видання плакатів, припинення розповсюдження екземплярів плакатів та зобов’язання відповідача виплатити компенсацію в сумі 102500 грн.

В подальшому підприємець З. уточнив свої позовні вимоги та у зв’язку з передачею відповідачем права на використання отриманих зображень видавництву та через видання відповідачем плакатів із зображенням акваріумної риби та кактусу без зазначення імені автора просив суд стягнути з приватного підприємства компенсацію за порушення авторських прав у сумі 102500 грн., моральну шкоду в сумі 10000 грн. та витрати на оплату адвокатських послуг у сумі 1000 грн., а також зобов’язати відповідача оприлюднити в засобах масової інформації резолютивну частину рішення з даного спору.

Рішенням місцевого господарського суду, залишеним без змін постановою апеляційного господарського суду, в позові відмовлено.

Судові рішення мотивовано відсутністю доказів порушення відповідачем авторських прав позивача.

Підприємець З. звернувся до Вищого господарського суду з касаційною скаргою, в якій просив рішення попередніх судових інстанцій скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції, мотивуючи своє прохання тим, що створені ним твори помилково визнані попередніми судовими інстанціями службовими, що безпідставно обмежує його майнові права; судом порушено норми процесуального права в частині дослідження доказів та не призначено судову експертизу для з’ясування питання тотожності зображення акваріумної рибки в книзі та на плакаті.

Приватне підприємство, заперечуючи свою причетність до видання спірних плакатів, надало відзив на касаційну скаргу, в якому зазначає про безпідставність її доводів і просить постанову апеляційного господарського суду залишити без змін, а скаргу — без задоволення.

Перевіривши повноту встановлення судами першої та апеляційної інстанцій обставин справи та правильність застосування ними норм матеріального і процесуального права, Вищий господарський суд України дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги з урахуванням такого.

Попередніми судовими інстанціями встановлено, що:
— протягом 2002 року позивачем та відповідачем було укладено договори на проведення фотозйомки акваріумних риб та рослин, а також на проведення фотозйомки кактусів;
— відповідно до пункту 1 кожного з зазначених договорів замовник (відповідач) надає виконавцю (позивачу) об’єкти для фотографування, обладнує місце його проведення та оплачує роботу, а виконавець, зі свого боку, складає композицію, підбирає освітлення та здійснює фотозйомку, використовуючи при цьому фотографічну техніку замовника;
— згідно з пунктом 2 договорів під об’єктами фотографування розуміються акваріумні риби та рослини різних видів;
— відповідно до пункту 7.1 договорів авторські майнові права на всі отримані зображення об’єктів (які в силу закону та договору є службовими творами) належать замовнику на весь строк їх охорони, при цьому замовник має право відтворювати отримані зображення у вигляді книг, журналів, плакатів, календарів, листівок, у вигляді записів на магнітних/оптичних носіях без обмеження тиражу та друкувати (розповсюджувати) вказані об’єкти без обмеження території, в тому числі і засобами електронних комунікацій, а також компонувати отримані зображення в нові, відтворювати та друкувати їх вищезазначеними способами, без обмеження тиражу та території;
— згідно з пунктом 7.2 кожного з договорів авторські немайнові права належать виконавцю, і замовник зобов’язаний згадувати його ім’я при кожній публікації зображення;
— акти приймання-здачі результатів наданих послуг, що виконані за вказаними договорами на фотозйомку, опису відзнятих об’єктів не містять; зазначення про передачу відповідачу фотоплівок з визначенням номерів, які їх ідентифікують або слайдів з ідентифікацією, в актах відсутнє;
— відповідачем і товариством з обмеженою відповідальністю (м. Москва) укладено авторський договір, відповідно до умов якого (пункт 1) відповідачем передано контрагентові в тимчасове користування оригінал-макет твору під умовною назвою «Аквариум начинающим и не только» для відтворення його на території держав-учасниць СНГ у вигляді книги російською мовою та розповсюдження цієї книги;
— позивачем не подано доказів на підтвердження випуску та розповсюдження спірних плакатів саме відповідачем.

Причиною спору зі справи стали питання про те, чи відносяться виконані позивачем твори до службових творів, чи порушує укладений відповідачем авторський договір майнові права позивача та чи порушені відповідачем внаслідок видання плакатів без зазначення автора немайнові права позивача.

Відповідно до статті 16 Закону України «Про авторське право і суміжні права» ( 3792-12 ) (далі — Закон) авторське особисте немайнове право на службовий твір належить його автору. Виключне майнове право на службовий твір належить роботодавцю, якщо інше не передбачено трудовим договором (контрактом) та (або) цивільно-правовим договором між автором і роботодавцем.

Згідно із статтею 1 Закону ( 3792-12 ) службовий твір — це твір, створений автором у порядку виконання службових обов’язків відповідно до службового завдання чи трудового договору (контракту) між ним і роботодавцем.

Виходячи з цього визначення, твори, створені підприємцем З. на виконання умов договорів, не є службовими у розумінні Закону ( 3792-12 ).

Проте попередніми судовими інстанціями встановлено, що за авторським договором відповідачем передано не право на використання творів, автором яких є підприємець З., а передано в тимчасове користування оригінал-макет твору під умовною назвою «Аквариум начинающим и не только» для відтворення саме його на території держав-учасниць СНГ у вигляді книги російською мовою та розповсюдження цієї книги.

Підпункт «г» частини першої статті 52 Закону ( 3792-12 ) визначає, що суб’єкт авторського права може вимагати виплати компенсації замість відшкодування збитків або стягнення доходу.

Компенсація підлягає виплаті у разі доведення факту порушення майнових прав суб’єкта авторського права.

Попердніми судовими інстанціями було встановлено відсутність порушень прав позивача внаслідок укладення відповідачем авторського договору, тому у господарського суду не було підстав для задоволення вимог позивача в частині виплати йому грошової компенсації.

Що ж до порушення немайнових прав позивача через видання плакатів без зазначення на них імені автора, то місцевим і апеляційним господарськими судами встановлено, що позивачем не доведено факти випуску та розповсюдження спірних плакатів відповідачем; не доведено, за яким саме договором здійснено фотозйомку та передано плівку з зображенням рибки, яка є подібною до рибки, зображеної на плакаті; не подано доказів існування лише одного зображення рибки.

Відповідно до частини другої статті 23 Цивільного кодексу України ( 435-15 ) (далі — ЦК України) моральна шкода полягає у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв’язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв’язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім’ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв’язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі, гідності, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

У Постанові Пленуму Верховного суду України від 31.03.1995 N 4 ( v0004700-95 ) визначено, що під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних, чи фізичних страждань або інших негативних явищ заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю.

Відповідно до частини другої статті 1167 ЦК України ( 435-15 ) моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини.

Виходячи з викладеного, попередні судові інстанції на підставі встановлених ними обставин справи дійшли обґрунтованого висновку про недоведеність позивачем факту порушення його авторських прав відповідачем, внаслідок чого було прийнято рішення про відмову в позові.

Згідно з частиною першою статті 33 Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ) кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Відповідно до статті 111-7 названого Кодексу ( 1798-12 ), переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

З урахуванням зазначеного посилання скаржника на порушення попередніми судовими інстанціями правил дослідження доказів не може бути підставою для задоволення касаційної скарги.

З огляду на викладене Вищий господарський суд України судові рішення місцевого та апеляційного господарських судів з цієї справи залишив без змін, а касаційну скаргу — без задоволення.

Заступник Голови Вищого господарського суду України В.Москаленко