(продовження, див. початок)

3. Організації колективного мовлення повинні довести наявність у них прав на управління авторськими правами певного кола авторів, а особи, які використовують твори, виконання, програми мовлення, примірники фонограм (відеограм), повинні подавати цим організаціям визначені законодавством звіти.

Рішенням місцевого господарського суду, залишеним без змін постановою апеляційного господарського суду, у задоволенні позову державного підприємства «Українське агентство з авторських та суміжних прав» (далі — ДП «УААСП») до підприємства кабельного телебачення товариства з обмеженою відповідальністю «А» про стягнення авторської винагороди в сумі 12558,15 грн. відмовлено.

Рішення та постанова мотивовані тим, що позивач не довів наявності у нього повноважень на представництво інтересів авторів.

ДП «УААСП» звернулося до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просило рішення місцевого господарського суду та постанову апеляційної інстанції скасувати і передати справу на новий розгляд до господарського суду першої інстанції. Скаргу мотивовано тим, що судовими інстанціями неповно з’ясовані усі обставини справи, а висновки, яких дійшов суд, не відповідають обставинам справи.

Перевіривши повноту встановлення судовими інстанціями фактичних обставин справи та правильність застосування ними норм матеріального і процесуального права, Вищий господарський суд України дійшов висновку про наявність підстав для задоволення касаційної скарги з огляду на таке.

Причиною спору в даній справі стало питання про наявність у відповідача обов’язків щодо сплати авторської винагороди організації колективного управління майновими правами.

Відповідно до статті 47 Закону України «Про авторське право та суміжні права» ( 3792-12 ) (далі — Закон) суб’єкти авторського права і (або) суміжних прав можуть, зокрема, доручати управління своїми майновими правами на колективній основі відповідним державним організаціям, установчі документи яких передбачають здійснення функцій колективного управління майновими правами.

Абзацом другим частини 1 статті 48 Закону також передбачено, що організації колективного управління діють на основі статутів, що затверджуються в установленому порядку і в межах повноважень, одержаних від суб’єктів авторського права і (або) суміжних прав.

У частині 3 статті 48 Закону зазначено, що повноваження на колективне управління майновими правами передаються організаціям колективного управління авторами та іншими суб’єктами авторського права і (або) суміжних прав на основі договорів, укладених у письмовій формі.

У свою чергу особи, які використовують твори, виконання, програми мовлення, примірники фонограм (відеограм), зобов’язані надавати організаціям колективного управління точний перелік використаних творів, виконань, примірників фонограм (відеограм), програм мовлення разом з документально підтвердженими даними про одержані прибутки від їх використання та повинні виплачувати організаціям колективного управління винагороду в передбачений термін і в обумовленому розмірі.

Таким чином, за змістом Закону ( 3792-12 ), організації колективного мовлення, якою є й позивач, повинні довести наявність у них прав на управління авторськими правами певного кола авторів, а в свою чергу особи, які використовують твори, виконання, програми мовлення, примірники фонограм (відеограм), повинні надавати певні звіти цим органам. Саме із змісту цих звітів та наявності у організації колективного мовлення прав на представництво інтересів авторів, твори яких зазначено у звітах, можна зробити висновок про правомірність вимог позивача та необхідність їх задоволення чи відмови в їх задоволенні. Проте на порушення вимог статті 43 Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ) (далі — ГПК України) судові інстанції неповно та однобічно дослідили обставини справи. Зокрема, незважаючи на те, що і Законом, і укладеною позивачем та відповідачем ліцензійною угодою про виплату авторської винагороди за публічне сповіщення обнародуваних творів передбачено обов’язок саме відповідача надавати звіти про використання творів, виконання, програми мовлення, примірники фонограм (відеограм), судом такі звіти було витребувано лише у позивача, що порушило принцип змагальності сторін та не відповідає вимогам Закону.

Таким чином, судові інстанції припустилися порушення вимог частини першої статті 4-7 ГПК України ( 1798-12 ) щодо прийняття судового рішення за результатами обговорення усіх обставин справи і частини першої статті 43 названого Кодексу стосовно всебічного, повного і об’єктивного розгляду в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності.

Відповідно до статті 111-7 ГПК України, ( 1798-12 ) переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

Вищий господарський суд України в своїй постанові вказав, що у новому розгляді справи суду першої інстанції необхідно встановити зазначені у цій постанові обставини, а саме наявність звітів відповідача з зазначенням творів, які були ним використані, та наявність у позивача прав на представництво авторів, які володіють авторськими правами на ці твори, надати доводам сторін і поданим ними доказам належну правову оцінку та вирішити спір згідно з вимогами закону.

З огляду на викладене Вищий господарський суд України касаційну скаргу задовольнив: судові акти місцевого та апеляційного господарських судів скасував; справу передав на новий розгляд до господарського суду першої інстанції.

4. До спірних відносин мають застосовуватись законодавчі акти, що були чинними на час вирішення господарським судом спору зі справи.

Дочірнє підприємство «Е» (далі — ДП «Е») звернулося до місцевого господарського суду з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю ТОВ «Х» та приватного підприємства «F» (далі — ПП «F») про: зобов’язання відповідачів опублікувати в газеті «Голос України» дані про допущені порушення авторського права позивача з вибаченням на його адресу та припинити дії, що порушують авторське право позивача; стягнення компенсації в сумі 9250000 грн. і відшкодування моральної шкоди в сумі 1000000 грн., усього — 10250000 грн.

Рішенням місцевого господарського суду, залишеним без змін постановою апеляційного господарського суду, в задоволенні позову ДП «Е» до ПП «F» відмовлено; провадження у справі за позовом до ТОВ «Х» припинено на підставі пункту 4 частини першої статті 80 Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ). У рішенні суду першої інстанції зазначено, що ДП «Е» до прийняття рішення у справі заявлено про відмову від позову до ТОВ «Х», і за клопотанням позивача до участі у справі залучено ПП «F». Рішення судових інстанцій по суті спору, з посиланням на статті 8, 9, 14, 15, 31-33, 50-52 Закону України «Про авторське право і суміжні права» ( 3792-12 ) (далі — Закон), мотивовано тим, що ПП «F» доведено право на використання слова «F».

ДП «Е» звернулося до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просило скасувати рішення судових інстанцій по суті цієї справи та передати її на новий розгляд.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що згідно з приписами абзацу другого пункту 10 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України ( 435-15 ) суди мали застосувати до спірних відносин сторін статтю 433 цього Кодексу, пунктом 4 частини 1 якої передбачено, що об’єктами авторського права можуть бути й інші твори.

Перевіривши повноту встановлення судовими інстанціями обставин справи та правильність застосування ними норм матеріального і процесуального права, Вищий господарський суд України дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги.

Судовими інстанціями у справі встановлено, що:
— громадянином України А. та ТОВ «Х» укладено авторський договір про передачу (відчуження) майнових прав на твір, предметом якого у варіаціях є графічне зображення (фантазійне) слова Ф, F для можливого використання як товарного знака; підтвердженням виконання цього договору є акт прийому-передачі (відчуження) майнових прав на твір;
— ТОВ «Х» отримано свідоцтво на знак для товарів і послуг, об’єктом якого є словесне позначення F, для товарів і послуг 1, 4, 35 та 40 класів МКТП;
— після отримання свідоцтва на знак для товарів і послуг ТОВ «Х» зареєструвало на своє ім’я домен f.ua в мережі Інтернет, що підтверджується сертифікатом про реєстрацію домену;
— ТОВ «Х» передало ПП «F» право власності на знак для товарів і послуг F;
— автором — громадянином Російської Федерації Ж. та товариством з обмеженою відповідальністю «Лабораторія Т» укладено авторський договір про передачу (відчуження) майнових прав на твір, предметом якого у варіаціях є графічне зображення (фантазійне) як назва твору і літературний опис, як оригінал-макет для організації в пресі, Інтернет та інших засобах масової інформації для обнародування твору на виставках та в інших публічних місцях;
— ТОВ «Лабораторія Т» та ДП «Е» укладено авторський договір про передачу (відчуження) майнових прав на твір, предметом якого у варіаціях є графічне зображення (фантазійне) як назва твору і літературний опис, як оригінал-макет для організації в пресі, Інтернет та інших засобах масової інформації для обнародування твору на виставках та в інших публічних місцях.

Причиною спору у справі стало питання про наявність у діях ТОВ «Х» та ПП «F» порушення авторських майнових прав ДП «Е» шляхом використання у комерційному обороті твору у формі слова — F.

Судові інстанції дійшли правильного висновку, що використання ТОВ «Х» та ПП «F» слова F не порушує авторських прав ДП «Е», оскільки відповідачами доведено правомірність такого використання за авторським договором.

У рішеннях судових інстанцій зі справи також встановлено, що відповідачами у справі отримано правоохоронний документ на знак для товарів і послуг, об’єктом якого є словесне позначення F. Знак для товарів і послуг є самостійним об’єктом права інтелектуальної власності з власним правовим режимом, що встановлений у Законі України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» ( 3689-12 ). Відповідно до частини 2 статті 16 цього Закону свідоцтво надає його власнику право використовувати знак та інші права, визначені цим Законом. А згідно з частиною 4 цієї статті використанням знака визнається:
«нанесення його на будь-який товар, для якого знак зареєстровано, упаковку, в якій міститься такий товар, вивіску, пов’язану з ним, етикетку, нашивку, бирку чи інший прикріплений до товару предмет, зберігання такого товару із зазначеним нанесенням знака з метою пропонування для продажу, пропонування його для продажу, продаж, імпорт (ввезення) та експорт (вивезення);
застосування його під час пропонування та надання будь-якої послуги, для якої знак зареєстровано;
застосування його в діловій документації чи в рекламі та в мережі Інтернет, у тому числі в доменних іменах».

Доводи ДП «Е» про необхідність застосування до спірних відносин сторін у справі норм ЦК ( 435-15 ) не можуть бути взяті до уваги, оскільки рішення суду першої інстанції по суті спору з цієї справи прийнято у 2003 році, і отже до спірних відносин мають застосовуватись законодавчі акти, що були чинними на час вирішення господарським судом спору зі справи.

З огляду на викладене Вищий господарський суд України судові акти місцевого та апеляційного господарських судів залишив без змін, а касаційну скаргу — без задоволення.

5. Наявність у суб’єкта підприємницької діяльності — друкованого засобу масової інформації авторського права на складений твір у цілому не потребує доказування ним відсутності порушень з його боку авторських прав на статті, що включені до цього складеного твору, та (або) доведення того, що ці статті створено як службові твори.

Рішенням місцевого господарського суду, залишеним без змін постановою апеляційного господарського суду, відмовлено в задоволенні позову товариства з обмеженою відповідальністю «Редакція газети «В» (далі — ТОВ «Редакція газети «В») до приватного підприємства «Б» (далі — ПП «Б») про припинення порушення авторських прав, стягнення компенсації за їх порушення в сумі 16500 грн. та відшкодування моральної шкоди в сумі 825 грн.

У рішенні суду першої інстанції з цієї справи з посиланням на статтю 23 Закону України «Про авторське право і суміжні права» ( 3792-12 ) (далі — Закон) таку відмову в позові мотивовано тим, що допускається без згоди автора чи іншої особи, яка має авторське право, відтворення твору, що є поодиноким випадком і не має систематичного характеру. У постанові апеляційної інстанції з посиланням на статтю 19 Закону відмова в задоволенні позову мотивується тим, що позивачем як упорядником збірника не подано доказів, які підтверджують набуття ним майнових прав авторів кожного з творів, включених до газети як складеного твору, або включення до газети службових творів.

ТОВ «Редакція газети «В» звернулося до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просило скасувати рішення судових інстанцій у цій справі і прийняти нове рішення, яким задовольнити позов. Скаргу мотивовано тим, що судовими інстанціями у справі допущено неправильне застосування статей 16 та 19 Закону ( 3792-12 ).

Перевіривши повноту встановлення обставин справи та правильність застосування апеляційною інстанцією норм матеріального і процесуального права, Вищий господарський суд України дійшов висновку про наявність підстав для скасування судових рішень і передачі справи на новий розгляд.

Судовими інстанціями дано неправильну юридичну оцінку встановленим у справі обставинам.

У рішенні суду першої інстанції з цієї справи відмову в позові мотивовано тим, що допускається без згоди автора чи іншої особи, яка має авторське право, відтворення твору, що є поодиноким випадком і не має систематичного характеру, з посиланням на статтю 23 Закону ( 3792-12 ). Однак місцевим господарським судом не наведено доводів на користь того, що за встановленими обставинами справи тиражування відповідачем примірників газети «В» за липень 2002 року було поодиноким випадком і не мало систематичного характеру. Відповідно до частини 6 статті 15 Закону обмеження майнових прав, встановлені статтями 21-25 цього Закону, здійснюються за умови, що вони не завдаватимуть шкоди використанню твору і не обмежуватимуть безпідставно законні інтереси автора.

У постанові апеляційної інстанції відмова в задоволенні позову мотивується тим, що позивачем як упорядником збірника не подано доказів, які підтверджують набуття ним майнових прав авторів кожного з творів, включених до газети як складеного твору, та включення до газети службових творів з посиланням на положення статті 19 Закону ( 3792-12 ).

Згідно з пунктом 15 частини 1 статті 8 Закону ( 3792-12 ) об’єктом авторського права є, зокрема, збірники творів, збірники обробок фольклору, енциклопедії та антології, збірники звичайних даних, інші складені твори за умови, що вони є результатом творчої праці за добором, координацією або упорядкуванням змісту без порушення авторських прав на твори, що входять до них як складові частини. Судові інстанції у справі здійснили виокремлення таких різних об’єктів авторського права як складений твір у цілому, носієм авторського права на який є визначений у законі суб’єкт діяльності друкованого засобу масової інформації, та статті, що включені до цього складеного твору, авторами яких є журналісти та інші фізичні особи. Однак вони неправильно зрозуміли правовий режим авторського права на складений твір у цілому, що визначений у частині 2 статті 19 Закону. За цією нормою видавцям енциклопедій, енциклопедичних словників, періодичних збірників, збірників наукових праць, газет, журналів та інших періодичних видань належать виключні права на використання таких видань у цілому. Видавець має право за будь-якого використання таких видань зазначати в них своє ім’я або вимагати такого зазначення. Автори творів, включених до таких видань, зберігають виключні права на використання своїх творів незалежно від видання в цілому, якщо інше не передбачено авторським договором. За змістом припису даної норми наявність у суб’єкта діяльності друкованого засобу масової інформації авторського права на складений твір у цілому не потребує доказування ним відсутності порушень з його боку авторських прав на статті, що включені до цього складеного твору, та (або) доведення, що зазначені статті створено як службові твори згідно з вимогами статті 16 Закону. Названі факти презюмуються і не доводяться суб’єктами авторського права на складений твір у цілому при розгляді справи відповідно до правила частини п’ятої статті 35 Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ) (далі — ГПК України). За цією нормою факти, які відповідно до закону вважаються встановленими, не доводяться при розгляді справи. Таке припущення може бути спростовано в загальному порядку. Отже, неправильне розуміння судовими інстанціями положень частини 2 статті 19 Закону призвело до порушення ними правил ГПК України про розподіл обов’язку доказування між сторонами у справі.

Фактичні дані про особу видавця друкованого засобу масової інформації входять до предмету доказування у цій справі, оскільки саме видавцеві, а не редакції газети згідно з частиною 2 статті 19 Закону ( 3792-12 ) належать виключні права на використання такого видання у цілому. Згідно зі статтею 7 Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» ( 2782-12 ) редакція має право виступати засновником (співзасновником), видавцем, розповсюджувачем. Однак судовими інстанціями у справі не встановлено, чи виступає редакція газети «В» одночасно видавцем цього друкованого засобу масової інформації, а отже й носієм майнових прав, що випливають з авторського права на складений твір. Виключні майнові права автора визначено у статті 15 Закону.

За змістом даної норми до майнових прав автора (чи іншої особи, яка має авторське право) належать: а) виключне право на використання твору; б) виключне право на дозвіл або заборону використання твору іншими особами. Виключне право автора (чи іншої особи, яка має авторське право) на дозвіл чи заборону використання твору іншими особами дає йому право, зокрема, дозволяти або забороняти відтворення творів; розповсюдження творів шляхом першого продажу, відчуження іншим способом.

Згідно з частиною другою статті 111-7 ГПК України ( 1798-12 ) касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази. Тому встановлення фактичних даних щодо особи видавця газети «В» має бути здійснено за новим розглядом справи у суді першої інстанції.

З огляду на викладене Вищий господарський суд України касаційну скаргу задовольнив частково: судові рішення місцевого та апеляційного господарських судів зі справи скасував; справу передав на новий розгляд до господарського суду першої інстанції.

(продовження)