ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ОГЛЯДОВИЙ ЛИСТ

03.12.2004 N 04-5/3180

Господарські суди України

Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних із застосуванням законодавства про захист економічної конкуренції (за матеріалами справ, розглянутих у касаційному порядку Вищим господарським судом України)

У порядку інформації та для врахування у розгляді справ надсилається огляд вирішених господарськими судами спорів, судові рішення у яких переглянуто в касаційному порядку Вищим господарським судом України.

(продовження, див. початок)
…
5. Передбачений частиною першою статті 60 Закону України «Про захист економічної конкуренції» ( 2210-14 ) строк має характер присікального (преклюзивного). Тернопільська міська рада подала до господарського суду позов до територіального відділення Антимонопольного комітету України (далі — Відділення) про визнання недійсним рішення адміністративної колегії Відділення (далі — оспорюване рішення). Рішенням господарського суду у задоволенні позову відмовлено з огляду на правомірність оспорюваного рішення. Постановою суду апеляційної інстанції рішення суду першої інстанції скасовано, провадження у справі припинено на підставі пункту 1 частини першої статті 80 Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ) (далі — ГПК) з посиланням на те, що позовна заява подана з пропуском двомісячного строку, встановленого Законом України «Про захист економічної конкуренції» ( 2210-14 ) для оскарження оспорюваного рішення, а тому суд не вправі приймати та розглядати таку заяву. У касаційній скарзі до Вищого господарського суду України Тернопільська міська рада просила скасувати зазначену постанову суду апеляційної інстанції з огляду на те, що законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції не було перевірено апеляційною інстанцією в повному обсязі, а це суперечить вимогам статей 124 і 129 Конституції України ( 254к/96-ВР ), статті 6 Закону України «Про судоустрій України» ( 3018-14 ) і порушує приписи статей 1, 80 і 101 ГПК України ( 1798-12 ). Перевіривши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судовими інстанціями норм матеріального і процесуального права, Вищий господарський суд України дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги з урахуванням такого. Згідно з оспорюваним рішенням дії Тернопільської міської ради визнано порушенням законодавства про захист економічної конкуренції, передбаченого частиною першою статті 15 та пунктом 3 частини першої статті 50 Закону України «Про захист економічної конкуренції» ( 2210-14 ), у вигляді антиконкурентних дій органу місцевого самоврядування шляхом прийняття ним рішення, яке може призвести до недопущення, усунення, обмеження чи спотворення конкуренції. Оспорюване рішення отримано виконкомом Тернопільської міської ради 16.07.2003 згідно з відміткою на штемпелі. Позовна заява подана Тернопільською міською радою 22.09.2003, тобто з пропуском двомісячного строку, встановленого Законом України «Про захист економічної конкуренції» ( 2210-14 ). Відповідно до частини першої статті 60 Закону України «Про захист економічної конкуренції» ( 2210-14 ) заявник, відповідач, третя особа мають право оскаржити рішення органів Антимонопольного комітету України повністю або частково до суду у двомісячний строк з дня одержання рішення. Цей строк не може бути відновлено. З огляду на відповідний законодавчий припис і присікальний характер зазначеного строку суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про необхідність припинення провадження в даній справі. Посилання скаржника на порушення у зв’язку з цим вимог Конституції України ( 254к/96-ВР ), Закону України «Про судоустрій України» ( 3018-14 ) та ГПК України ( 1798-12 ) не можуть бути взяті до уваги. Закон, визначаючи право особи, в тому числі юридичної, на судовий захист своїх прав та охоронюваних законом інтересів, водночас може встановлювати порядок та строк (в тому числі присікальний), здійснення такого захисту, що й зроблено законодавцем у наведеній нормі Закону України «Про захист економічної конкуренції» ( 2210-14 ). Тому є неможливим вирішення господарським судом спору щодо такого акта органу Комітету, який оскаржено поза межами зазначеного строку. Відповідно до частини першої статті 4 ГПК України ( 1798-12 ) господарський суд вирішує господарські спори на підставі Конституції України ( 254к/96-ВР ), цього Кодексу, інших законодавчих актів України. Водночас господарський суд не наділено повноваженнями стосовно оцінки приписів законодавчих актів, в даному разі Закону України «Про захист економічної конкуренції» ( 2210-14 ), на предмет їх відповідності Конституції України, іншим законам України. За таких обставин Вищий господарський суд України постанову суду апеляційної інстанції залишив без змін.

6. Відповідно до статті 56 Закону України «Про захист економічної конкуренції» ( 2210-14 ) рішення та розпорядження органів Антимонопольного комітету України, голів його територіальних відділень є обов’язковими до виконання. Рішенням місцевого господарського суду, залишеним без змін постановою апеляційного господарського суду, в задоволенні позову відкритого акціонерного товариства (далі — Товариство) про визнання недійсним рішення Антимонопольного комітету України (далі — Комітет) відмовлено; зустрічний позов Комітету задоволено: з Товариства стягнуто 30000 грн. штрафу. Судові рішення мотивовано тим, що рішення прийнято Комітетом відповідно до вимог статті 52 Закону України «Про захист економічної конкуренції» ( 2210-14 ). Товариство звернулося до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить рішення місцевого господарського суду та постанову апеляційної інстанції з цієї справи скасувати, прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги Товариства, а в задоволенні зустрічного позову Комітету відмовити. Скаргу мотивовано неправильним застосуванням судовими інстанціями норм матеріального і процесуального права — статей 58, 61 Конституції України ( 254к/96-ВР ), статей 1, 3, 7, 8, 16, 22 Закону України «Про Антимонопольний комітет України» ( 3659-12 ), статей 36, 52 Закону України «Про захист економічної конкуренції» ( 2210-14 ); статей 42, 43 Господарського процесуального кодексу України (далі — ГПК України ( 1798-12 ). Перевіривши на підставі встановлених судовими інстанціями фактичних обставин справи правильність застосування ними норм матеріального і процесуального права, Вищий господарський суд України дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги з огляду на таке. Судовими інстанціями у справі встановлено, що: — до Комітету надійшов лист споживачів металопродукції щодо зростання цін на металопродукцію; — державний уповноважений Комітету надіслав до групи підприємств і, зокрема, Товариства запит, в якому пропонував у 20-денний термін з дня отримання запиту подати Комітету певну інформацію щодо постачання залізорудної сировини; — у строк, встановлений зазначеним запитом, Товариство відповіді не дало, але листом повідомило Комітет, що може подати лише частину інформації, і того ж дня листом частково подало інформацію; — на повторні запити державного уповноваженого Комітету позивач за первісним позовом подав інформацію, що вимагалася за першим запитом і не була своєчасно надана відповідачеві; — рішенням Комітету на Товариство накладено штраф у сумі 30000 грн. за порушення вимог пункту 13 статті 50 Закону України «Про захист економічної конкуренції» ( 2210-14 ); — у визначений названим рішенням 30-денний строк Товариство штраф не сплатило. Відповідно до абзацу четвертого частини першої статті 16 Закону України «Про Антимонопольний комітет України» ( 3659-12 ) (в редакції, що діяла на час направлення запиту) державний уповноважений Комітету для реалізації завдань, покладених на Комітет, має право вимагати для перевірки дотримання антимонопольного законодавства необхідні документи та іншу інформацію. Згідно зі статтею 22 названого Закону ( 3659-12 ) вимоги державних уповноважених та голів територіальних відділень Комітету в межах їх повноважень є обов’язковими для виконання у визначені ними строки, якщо інше не передбачено законодавством; невиконання законних вимог державного уповноваженого або голови територіального відділення Комітету тягне за собою передбачену законом відповідальність; документи, статистична та інша інформація, необхідні для здійснення контролю за дотриманням антимонопольного законодавства та розгляду справ про його порушення, надаються на вимогу державного уповноваженого, голови територіального відділення Комітету безкоштовно; інформація, доступ до якої обмежено законодавством, одержана державним уповноваженим, головою територіального відділення Комітету, використовується ним відповідно до законодавства. Таким чином, державному уповноваженому Комітету надано право вимагати від суб’єктів господарювання, їх посадових осіб і працівників, інших фізичних та юридичних осіб інформацію, в тому числі з обмеженим доступом, а вимоги державних уповноважених є обов’язковими для виконання у визначені ними строки. Статтями 1, 3, 7 Закону України «Про Антимонопольний комітет України» ( 3659-12 ) встановлено, що Комітет є державним органом із спеціальним статусом, метою діяльності якого є забезпечення державного захисту конкуренції у підприємницькій діяльності. Особливості спеціального статусу Комітету обумовлюються його завданнями та повноваженнями. До завдань, зокрема, належить здійснення державного контролю за дотриманням законодавства про захист економічної конкуренції на засадах рівності суб’єктів господарювання перед законом та пріоритету прав споживачів, запобігання, виявлення і припинення порушень законодавства про захист економічної конкуренції. Комітет має, зокрема, право розглядати заяви про захист економічної конкуренції та проводити розслідування за цими заявами; при розгляді заяв про порушення законодавства про захист економічної конкуренції, вимагати від суб’єктів господарювання, інформацію, в тому числі з обмеженим доступом. З огляду на викладене вимога державного уповноваженого Комітету була надіслана на виконання завдань, покладених на Комітет. Як встановлено попередніми судовими інстанціями, Товариство не подало витребуваної інформації в строк, встановлений у запиті, чим порушило вимоги державного уповноваженого Комітету. Відповідно до абзацу четвертого частини 2 статті 52 Закону України «Про захист економічної конкуренції» ( 2210-14 ) за порушення, передбачене пунктом 13 статті 50 цього Закону накладається штраф у розмірі до одного відсотка доходу (виручки) суб’єкта господарювання від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) за останній звітний рік, що передував року, в якому накладається штраф. За таких обставин господарські суди першої та апеляційної інстанцій дійшли вірного висновку, що оскаржуване рішення Комітету, яким на Товариство накладено штраф у розмірі 30000 грн., прийнято відповідно до вимог чинного законодавства та в межах компетенції.

7. У вирішенні спору, пов’язаного із застосуванням законодавства про захист економічної конкуренції, господарський суд повинен керуватися тими нормами відповідного законодавства, які були чинними на час виникнення спірних правовідносин. Рішенням господарського суду, залишеним без змін постановою суду апеляційної інстанції, задоволено позов господарського товариства (далі — Товариство) до територіального відділення Антимонопольного комітету України (далі — Відділення) про визнання недійсним рішення адміністративної колегії Відділення (далі — оспорюване рішення). Таке рішення судових інстанцій мотивоване тим, що вимоги Товариства є правомірними, а заперечення Відділення безпідставні і суперечать чинному законодавству України та обставинам справи. У касаційній скарзі до Вищого господарського суду України Відділення просило скасувати постанову апеляційної інстанції і прийняти нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити. Скаргу мотивовано тим, що апеляційна інстанція: по-перше, не застосувала до спірних правовідносин Закон України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності» ( 2132-12 ); по-друге, неправильно застосувала статтю 36 Закону України «Про захист економічної конкуренції» ( 2210-14 ) та пункти 8, 52, 53 Положення про порядок проведення перевірок, затвердженого розпорядженням Антимонопольного комітет України від 25.12.2001 N 182-р ( z0139-02 ); по-третє, фактично встановила товарні та територіальні межі ринку, на якому діяло Товариство, що не віднесено до повноважень господарських судів; по-четверте, не врахувала приписів статті 13 Закону України «Про ціни і ціноутворення» ( 507-12 ), за якими в сфері дії вільних цін контролюється правомірність їх застосування та додержання вимог антимонопольного законодавства. Перевіривши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судовими інстанціями норм матеріального і процесуального права, Вищий господарський суд України дійшов висновку про необхідність скасування цих судових рішень та передачі справи на новий розгляд до суду першої інстанції з огляду на таке. Оспорюване рішення прийнято адміністративною колегією Відділення у зв’язку з порушенням Товариством Закону України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності» ( 2132-12 ). Згідно з оспорюваним рішенням Товариство зловживало монопольним становищем ринку послуг кабельного телебачення, на якому його частка становила 100 відсотків. Водночас судовими інстанціями встановлено, що на цьому ринку діяли ще п’ять операторів кабельного телебачення, частка яких на ринку надання послуг кабельного телебачення не визначена. Крім того, споживачі мали можливість приймати через загальнобудинкові телевізійні антени дев’ять загальнонаціональних українських каналів (ефірне телебачення). До 02.03.2002 правові основи обмеження і попередження монополізму, недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності та здійснення державного контролю за додержанням норм антимонопольного законодавства визначалися Законом України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності» ( 2132-12 ). Після зазначеної дати згідно з преамбулою Закону України «Про захист економічної конкуренції» ( 2210-14 ) саме цей Закон визначає правові засади підтримки та захисту економічної конкуренції, обмеження монополізму з господарській діяльності. У зв’язку з наведеним, господарський суд у розгляді даної справи повинен був достеменно визначитись, приписи якого з названих законодавчих актів мають застосовуватись до спірних правовідносин. Для цього господарському суду необхідно було чітко встановити період часу в який за оспорюваним рішенням, мали місце порушення, за які притягнуто до відповідальності Товариство, та коли розпочався розгляд справи про порушення ним антимонопольного законодавства. Однак відповідні обставини у судових рішеннях не відображено. Так само повинно було вирішуватися питання про застосування статті 36 Закону України «Про захист економічної конкуренції» ( 2210-14 ) та Положення про порядок проведення перевірок, затвердженого розпорядженням Антимонопольного комітету України від 25.12.2001 N 182-р ( z0139-02 ) або ж Правил розгляду справ про порушення антимонопольного законодавства, затверджених розпорядженням названого Комітету від 29.06.98 N 169-р ( z0471-98 ). Неправильно застосував суд апеляційної інстанції і норми матеріального права, вміщені в Законі України «Про ціни і ціноутворення» ( 507-12 ). В оскаржуваній постанові суд апеляційної інстанції зазначив, що згідно із статтями 1, 7 названого Закону позивач мав право встановлювати вільні ціни і тарифи, оскільки приписи статей 8, 9 цього Закону щодо державного регулювання цін і тарифів на позивача не поширюються. Однак суд не взяв до уваги, що відповідно до частини першої статті 13 Закону України «Про ціни і ціноутворення» ( 507-12 ) (в редакції, чинній на час прийняття оспорюваного рішення) в сфері дії вільних цін контролюється правомірність їх застосування та додержання вимог антимонопольного законодавства. Про можливість здійснення Антимонопольним комітетом України контролю за дотриманням вимог антимонопольного законодавства при ціноутворенні у сфері застосування вільних цін і тарифів зазначалося також Верховним Судом України, зокрема, в постанові від 27.06.2001 N 04-1/24. Не з’ясувавши усіх обставин, що входять до предмету розгляду в даній справі, судові інстанції припустилися порушення вимог частини першої статті 47 ГПК України ( 1798-12 ) щодо прийняття судового рішення за результатами обговорення усіх обставин справи та частини першої статті 43 названого Кодексу стосовно всебічного, повного і об’єктивного розгляду в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, а це, в свою чергу, вплинуло на правильність застосування норм матеріального права. Виходячи з наведеного, Вищий господарський суд України рішення господарського суду та постанову суду апеляційної інстанції скасував, а справу передав на новий розгляд.

8. Органи Антимонопольного комітету України у здійсненні наданих їм повноважень не обмежені у виборі джерела отримання інформації. Рішенням господарського суду, залишеним без змін постановою суду апеляційної інстанції, відмовлено у задоволенні позову господарського товариства (далі — Товариство) до територіального відділення Антимонопольного комітету України (далі — Відділення) про визнання недійсним його рішення про порушення Товариством законодавства про захист економічної конкуренції та накладення штрафу (далі — оспорюване рішення). Рішення судових інстанцій, з посиланням на приписи статей 22, 50 та 52 Закону України «Про захист економічної конкуренції» ( 2210-14 ), мотивовано тим, що Товариством інформацію на вимогу Відділення подано в неповному обсязі, а отже немає підстав для визнання недійсним рішення відповідача. Не погоджуючись із судовими актами, Товариство у касаційній скарзі до Вищого господарського суду України просило їх скасувати прийняти нове рішення, оскільки судовими інстанціями залишено без належної правової оцінки те, що, по-перше, Відділення вимагало від нього інформацію, яка не передбачена законами України, а, по-друге, частину інформації можна було отримати лише від його реєстратора. Перевіривши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судовими інстанціями норм матеріального і процесуального права, Вищий господарський суд України дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги з огляду на таке. Рішенням адміністративної колегії Відділення встановлено факт подання Товариством інформації в неповному обсязі на запит Відділення, що кваліфіковано за пунктом 14 частини першої статті 50 Закону України «Про захист економічної конкуренції» ( 2210-14 ). Як доводи скаржника проти оспорюваного рішення зазначено порушення органом Антимонопольного комітету України (далі — Комітет) меж його повноважень у вимогах про подання інформації стосовно можливих відносин контролю між Товариством та пов’язаними з ним суб’єктами господарської діяльності, а також неможливістю подання цієї інформації, яку можна отримати лише від реєстратора Товариства. Відповідно до вимог статті 16 Закону України «Про Антимонопольний комітет України» ( 3659-12 ) (у редакції Закону від 15.05.2003 N 762-IV ( 762-15 ), що був чинним на час виникнення спірних відносин сторін у спорі) голова територіального відділення Комітету, особа, яка виконує його обов’язки, для реалізації завдань, покладених на Комітет, мають право, зокрема, вимагати для перевірки дотримання антимонопольного законодавства необхідні документи та іншу інформацію. За своїм змістом неподана Товариством на вимогу органу Комітету інформація стосується відомостей про відносини контролю між Товариством та пов’язаними з ним суб’єктами господарювання. З’ясування відносин контролю між суб’єктами господарської діяльності має значення для контролю за концентрацією суб’єктів господарювання. У статті 22 Закону України «Про захист економічної конкуренції» ( 2210-14 ) визначено поняття концентрації суб’єктів господарювання та мету державного контролю за концентрацією. Згідно зі статтею 7 Закону України «Про Антимонопольний комітет України» ( 3659-12 ) названий Комітет відповідно до покладених на нього завдань контролює дотримання антимонопольного законодавства в процесі економічної концентрації. Отже, Відділення в межах наданих йому повноважень вимагало від Товариства надання інформації щодо відносин контролю між цим Товариством та пов’язаними особами. Заперечення Товариства щодо наявності у реєстратора інформації про відносини контролю між цим Товариством та пов’язаними особами спростовуються змістом приписів Закону України «Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні» ( 710/97-ВР ), де визначено статус реєстратора та обсяг інформації, що обліковується у реєстрі. За змістом норм цього Закону, на реєстратора не покладено обов’язку надавати замість емітента інформацію про відносини контролю акціонерного Товариства з пов’язаними особами. Крім того, у реєстрі не міститься інформації про контроль самого емітента щодо пов’язаних осіб внаслідок, зокрема, належності емітентові корпоративних прав. Виходячи з наведеного, Вищий господарський суд України рішення господарського суду та постанову суду апеляційної інстанції залишив без змін.

9. У зв’язку з тим, що Законом України «Про захист економічної конкуренції» ( 2210-14 ) передбачено відповідальність за неподання певних даних на запит органу Антимонопольного комітету України, господарському суду у розгляді відповідних справ слід встановлювати, чи було повідомлено суб’єкта господарювання про необхідність надання даних та у який саме спосіб, а також причини, з яких їх не було надано. Рішенням господарського суду відмовлено в задоволенні позову територіального відділення Антимонопольного комітету України (далі — Відділення) до приватного підприємства (далі — Підприємство) про стягнення штрафу і пені, а зустрічний позов Підприємства до Відділення про визнання недійсним рішення адміністративної колегії Відділення про порушення Підприємством законодавства про захист економічної конкуренції та накладення штрафу (далі — оспорюване рішення) задоволено. Рішення суду мотивовано тим, що Підприємству не було надіслано письмовий запит для подачі відомостей за його юридичною адресою, а тому немає підстав для притягнення його до відповідальності. Постановою суду апеляційної інстанції назване рішення залишено без змін з тих же мотивів. Не погоджуючись із судовими актами, Відділення у касаційній скарзі до Вищого господарського суду України просило рішення господарського суду та постанову суду апеляційної інстанції скасувати і прийняти нове рішення про задоволення первісного позову. Судовими інстанціями не було взято до уваги, що запити не тільки надсилались за адресою, де фактично знаходилось підприємство згідно з договором оренди, але й були вручені особисто директору підприємства. Перевіривши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судовими інстанціями норм матеріального і процесуального права, Вищий господарський суд України дійшов висновку про необхідність направлення справи на новий розгляд, виходячи з такого. Пунктом 13 частини першої статті 50 Закону України «Про захист економічної конкуренції» ( 2210-14 ) передбачено, що неподання інформації Комітету, його територіальному відділенню у встановлені органами Комітету, головою його територіального відділення чи нормативно-правовими актами строки є порушенням законодавства про захист економічної конкуренції. Статтями 51, 52 зазначеного Закону за це порушення передбачена відповідальність у вигляді штрафу. Як вбачається з прийнятих у справі судових рішень, відмовляючи у задоволенні первісного та задовольняючи зустрічний позов, судові інстанції виходили з того, що позивач не довів вручення відповідачеві запиту про надання інформації відповідно до вимог Закону Україні «Про захист економічної конкуренції» ( 2210-14 ). Проте порядок надіслання запитів органів Комітету чинним законодавством не встановлено. Статтею 56 Закону України «Про захист економічної конкуренції» ( 2210-14 ) передбачено, що рішення, розпорядження органів Комітету, голів його територіальних відділень надається для виконання шляхом надсилання або вручення під розписку чи доведення до відома в інший спосіб. Таким чином, законом навіть для обов’язкових для виконання рішень та розпоряджень передбачено можливість доведення їх до відома виконавців у інший спосіб, ніж надсилання або вручення під розписку. Отже, для правильного вирішення спору важливо було встановити фактичні дані, що стосуються повідомлення Підприємства про необхідність подання інформації та причини її неповідомлення у визначені строки. Оскільки законодавством передбачена відповідальність саме за неподання певних даних на запит, то суду слід було встановити, чи було повідомлено Підприємство про необхідність надання даних, та причини, з яких їх не було надано. Разом з тим судові інстанції не вирішили цих питань, а обмежилися констатуванням того, що запит не було надіслано Підприємству за юридичною адресою, хоча ними ж було встановлено, що за своєю юридичною адресою Підприємство не знаходилось. Отже, висновок місцевого та апеляційного господарських судів про те, що ненадіслання запиту за юридичною адресою підприємства є неналежним його повідомленням, не можна визнати таким, що ґрунтується на повно та всебічно досліджених обставинах справи. Крім того, судові інстанції не дослідили та не надали оцінки тим доказам, що свідчать про надіслання та вручення Відділенням повторних повідомлень особисто директору Підприємства, оскільки оспорюване рішення ґрунтується також і на фактах невиконання відповідачем повторно надісланого попередження про необхідність надання інформації, яке, про що свідчать встановлені судовими інстанціями обставини справи, було вручено директору особисто. Так, постановою місцевого загального суду саме за неподання Відділенню інформації директора Підприємства було притягнуто до адміністративної відповідальності. Тому висновок господарського суду про те, що зазначена постанова не може бути доказом у справі, не відповідає частині п’ятій статті 35 Господарського процесуального кодексу України. З урахуванням викладеного Вищий господарський суд України рішення господарського суду та постанову суду апеляційної інстанції скасував, а справу передав на новий розгляд.