Несподівано український істеблішмент зацікавився тим, про що відділ науки «ДТ» пише мало не з перших днів свого існування! «Що плануєте зробити для просування інноваційним шляхом розвитку?» — про це ми запитували в усіх, хто приходив до керівництва галуззю: у Сергія Рябченка, Володимира Семиноженка, Станіслава Довгого, Ярослава Яцківа... Усі вони однаково палко виступали за інноваційні зрушення... Утім, спроби редакції виявити згодом результати їхньої діяльності на цьому напрямі ні до чого не привели.

Наближається інноваційний форум, який збере під одним дахом парламентаріїв, цвіт української науки, впливовий директорський корпус, членів уряду. Еліта держави візьметься ще раз обговорювати проблему, яка обіцяє для українського суспільства перейти в розряд вічних.

- Чи не забалакали ми проблему інновацій у нашій країні? — із цим запитанням науковий оглядач «ДТ» звернувся до ректора Національного технічного університету України «Київський політехнічний інститут» Михайла ЗГУРОВСЬКОГО.

- Ваше запитання б’є в найболючіше місце. Ми справді багато років обговорюємо концепцію інноваційного розвитку, й навіть якось незручно знову про це говорити. Тому ми хочемо на майбутній конференції з’ясувати, чому в нас не йде цей процес і що потрібно, аби спрацювала інноваційна модель. Власне, уже зрозуміло, як вона має формуватися — державі необхідна низка довгострокових програм стратегічного розвитку з пріоритетних напрямів. Під них «підтягується» власний виробник, мережа підприємств, галузей, своя наука й система освіти в єдиному монолітному комплексі.

- Ви не боїтеся, що, доки розроблятимете стратегічну програму, зникнуть останні вчені, котрі знають, як її реалізувати? У військово-промисловому комплексі вже є іноземні замовлення, яких не можуть виконати ні в Києві, ні в Москві, бо пішли фахівці з відповідних інститутів та КБ...

- До виконання частини наукових розробок наш промисловий комплекс, на жаль, уже починає залучати Захід. Протягом останніх десяти років відбулися руйнівні процеси в науці, й це негативно позначилося на її потенціалі. Вчені не затребувані економікою країни й тому не мають довгострокових цілей. Природно, їхня стратегія спрямована на самозбереження. Доки в державі не з’явиться ряд програм стратегічного розвитку, які спираються на власні наукові розробки та власний кадровий супровід, нічого іншого чекати не доводиться. Ми повинні здійснювати дуже жорстку політику з виконання цих програм, залучення своїх виробництв, науки, освіти, розвитку бізнесу, який виведе цю продукцію на ринок. Вирішальну роль повинна відіграти вища політична воля. Отоді це й буде керована інноваційна модель суспільства.

- Тоді чому Леонідові Кучмі, який був успішним менеджером передового радянського підприємства «Південмаш», не вдалося впровадити інноваційну модель у ринковій Україні? Адже він розумів її значення?

- Важко дати цьому оцінку. Вважаю, протягом 12 років наше суспільство взагалі не було готове до інноваційної моделі розвитку. Під час першої фази розвитку ринку в нас з’явилася інша система цінностей, і ресурси, нагромаджені попередниками, спрямовувалися на отримання ближчих вигод. Суспільство не було готове до цілеспрямованої державної дії. Нині воно почало розуміти, що без самоорганізації зайде в нікуди. Гадаю, при соціальних перетвореннях такого масштабу й драматизму ніяка особистість не могла б самотужки зрушити таку махину.

- Ви наголошуєте на волі вищої влади, але, перш ніж вона підпише папір із програмою, саму ж програму мають розробити представники науки. Чому вони не зробили цього кроку?

- Безумовно, у підготовці переліку пріоритетних напрямів розвитку держави, стратегії їх втілення має брати участь наука. Але цей процес повинен бути затребуваним. Передусім потрібно вирішити питання на політичному рівні: за рахунок чого ми підтягуватимемося до групи цивілізованих країн? За рахунок інноваційного шляху чи за рахунок продажу дешевої робочої сили, сировини й напівфабрикатів? Ось кажуть: ринок усе розставить на свої місця. Ні! Бізнес не бачить цілісної картини. Він не хоче дивитися на 15 років уперед. Швидкі гроші його дезорієнтують.

Тому на сьогодні головне питання — навіть не інновації у сфері технологій. Важливіші інновації в ідеологію і, як наслідок, в управління. Сам ринок із цим етапом просто не впорається... Роль держави в запуску всіх цих механізмів дуже велика. Нині потрібен дуже компетентний менеджмент, управління відповідно до чітко спрямованої політичної волі. Від найвищого рівня вимагається головне — організувати й суворо контролювати процес. Але раніше слід провести маркетингові дослідження. Не можна займатися всім. Ми повинні знайти свої ніші й розвивати ті напрями, де в нас є перспектива успішного позиціювання на внутрішньому й зовнішньому ринках.

Українські пріоритети

На зовнішньому ринку начебто все зайнято й «нас ніхто не чекає», як люблять заявляти аналітики. Але давайте придивимося уважніше й неупереджено. Приміром, високорозвинена Німеччина має багато металургійних заводів. Чи є в України тут перспективи? Давайте назвемо речі своїми іменами: наша країна — велика металургійна держава. У нас є повний і самодостатній металургійний комплекс: сировина, виробництво, наука, підготовка кадрів. І якщо побудувати сценарій перспективного розвитку галузі, дійдемо висновку — у довгостроковому змаганні на цьому напрямі Німеччина безумовно... програє Україні. Але для цього нам необхідно присвятити одну з програм стратегічного розвитку саме металургії.

Франція, Великобританія також дуже багато виробляють металу, але ресурс, наявний в Україні у цьому плані, дає необхідні умови для перемоги в стратегічному змаганні на цьому ринку й над ними. І нас ніколи не наздоженуть Італія, Польща, хоч би скільки намагалися. За однієї умови — якщо ми, звісно, сьогодні приймемо правильні рішення. До речі, нічого дивуватися, що українські промисловці зацікавилися польською металургією, — незабаром нам буде тісно в рамках, у яких нині працюємо. Таким чином, в Україні є все для якісного виробництва, із невеликими витратами металу. У нас є передові наукові установи чи не на всіх напрямах, пов’язаних із виробництвом та обробкою металу, і, звісно ж, добре поставлена освітня система. Такі речі за один рік не робляться.

В Україні чудові традиції в галузі машинобудування — досить сказати, що з КПІ вийшов Ігор Сікорський, який створив вертолітну авіацію у США, в нас викладав Степан Тимошенко — творець найкращої школи механіки за океаном, і Євген Патон — видатний мостобудівник та матеріалознавець, із наших стін вийшов Сергій Корольов, а також безліч інших світових імен...

Продовжуючи говорити про українські пріоритети, Михайло Захарович виділив кілька напрямів. По-перше — машинобудування і високотехнологічне машинобудування. Приміром, розвиток космічних, авіаційних технологій.

По-друге, він наголосив на тому, що Україна — транзитна країна й одним зі своїх пріоритетів повинна вибрати розвиток транзитної інфраструктури, тобто побудувати мережу автобанів із хорошим сервісом, створити розвинену транспортну систему як для перевезення вантажів, забезпечення пасажиропотоків, так і для забезпечення сировинних потоків зі Сходу на Захід.

Третій пріоритет нам визначила сама природа, наділивши нашу батьківщину дуже хорошими умовами для високотехнологічного аграрного й біотехнологічного виробництва. Так, уся Західна Європа виробляє аграрну продукцію. Тут начебто спостерігається надвиробництво й тому запроваджуються жорсткі квоти. Але в довгостроковій перспективі, коли Україна серйозно візьметься за сільське господарство, підключить науку, залучить високі технології, — вони програють нам і в цьому секторі (й дуже швидко). Адже в нас є всі умови для вироблення великої кількості харчової продукції та високомолекулярних органічних сполук (приміром, рапсових масел) такої якості й за такою ціною, що Європа на цьому напрямі з нами змагатися просто не зможе! Якщо раніше в нас була система господарювання, яка не дозволяла сповна реалізувати наші переваги, то нині нам ніхто не заважає. У нас є усе для того, аби впорядкувати наші чорноземи та знову стати житницею Європи. А це визначає розвиток потужного наукового напряму — біотехнології із відповідними НДІ, навчальними закладами, кафедрами, націленими на високотехнологічний аграрний розвиток.

Але й це ще не все. Україна має чудовий інтелектуальний потенціал. У сфері високих інформаційних технологій ми могли б посісти дуже важливе місце у світі. Нині кожен четвертий сертифікований програміст — із України. Але менеджмент цього напряму на державному рівні й управління ним не здійснені — ми не зв’язали в одну інноваційну модель дослідницькі центри, конструкторські бюро з розробки програмних продуктів, вищі навчальні заклади для кадрового забезпечення і супроводу цих програм та бізнес для виведення завершених розробок на зовнішні ринки. Тому досі не можемо реалізувати своїх можливостей так, як це роблять Індія, Бразилія та ціла низка інших країн. Вважаю, і цей напрям для України міг би бути пріоритетним.

Для країни такого масштабу, як Україна, пріоритетів не повинно бути більше десятка, але на них необхідно сконцентрувати кадровий потенціал, політичну волю, фінансові ресурси, менеджмент високого рівня, аби здійснити прориви в усіх цих сферах.

Можна назвати ще кілька напрямів, продуманий розвиток у яких обіцяє нам перемогу. Візьмімо ракетно-космічні технології. Хоч би як пнулися Німеччина, Великобританія, Франція, їм буде дуже важко змагатися з Україною на цьому напрямі. Тут у нас і нині є серйозні досягнення. Приміром, проект «Морський старт», є інші досить цікаві замовлення. Усе це слід розвивати. Потрібна стратегія, щоб розумно витрачати гроші, які може виділити наша, поки що небагата держава. І авіація — це також дуже перспективно...

Тут я хочу торкнутися ще однієї тенденції — створення суспільства, побудованого на знаннях. Знання можуть нагромаджуватися, можуть дуже швидко передаватися, можуть використовуватися як продуктивна сила. І сьогодні розвиток передових країн світу вказує на те, що за рахунок розвитку економіки знань у структурі ВВП цих держав створюється більше, ніж за рахунок традиційних сировинних і переробних галузей, і навіть тих, що продукують нову техніку й нові технології. Тому такі країни намагаються виносити за свої межі матеріаломісткі й енергоємні галузі. Приміром, у Бразилію сьогодні перекинули дуже багато заводів зі складання автомобілів, величезні металургійні комбінати... Ці виробництва прийшли з держав, котрі віддають перевагу продукуванню ноу-хау, патентуванню й ліцензуванню знань.

Створюючи стратегію розвитку нашої держави, ми не можемо відмовитися від хімічної, металургійної та інших базових галузей. Але слід пам’ятати про обмеження, які накладають екологія і гуманні принципи розвитку суспільства майбутнього.

Інші обрії

Україна 12 років тому задекларувала ринковий шлях розвитку. Перша фаза цієї події була пов’язана з різкою лібералізацією торгівлі. А це не лише плюс — у країну пішли не новітні технології й устаткування, а побутові товари, що їх ми могли й повинні були створювати самі. Наша інноваційна модель із такими високорозвиненими колись складовими, як власні виробництво, наука, освіта, які становили добре сформований трикутник, розпалася.

В освітньої (як і в наукової) системи з’явилася інша мета — вижити за будь-яку ціну. Це спричинило трансформацію — почали з’являтися спеціальності, що не відповідають структурі нашої економіки, виникати установи освіти, які надають освітні послуги, нижчі від прийнятих стандартів якості. З’явилося багато інших побічних процесів, викликаних новими, часто кон’юнктурними умовами.

На щастя, приблизно чотири роки тому настала нова фаза розвитку — у нас визріло розуміння того, що без власної інноваційної моделі ми будемо позбавлені перспективи для конкурентної боротьби на зовнішньому й на внутрішньому ринках. Деякі найпрогресивніші підприємства почали самостійно формувати свою інноваційну модель. АНТК ім. Антонова, КБ «Південне» й Південний машинобудівний завод, «Стирол», металургійний комбінат ім. Ілліча та низка інших підприємств почали проводити наукові дослідження і навіть на своїх підприємствах здійснювати перепідготовку кадрів...

Приміром, «Укрзалізниця» у структурі своєї галузі почала виготовляти певні види необхідних товарів, машин, устаткування, здійснювати розробки у своїх дослідницьких центрах, готувати й проводити перепідготовку кадрів. Тобто ми бачимо, як галузь самостійно і дуже розумно сформувала інноваційну модель...

- За рахунок чого це вдалося?

- За рахунок правильних політичних рішень у масштабах галузі. І вони дали вражаючі результати. Поки що це не високі технології, але наочний приклад переваг інноваційного шляху розвитку. Уже можна навести успішні приклади й у масштабах регіону. Так, я вважаю, що приклади інноваційного розвитку демонструє Донецький регіон, де великі підприємства залучають учених до необхідних їм розробок для підвищення ефективності їхньої діяльності. Вищі навчальні заклади регіону також залучаються до кадрового супроводу цих розробок. А бізнес, який діє в цьому регіоні, доводить до споживача вироблену продукцію. Це все, вважаю, ознаки другої фази нашого інноваційного розвитку — на рівні окремих галузей і підприємств, але поки не на рівні держави.

У цих процесах важлива ще одна складова — встановлення дійових зв’язків між елементами інноваційної системи. Якщо ми порівняємо дві інноваційні моделі — одну з потужними учасниками, але зі слабкими взаємозв’язками, а другу — зі слабшими учасниками, але з сильнішими зв’язками, то друга буде ефективнішою і досягне вищих результатів.

- Хто ці зв’язки встановлює?

- Менеджмент відповідного рівня. Якщо говорити про інноваційний розвиток України, то ми лише задекларували такий розвиток на цілій низці конференцій. Але на рівні держави передусім необхідно визначити стратегічні напрями розвитку й під них сформувати інноваційну модель. Це треба зробити якнайшвидше, щоб не тільки окремі просунуті наукові групи на тому чи іншому підприємстві досліджували локальні напрями розвитку, а мережі наукових установ України спільно з великими підприємствами, спільно з бізнесом, який розвивається в країні, були взаємопов’язані. Їхня діяльність має бути скоординована відповідно до стратегічних програм розвитку країни.

Якщо озирнутися на сусідів

Нещодавно до Києва приїжджав московський економіст професор Сергій Кара-Мурза. У своїй доповіді в НАНУ він, серед іншого, висловив думку, що Росія приречена, оскільки перебуває у своєрідному історичному глухому куті. На думку професора, вона котитиметься в прірву, навіть коли політичне керівництво країни прийматиме ідеальні рішення.

Від відповіді на запитання оглядача «ДТ», якими він вбачає перспективи України, учений ухилився. Проте дав зрозуміти, що не бачить різниці між її майбутнім і майбутнім Росії. Я попросив прокоментувати цей прогноз професора Згуровського.

- Ми близькі до Росії за багатьма характеристиками, — підкреслив Михайло Захарович. — Але я абсолютно не згоден із цим похмурим прогнозом. Наш північний сусід, як і ми, має надзвичайно розвинену фундаментальну й прикладну науку. Росія й зараз, попри всі кадрові, інтелектуальні втрати, — наймогутніша країна в Європі за цими складовими. Саме тому Європа змушена співробітничати з нею, незважаючи на всі її проблеми.

Так, у Росії є етнічні конфлікти. Так, вони вирішуються не найкращим чином — дуже складно розпрощатися з імперськими традиціями. Але що стосується економічних перспектив, то в таких речах не можна діяти з допомогою т.зв. лінійної екстраполяції. Мовляв, якщо якийсь процес відбувався на якомусь відтинку в минулому, то його можна лінійно перенести й на майбутнє. Ні! Ця країна розпочала перетворення відповідно до своїх національних інтересів. Якщо в Росії пріоритети й далі орієнтуватимуться на науково-технологічний розвиток, ця країна має величезну перспективу.

Нещодавно в Росії проведено потужну нараду на найвищому рівні, де було визначено 25 так званих дослідних університетів — тобто тих, у яких найбільш розвинена наука, — і сформовано програми спільного залучення цих дослідних університетів та наукових центрів РАН до виконання державних програм. Причому передбачено, що в подальшому зніматимуться всі бар’єри, які заважають спільній роботі університетів і дослідних академічних інститутів. Ці бар’єри залишилися з минулого і найчастіше мають відомчий характер.

Це все дуже важливі рішення. Щойно складові інноваційної моделі — власний виробник, науковий і освітній сектори — будуть замкнуті в єдиний комплекс, відразу зникне питання недостатнього фінансування як науки, так і освіти. Бо промисловець, виробляючи конкурентоспроможну продукцію, буде зацікавлений не купувати за свої гроші технології на Заході, а замовляти все це у власних дослідників.

Тоді і прийом до вузів відбуватиметься не за подвійним стандартом — виробник в інноваційній моделі, коли він бере участь у дуже жорсткій конкуренції як на зовнішніх, так і на внутрішньому ринку, буде зацікавлений лише у фахівцях найвищого рівня. Масової неякісної підготовки в таких умовах бути не може, бо це заважає виживанню на ринку. Перебудуватися має багато що — аж до ментальності. Економічний важіль — найкращий учитель, революціонер і перетворювач. Від усього, що заважає впровадженню сучасної інноваційної моделі розвитку і гальмує її, система позбавляється сама.

- У нас є ще один дуже могутній сусід і приклад для наслідування — Польща. Якими ви бачите її перспективи?

- На жаль, Польща не має такої потужної фундаментальної і прикладної науки, як у Росії, і таких потужних базових галузей промисловості...

- Країна Коперніка та стількох нобелівських лауреатів?

- Так, маючи багатьох видатних людей, ця країна, як і багато держав Центральної і Східної Європи, традиційно орієнтувалася не на дуже дорогі власні фундаментальні дослідження. Вони в основному орієнтувалися на виробництво засобів споживання, для розробки яких не потрібна потужна наука. Тим паче що поруч був Радянський Союз, де можна було запозичити всі ці напрацювання. Тому ми бачили, як швидко розвивалася економіка Польщі на початковому етапі здобуття незалежності, які величезні іноземні інвестиції туди пішли. Але нині, без включення у свій розвиток фундаментальної науки та базових галузей виробництва, зростання ВВП Польщі загальмувалося і не перевищує 3%. Мало...

Справді — перше оновлення економіки відбувається за рахунок швидкого розвитку торгівлі, легкої промисловості та сфери споживання. Але далі настає фаза, коли розвиток країни повинен забезпечуватися зростанням високотехнологічного сектора: машинобудування, транспорту, зв’язку тощо. А для цього потрібно мати потужну виробничу й наукову базу. Тому, коли порівняти з Росією, то, при всіх проблемах, які існують у цій країні, наш північний сусід має значно більші передумови для проривного інноваційного розвитку.

Плюс українська національна ідея

Які перспективи України?.. На це запитання Михайло Захарович відповів, що дивиться в майбутнє досить оптимістично. Тим паче що перелом уже стався. Зростає ВВП. Хай це ще не забезпечено якісними складовими — досі використовуються ресурсні, а не інтелектуальні складові, але питання не в тому, яка складова нині спрацьовує, а в тому, що ми вже розуміємо, як це слід організовувати. Забезпечивши успіх в одному сегменті економіки, ми можемо це організувати і в іншому. Ми вже зрозуміли: якщо не позбудемося гальм, таких, як низький рівень демократії, корупція тощо, які тягнуть нас назад, — не матимемо перспективи.

При застарілій технологічній базі наша промисловість усе ж дуже потужна. І не слід плутати дві речі — розвинену інфраструктуру промисловості та її застарілу технологічну базу. Найцінніше — ми маємо розвинену інфраструктуру в різних компонентах: це й мережа виробництв, і ресурсна складова, і людський чинник. А ось рівень технологій, жахливий стан устаткування не такі вже критичні для нашого розвитку. Це все змінюється значно легше, якщо є платформа. До того ж ми маємо традиційно могутню науку, освіту й дуже сильні традиції в їх розвитку.

Що потрібно для успішного подальшого розвитку? Звісно ж, хороший менеджмент на всіх рівнях розвитку суспільства. Важлива, хай це й звучить пишномовно, але нікуди не подінешся, — висока національна ідея, яка згуртувала б суспільство.

- У чому вона полягає, на вашу думку?

- У тому, щоб зробити наше суспільство чистим і привабливим, із хорошими амбіціями, високими пориваннями до прогресу. Національну ідею, — може, це трохи технократично, — я розумію як мобілізацію людей на досягнення тих цілей, які для цієї нації природні, можливі й потрібні. Це передусім організація на найвищому сучасному рівні економіки й технологічного сегмента, що робить націю сильною. Всього цього не можна реалізувати без духовної складової, оскільки потужні технології в руках бездуховних людей — страшна річ. Тому духовний, культурологічний розвиток нації має бути тісно пов’язаний із економічним і технологічним розвитком. Суспільство повинно повірити в національну ідею і знати, як діяти, щоб ми всі разом ішли цим шляхом.