На головну | Пишіть нам | Пошук по сайту тел (063) 620-06-88 (інші) Укр | Рус | Eng   
У наступних світових війнах буде розвертатися боротьба за інтелектуальну власність, а не за нафту
  новини  ·  статті  ·  послуги  ·  інформація  ·  питання-відповіді  ·  про Ващука Я.П.  ·  контакти за сайт: 
×
Якщо ви помітили помилку чи похибку, позначте мишкою текст, що включає
помилку (все або частину речення/абзацу), і натисніть Ctrl+Enter, щоб повідомити нам.
×

Постанова ВГС про допуск без згоди автора чи іншої особи, яка має авторське право, відтворення твору, що є поодиноким випадком і не має систематичного характеру

2004-03-26
Вищий господарський суд України
Вищий господарський суд України

Постанова іменем України «30» липня 2003 року

Вищий господарський суд України розглянув касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «А», (далі — ТОВ «А») на рішення господарського суду та постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду за позовом ТОВ «А» до приватного підприємства «Б» (далі — ПП «Б») їх порушення у сумі 16500 грн та відшкодування моральної шкоди у сумі 825 грн.

За результатами розгляду касаційної скарги Вищий господарський суд України
Встановив:

Рішенням господарського суду Дніпропетровської області від 25.02.2003, залишеним без зміни постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 14.05.2003, у позові відмовлено. У рішенні суду першої інстанції з цієї справи з посиланням на статтю 23 Закону України «Про авторське право і суміжні права» відмова у позові мотивована тим, що допускається без згоди автора чи іншої особи, яка має авторське право, відтворення твору, що є поодиноким випадком і не має систематичного характеру. У постанові апеляційної інстанції з посиланням на статтю 19 Закону України «Про авторське право і суміжні права» відмова у позові мотивується тим, що позивачем як упорядником збірника не подано доказів, які підтверджують набуття ним майнових прав авторів кожного з творів, включених до газети як складеного твору, або включення до газети службових творів.

У касаційній скарзі до Вищого господарського суду України ТОВ «А» просить скасувати рішення судових інстанцій у цій справі і прийняти нове рішення, яким задовольнити позов. Скаргу мотивовано тим, що судовими інстанціями у справі допущено неправильне застосування статей 16 та 19 Закону України «Про авторське право і суміжні права».
Перевіривши повноту встановлення обставин справи та правильність застосування апеляційною інстанцією норм матеріального і процесуального права, Вищий господарський суд України дійшов висновку про наявність підстав для скасування судових рішень і передачі справи на новий розгляд.

Судовими інстанціями у справі встановлено, що:

сторонами спору у справі укладено договір від 06.09.2001 № 00/00/000, за яким ТОВ «А» доручає, а ПП «Б» приймає на себе зобов’язання з надання послуг, пов’язаних з організацією передплати та кур’єрської доставки зареєстрованого в установленому порядку видання позивача. Згідно з цим договором позивачем здійснювалась доставка примірників газети «А» відповідачеві для розповсюдження серед передплатників;

ПП «Б» та ТОВ «В» укладено договір від 24.05.2002 щодо надання послуг з передплати на періодичні видання на суму 444 грн. Сторонами цього договору підписано акт від 29.12.2002 про приймання-здачу послуг на суму 74 грн та акт звірення розрахунків щодо надання послуг у передплаті видань станом на 01.01.2003 у сумі 370 грн ТОВ «В» отримало від відповідача примірники газети «А» за № № 1 — 60 включно за 2002 рік;

позивачем отримано поштою від ТОВ «В» рахунок № 0000 від 22.05.2002, платіжне доручення № 000 від 24.05.2002 та примірники газети «А» за № № 64 — 67, 69;

представником відповідача визнано, що ним передавались ТОВ «В» ксерокопії примірників газети «А» за липень 2002 року у зв’язку з тим, що позивачем не було надано йому ці примірники згідно з умовами договору від 06.09.2001 № 00/00/000.

Судовими інстанціями дано неправильну юридичну оцінку встановленим у справі обставинам.

У рішенні суду першої інстанції з цієї справи відмову в позові мотивовано тим, що допускається без згоди автора чи іншої особи, яка має авторське право, відтворення твору, що є поодиноким випадком і не має систематичного характеру з посиланням на статтю 23 Закону України «Про авторське право і суміжні права». Однак судом першої інстанції не наведено доводів, що за встановленими обставинами справи тиражування відповідачем примірників газети «А» за липень 2002 року було поодиноким випадком і не мало систематичного характеру. Відповідно до частини 6 статті 15 Закону України «Про авторське право і суміжні права» обмеження майнових прав, встановлені статтями 21 — 25 цього Закону, здійснюються за умови, що вони не завдаватимуть шкоди використанню твору і не обмежуватимуть безпідставно законні інтереси автора.

У постанові апеляційної інстанції відмова у позові мотивується тим, що позивачем як упорядником збірника не подано доказів, які підтверджують набуття ним майнових прав авторів кожного з творів, включених до газети як складеного твору, та включення до газети службових творів з посиланням на положення статті 19 Закону України «Про авторське право і суміжні права».

Згідно з пунктом 15 частини 1 статті 8 Закону України «Про авторське право і суміжні права» об’єктом авторського права є, зокрема, збірники творів, збірники обробок фольклору, енциклопедії та антології, збірники звичайних даних, інші складені твори за умови, що вони є результатом творчої праці за добором, координацією або упорядкуванням змісту без порушення авторських прав на твори, що входять до них як складові частини. Судові інстанції у справі здійснили виокремлення таких різних об’єктів авторського права, як складений твір у цілому, носієм авторського права на який є визначений у законі суб’єкт діяльності друкованого засобу масової інформації, та статті, що включено до цього складеного твору, авторами яких є журналісти та інші фізичні особи. Однак вони неправильно зрозуміли правовий режим авторського права на складений твір у цілому, що визначений у частині 2 статті 19 Закону України «Про авторське право і суміжні права». За цією нормою видавцям енциклопедій, енциклопедичних словників, періодичних збірників, збірників наукових праць, газет, журналів та інших періодичних видань належать виключні права на використання таких видань у цілому. Видавець має право за будь-якого використання таких видань зазначати в них своє ім’я або вимагати такого зазначення. Автори творів, включених до таких видань, зберігають виключні права на використання своїх творів незалежно від видання в цілому, якщо інше не передбачено авторським договором. За змістом припису даної норми наявність у суб’єкта діяльності друкованого засобу масової інформації авторського права на складений твір у цілому не потребує доказування ним відсутності порушень з його боку авторських прав на статті, що включено до цього складеного твору та (або) доведення, що зазначені статті створено як службові твори згідно з вимогами статті 16 цього Закону. Названі факти презюмуються і не доводяться суб’єктами авторського права на складений твір у цілому при розгляді справи відповідно до правила частини п’ятої статті 35 Господарського процесуального кодексу України (далі — ГПК). За цією нормою факти, які відповідно до закону вважаються встановленими, не доводяться при розгляді справи. Таке припущення може бути спростовано в загальному порядку. Отже, неправильне розуміння судовими інстанціями положень частини 2 статті 19 Закону України «Про авторське право і суміжні права» призвело до порушення ними правил ГПК про розподіл обов’язку доказування між сторонами у справі.

Фактичні дані про особу видавця друкованого засобу масової інформації входять до предмету доказування у цій справі, оскільки саме видавцеві, а не редакції газети згідно з частиною 2 статті 19 Закону України «Про авторське право і суміжні права» належать виключні права на використання такого видання у цілому. Згідно зі статтею 7 Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» редакція має право виступати засновником (співзасновником), видавцем, розповсюджувачем. Однак судовими інстанціями у справі не встановлено, чи виступає редакція газети «А» одночасно видавцем цього друкованого засобу масової інформації, а, отже, й носієм майнових прав, що випливають з авторського права на складений твір. Виключні майнові права автора визначено у статті 15 Закону України «Про авторське право і суміжні права». За змістом даної норми до майнових прав автора (чи іншої особи, яка має авторське право) належать: а) виключне право на використання твору; б) виключне право на дозвіл або заборону використання твору іншими особами. Виключне право автора (чи іншої особи, яка має авторське право) на дозвіл чи заборону використання твору іншими особами дає йому право, зокрема, дозволяти або забороняти відтворення творів; розповсюдження творів шляхом першого продажу, відчуження іншим способом.

Згідно з частиною другою статті 1117 ГПК касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази. Тому встановлення фактичних даних щодо особи видавця газети «А» має бути здійснено за новим розглядом справи у суді першої інстанції.
Керуючись статтями 1117, 1119 — 11112 ГПК України, Вищий господарський суд України

Постановив:

1. Касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «А» задовольнити частково.

2. Рішення господарського суду Дніпропетровської області від 25.02.2003 та постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 14.05.2003 у справі скасувати.

3. Справу передати на новий розгляд до господарського суду Дніпропетровської області.

джерело: Вищий господарський суд України
корисний матеріал? Натисніть:




2020-11-20
Жива вода
інші статті...
© Ярослав Ващук, 2003-2011
при використанні будь-яких матеріалів сайту посилання на джерело обов'язкове
[pageinfo]
сайты Хмельницкого bigmir)net TOP 100