Радикальні перетворення в економіці, структурна перебудова промисловості України спрямовані на подолання технічної відсталості багатьох галузей матеріального виробництва. Прискорення розвитку наукомістких і високотехнологічних галузей, створення нових конкурентоздатних виробництв можливі тільки за умови проведення державою активної інноваційно-інвестиційної політики. Такі перетворення для нашої країни, як показує вже багаторічний досвід і, на жаль, відсутність позитивних результатів, потрібно здійснювати не стільки на основі монетариськой теорії, як шляхом української інноваційної теорії. «Українська» — це національна ідея відродження, патріотичність і в тому числі стосовно вітчизняного виробника, його продукції; «інноваційна» — це науково-технічна активність, це проведення державної інноваційної політики на загальнодержавному і регіональному рівнях, спрямованої на впровадження нових науково-технічних розробок, відродження конкурентоздатного вітчизняного виробництва. Сучасна інноваційна політика, без сумніву, відноситься до найбільш важливих функцій держави і є сукупністю науково-технічних, виробничих, управлінських, фінансово-збутових і інших заходів, що зв’язані з просуванням нової чи поліпшеної продукції на ринку.
Інноваційна політика — складний і завжди не позбавлений ризику процес, хід якого позначається багатьма вихідними передумовами: технічними, фінансовими, економічними і соціальними. Разом з тим, у всіх розвитих країнах починаються спроби створення чіткої політики, що може реагувати на швидкі зміни ситуацій, підтримувати складні проекти, у тому числі, і з високим ступенем технічного і фінансового ризику.

В Україні інноваційну стратегію розробляє і координує Міністерство України по справах науки і технологій. У нашій країні, особливо на регіональному рівні, почалося впровадження одного з основних загальнопризнаних варіантів інноваційного процесу, так називаного «технологічного поштовху», що передбачає виділення і розвиток пріоритетних напрямків науки і техніки, за умови наявності для цього необхідних матеріальних ресурсів, що відповідає рівня експертизи й інформаційного забезпечення.
Основне джерело фінансування інноваційно-інвестиційної політики — це кошти Державного інноваційного фонду Міннауки України, що використовуються на технічне переоснащення підприємств, упровадження науково-технічних розробок, трансфер технологій у виробництво, розвиток малого і середнього науково-виробничого бізнесу.

Механізм реалізації політики «технологічного поштовху» на регіональному рівні ефективно виявляє себе в структурі, що представлена на БЛОК-СХЕМІ формування інноваційної програми розвитку і виконання інноваційних проектів:

Такий механізм дає можливість реалізувати наступні функції: стратегію планування інвестицій, конкурсний механізм формування програм і добору інноваційних пропозицій для їхнього впровадження, квотування бюджетних коштів Держіннофонду для реалізації загальнодержавних, галузевих і регіональних програм, регіональний принцип розподілу коштів, єдину державну експертизу, повномасштабний механізм бізнесу-планування.

На Хмельниччині обласною адміністрацією при участі Держіннофонду і базових організацій, а також підприємств регіону розроблені пріоритетні напрямки інноваційної діяльності і регіональна програма розвитку області, що містить у собі біля десяти інноваційних програм, з метою реалізації яких на підприємствах області оголошений конкурсний добір кращих інноваційних пропозицій.

Інноваційні процеси, що здійснювалися в регіоні, сприяли тому, що Хмельниччина торік зайняла третє місце в країні по темпах приросту виробництва.

За кілька років діяльності Хмельницьке відділення Держіннофонду стало одним з організаторів науково-технічної й інноваційної політики в області. Ефективність роботи інноваційного фонду: кожна гривня, вкладена в інноваційний проект, дала близько 4 гривень віддачі.

При фінансовій і організаційній підтримці Держіннофонду створене й освоєне виробництво: фуражирів для сільського господарства, газових лічильників нової конструкції, високоефективних електронагрівальних приладів для обігріву приміщень, газоутворюючих паст для пористих бетонів, високопродуктивних екструдерних установок, профілактичного кисломолочного продукту — біфідумбактерину, нових медичних приладів — електрокардіостимуляторів, малогабаритної сільськогосподарської техніки; упроваджені новітні технології по виготовленню пектинопродуктів, сушених овочів і фруктів, тонізуючих напоїв, санітарно-будівельної кераміки, комбікормів, очищення індустріальних олій і дизельного палива, лапараскопічної хірургії, упакуванню кондитерських виробів.

На найближчу перспективу до складу регіональної програми розвитку області включена інноваційна підпрограма «Упровадження комплексу теплозберігающих технологій у житловому будівництві», ініціатором якої виступила економічна рада при Хмельницькому міськвиконкомі. Програма передбачає комплексне рішення цієї, актуальної для міста, проблеми: розробку і випуск нових матеріалів і комплектуючих для будівельної індустрії, упровадження прогресивних технологій у житловому будівництві, реставрацію існуючого житлового фонду, застосування нових систем опалення.

У 1998 році планується на базі нових технологій, розроблених на рівні винаходів, підготувати і почати виробництво конкурентоздатних, і не тільки на внутрішньому ринку, продукції: високоміцний гіпс, високоефективне комплексне добриво — екогранулят, продукт профілактичного харчування — цикорлат, активоване вугілля, лицьова цегла, гнутоклеєні вироби для виготовлення меблів — латофлекси, мобільні лабораторії для забезпечення надійності експлуатації кабельних ліній електропередач і електрозв’язку й ін.

У той же час, незважаючи на ряд позитивних моментів, потенційно будучи важливим фактором інтенсифікації соціально-економічного розвитку України, інноваційна діяльність зводиться зараз, в основному, до фінансування підготовки виробництва і турботам про повернення кредитів. При цьому помітно втрачається її технічна, технологічна, економічна ефективність. Негативно позначається на обсягах впровадження у виробництво нових розробок, при чому таких, котрі можуть дати значний ефект уже в перші роки їхнього використання, обмеженість варіантів гарантій повернення інноваційних кредитів. У зв’язку з цим корисно було б розширити можливості в сфері гарантування повернення кредитів, наприклад, за допомогою відшкодування передбачуваних збитків через реалізацію придбаних за рахунок кредиту устаткування, комплектувальних виробів, матеріалів, а в ряді випадків, і готової продукції, створеної в результаті виконання інноваційного проекту. Гарантіями могли б виступати і визначені зобов’язання страхових компаній. Однак, вищою формою гарантії повернення кредиту повинна стати 99% впевненість в успішному здійсненні інноваційного проекту. Така впевненість могла б бути підкріплена ретельним вивченням конкретного проекту, а також оптимізацією методики оформлення проектної документації, у тому числі, і за рахунок розробки спеціального базового програмного забезпечення.

Позитивний вплив розширення обсягів реалізації інноваційних проектів на стан економіки країни бачиться й у можливому оздоровленні фінансової системи шляхом неінфляційної емісії національної валюти. Справа в тім, що в українській економіці, на думку економістів, що вивчають цю проблему, міцно установився товарно-балансовий дисбаланс. Причин багато. І одна з них — невідповідність, що знаходяться в обігу грошової маси і товарно-матеріальних цінностей. Поступово усунути цю причину представляється можливим через випуск в обіг національної валюти у виді інноваційних кредитів, що не суперечить суті інновацій, що полягає в створенні нових матеріальних цінностей, тобто нової вартості, що вимагає відповідного, еквівалентного поповнення грошової маси. Однак, ефективність таких заходів досяжна тільки за умови усунення можливості відтоку цих коштів у тіньову економіку.

Відкритими залишаються питання завершення досліджень і розробок, початих у минулі роки і незакінчених по відомих причинах економічних безладь. Серед таких розробок є ті, котрі мають практично гарантовану ефективність подальшого промислового використання. Тому інноваційне фінансування доведення до готовності до впровадження незавершених досліджень і розробок варто було б розглядати важливим резервом технологічного прогресу й економічного росту.
Ще більший резерв міститься в післяінвестиційній підтримці нового виробництва. І тут, як мабуть ніде в іншому, до місця протекціоністська політика держави у відношенні до вітчизняного виробника. Корисно нагадати: ми часто чуємо твердження про переваги імпортних товарів, як більш дешевих у порівнянні з вітчизняними. Однак просте порівняння ціни імпортного товару і вітчизняного без обліку ефекту завантаження власних виробництв, ефекту відновлення і створення нових робочих місць, зняття соціальної напруженості в суспільстві, є одним із проявів тривіальності українського ринку. Тому післяінвестиційна підтримка «свого» виробника, крім іншого, повинна б передбачати підвищення держмита на ті види імпортних товарів, виробництво яких розвертається на Україні, збільшення ціни на імпорт до рівня вартості відповідного українського товару, розуміється у випадку, коли умови цінової конкуренції складаються не на користь останнього. До того ж, частина сум підвищеного держмита можна було б направити на подальше удосконалювання виробничих технологій і самого товару, а також підготовки наступного витка інноваційного процесу.

Інноваційна діяльність, на наш погляд, повинна впливати на українську промислово-технологічну політику, приводячи її у відповідність вимогам екологічної досконалості й економічної ефективності. З конкретних і, разом з цим, життєво важливих напрямків інноваційної роботи в цьому плані варто було б виділити енергетичну галузь, сферу інформатизації і сукупність проблем, що стосуються планування й облаштованості території.

Об’єктивно оцінюючи перспективу розвитку електроенергетики на найближчі 50 років, ми змушені визнати ведуче, домінуюче положення атомної енергетики. Використання на теплових станціях парогазових установок лише частково вирішує екологічні і ресурсні проблеми енергозабезпечення господарського комплексу країни. Застосування нових технологій спалювання і газоочищення сприяє деякому зниженню техногенного тиску вугільних станцій на навколишнє середовище, однак нічого не змінює в принципі. Надії, зв’язані з використанням нетрадиційних джерел енергії, перебільшені. Навіть, якщо до другої половини ХХ сторіччя обсяги перетворення енергії сонячними, вітровими, геотермальними, біоенергетичними установками (необхідність їхнього освоєння не викликає сумнівів) складе 15 — 20 % від загального виробництва, усе рівно, велика частина електричної і теплової енергії в наступні десятиліття може бути вироблена атомними теплоелектроцентралями. Щонайменше, до 2050 року альтернатива атомній енергетиці навіть не проглядається. Навпаки, саме атомну енергетику, екологічно зроблену й економічно ефективну (а вона може бути такою), варто розглядати як альтернативу електроенергетиці ХХ сторіччя — уособленню пагубної для природи і людини гигантоманії, що була і залишається однієї з відправних позицій державно-господарської політики.
Демілітаризований етап розвитку атомної енергетики повинний бути спрямований на освоєння безпечних технологій на всіх стадіях атомно-енергетичного циклу, розробку і виготовлення реакторів потужністю переважно 10 — 100 Мвт і відповідного електротехнічного устаткування. Використання нових реакторів малої і середньої потужності, спорудження на їхній базі атомних теплоелектроцентралей, розташованих поблизу споживачів енергії, з урахуванням достатності самозабезпечення України ураном і торієм, дозволили б вирішити проблему енергетичної незалежності держави, значно скоротити витрати на будівництво, підвищити надійність і сейсмічну стійкість атомних станцій, перейти до створення локальних електричних систем (у складі єдиної енергетичної системи України), поступовому виключенню з експлуатації діючих атомних і вугільних електростанцій, зменшенню до екологічно виправданих норм водоймищ ГЕС на Дніпрі, а також ліквідації більшості повітряних ліній електропередач усіх класів напруги.

У сфері інформатизації і зв’язку представляється доцільним і одночасно необхідним здійснення комп’ютеризації утворення й економіки за допомогою створення багаторівневої інформаційно-керуючої системи на основі застосування супер-ЕВМ і опто-волоконних ліній зв’язку. До слова, радіоканали інформації і зв’язку повинні б забезпечувати потреби тільки спеціальних державних служб і тих сфер, де інші види зв’язку незастосовні.

Першорядне значення можуть мати інноваційні проекти в сфері оптимального планування й облаштованості території України. Зокрема, інноваційні вкладення в реконструкцію житлової інфраструктури, модернізацію будівельної індустрії, побудова нових і реконструкцію діючих комунікацій життєзабезпечення (енерго- і водопостачання, транспорту, зв’язку, комп’ютеризованих телесистем) з використанням уже розроблених технологій сприяли б зменшенню побутових енерговитрат у 2,5 — 3 рази, витрат води — у 1,5 — 2 рази, пасажиропотоків — у 2 — 2,5 рази. У промисловості головним напрямком інновацій можуть бути обрані: проекти переходу від традиційного виробництва до системно-технологічного етапу розвитку промисловості, освоєнню інтегрованих технологій використання природних ресурсів; спорудження екологічно чистих, наукомістких, малоенерго- і материаловитратних виробництв (на відміну від сучасних промислових підприємств); істотне збільшення виплавки титана, алюмінію, корозійнностійких сталей. В агропромисловому комплексі бажано здійснити ряд основних мір, оптимізуючих технологій сільськогосподарського виробництва в напрямках виведення зі складу орних низькопродуктивних земель, технологічного об’єднання процесів рослинництва і тваринництва, раціоналізації меліоративних робіт і застосування хімічних добрив і пестицидів, запобігання оранки охоронних зон водойм, систематизації робіт з відновлення лісів, виділенню заповідних територій.

У цілому ж, успіх інноваційної діяльності залежить від її сумісності з економічною політикою держави. На жаль, цю політику прогресивної назвати поки не можна. Хоча можливий і зворотний процес позитивного впливу інноваційної політики на економічну систему держави. Однак аналіз цієї, дуже серйозної проблеми, — тема для окремої публікації.

Володимир Назаров, доктор технічних наук.

Ярослав Ващук, голова Хмельницького відділення Державного інноваційного фонду Міннауки України