Життя сучасного суспільства складно уявити без Інтернету. З одного боку, для багатьох він став потужним джерелом отримання інформації, спілкування й дозвілля. З іншого, стрімкий розвиток інформаційних технологій призвів до виникнення проблеми із захистом авторського права i суміжних прав. Адже розповсюдження творів через глобальну мережу не лише сприяє їх популяризації, а й збільшує можливості незаконного копіювання i використання авторських матеріалів.

На жаль, у вітчизняному законодавстві поки що відсутні нормативно-правові акти, що чітко регулюють діяльність в Інтернеті. Більше того, на міжнародному рівні, а саме у договорах Всесвітньої організації інтелектуальної власності про авторське право та про виконання i фонограми, які набрали чинності у 2002 р., авторське право в мережі Інтернет визначається опосередковано. В Законі України від 11.07.2001 р. № 2627-III "Про авторське право i суміжні права" також міститься аналогічне положення, згідно з яким автор має право розповсюджувати свої твори в такий спосіб, щоб публіка могла мати доступ до них у будь-якому місці та в будь-який час за власним вибором.

Проблема захисту авторського права в Інтернеті виникла ще й тому, що попри всі міжнародні конвенції та внутрішні законодавства держав, глобальна мережа має екстериторіальний характер, тобто доступ до неї з будь-якої країни світу не залежить від виконання урядом цієї країни правил міжнародних договорів. Отже, сьогодні Інтернет фактично став прекрасним щоденно поновлюваним джерелом для порушень у галузі інтелектуальної власності.

Найбільшої шкоди від таких порушень зазнають онлайнові бібліотеки з текстовими, музичними та відеофайлами, а також веб-сторінки паперових періодичних видань з відкритим доступом до матеріалів номера. Чимало українських засобів масової інформації мають свої інтернет-версії. Крім того, нині більш-менш сформувалася низка загальновідомих онлайн видань, серед яких "Українська правда" (pravda.com. ua), "Електронні вісті" (elvisti.com), "ProUA" (proua.com), "Версии.com" (versii.com) тощо. На відміну від Заходу, де майже весь вміст Інтернету викладається на веб-сайти з комерційною метою (тобто для того, щоб їх подивитися, за них потрібно заплатити), український Інтернет спрямовано в основному на вільний доступ користувачів до інформації. Для користувачів вітчизняного сегмента мережі, які підключаються до неї з домашнього комп’ютера, значно дешевше використовувати саме цей ресурс для ознайомлення з інформацією, адже вони сплачують тільки доступ через конкретного провайдера.

Що стосується загальної світової тенденції, то, за повідомленням сайта expert.org.ua, опитування Міжнародної федерації періодичної преси показало, що кожен другий журнал у світі заробляє кошти за рахунок своєї інтернет-версії. Щодо іншого контенту мережі, то, наприклад, у Німеччині, за даними німецької філії Міжнародної федерації виробників фонограм, місцеві користувачі протягом року завантажують з Інтернету музичні композиції, кількість яких еквівалентна понад 400 млн. CD-дискам. Саме тому 23 березня 2006 р. влада Німеччини схвалила закон, відповідно до якого з початку поточного року завантаження для особистого використання продукції, захищеної копірайтом, має каратися двома роками ув’язнення.

Існують різні підходи до розуміння Інтернету: деякі вважають його повноцінним засобом масової інформації, а дехто взагалі не вважає цифрову форму фіксації даних об’єктивною, беручи за приклад США, де твір має фіксуватися в будь-якій осяжній формі. На відміну від України, у сусідній Польщі законом від 06.09.2001 р. "Про право преси" обумовлено, що поняття "преса" включає не лише друковані ЗМІ, радіо i телебачення, а й осередки масового розповсюдження, які виникли в результаті технічного прогресу, що дає всі підстави зараховувати до них Інтернет i поширювати на нього дію інформаційного законодавства держави.

Тож оцифрування газетного чи журнального номера є новою об’єктивною формою існування твору, а тому власнику ЗМІ слід обумовити таке використання матеріалу з автором у кожному окремому випадку i, відповідно, сплатити гонорар. Однак через безкоштовне розміщення інформації в українському Інтернеті власник сайта досить часто може лише зазначити ім’я автора під матеріалом, без дотримання його майнових прав i без здійснення контролю за подальшим розповсюдженням твору в мережі.

Концепція, яка визнає існування лише немайнових прав автора в мережі та заснована швидше на етичних правилах поведінки в Інтернеті, ніж на законодавчій регламентації, отримала назву копілефт. Вважається, що саме існування глобальної мережі грунтовно підірвало чи заклало "міну уповільненої дії" під авторське право i суміжні права. Втім, на сайтах друкованих видань, власники яких не хочуть викладати повні версії матеріалів в Інтернеті, подаються їх короткі анонси з відсиланням до паперового аналога або з пропозицією сплатити за перегляд (в Україні це "Інвестгазета", журнали "Кореспондент", "Український юрист" тощо).

Значною мірою використанню копілефту сприяє нехтування авторами своїми майновими правами, коли за неможливості опублікуватися в реальному (паперовому) інформаційному просторі вони готові розповсюджувати свої твори в інтерактивному середовищі. У зв’язку з цим у користувачів виникає звичка скрізь очікувати лише безкоштовних матеріалів.

Водночас у нормативно-правових актах України інформацію прив’язують до конкретних матеріальних носіїв, вартість яких постійно зменшується (дискета чи лазерний диск коштують набагато менше, ніж паперово оформлене видання). Тому при охороні авторського права в Інтернеті доцільно було б змістити акценти від "примірника" до "звернення", тобто частоти використання твору, тим більше що нині існують способи визначити користувача i з’ясувати, де й скільки інформації певного роду було використано, а в разі розповсюдження книжкової продукції це неможливо.

Крім того, особливістю Інтернету є те, що, незважаючи на наміри користувача, копіювання вмісту веб-сайту на жорсткий диск його комп’ютера починається вже з моменту завантаження сторінки, оскільки без цього неможливо ознайомитися з її змістом. На території держав — членів Європейського Союзу (наприклад, у Польщі) проблему невіднесення створення таких тимчасових копій до категорії дій, пов’язаних з відтворенням творів, уже вирішено, в Україні — ще ні.

Інша проблема, породжена появою Інтернету, полягає в тому, що користувачі мережі самі в будь-який час можуть стати учасниками комунікативного процесу, розміщуючи повідомлення на форумах, у групах новин, блогах тощо. (Блоги — це сайти з можливістю регулярно доповнювати записи, зображення, мультимедіа. В США в січні 2007 р. вперше блогери були допущені на судове засідання на правах працівників ЗМІ.) Це призводить до того, що активізується діяльність певних осіб, які вже отримали умовну назву копіпастерів (від copy&paste — "вирізати" i "вставити"), які з метою обговорення певних подій чи явищ суспільного життя копіюють матеріали з їх "рідного" місця в мережі i вставляють туди, де перебуває зацікавлена інтернет-спільнота. Причому часто — без жодного посилання. Таким чином, відбувається неузгоджуване з автором розтягування його матеріалів по мережі Інтернет, не кажучи вже про те, що користувач може абсолютно спокійно роздрукувати твір, зберегти його на дискеті тощо. Отже, автор, коли дає згоду на безоплатне розміщення своїх матеріалів в Інтернеті, часто навіть не уявляє, яким чином його твори циркулюють поза мережею (адже в Інтернеті їх можна принаймні знайти на інших сайтах).

У свою чергу, використання в Інтернеті гіперпосилань безпосередньо на певний матеріал без зазначення імені автора або сайта, на якому цей матеріал розміщено, також призводить до порушення авторського права. Особливо це стосується пошукових систем, баз даних i порталів, на яких працює функція пошуку за тематичним інтернет-контентом. Наявність правильних гіперпосилань теж є своєрідною "валютою" Інтернету, оскільки ініціює трафік i збільшує кількість цитувань першоджерела. Для того щоб уникнути порушень авторського права в мережі, слід встановлювати гіперпосилання тільки на домашню сторінку або ж на сторінку, яка містить відомості про автора сайта. Саме через пряме посилання на матеріали, розміщені на сайтах друкованих ЗМІ, у Нідерландах та Німеччині було заборонено пошукові системи в Інтернеті.

Проте прогрес у пристосуванні вітчизняного законодавства до реалій Інтернету все ж таки є. Статтею 1 Закону "Про авторське право і суміжні права" визначено, що відтворення — це виготовлення одного або більше примірників твору, відеограми, фонограми в будь-якій матеріальній формі, а також їх запис для тимчасового чи постійного зберігання в електронній (у тому числі цифровій), оптичній або іншій формі, яку може зчитувати комп’ютер. Цифрова та інші форми, які зчитує комп’ютер, є важливим здобутком сучасного регулювання інтелектуальної власності в Україні.

Вищезазначеним положенням керувався i Вищий господарський суд України, коли в оглядовому листі від 14.01.2002 р. № 01-8/31 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних із застосуванням законодавства про інтелектуальну власність" на підставі розгляду судового рішення, а також ст. 1 зазначеного Закону визнав розміщення творів у мережі Інтернет їх відтворенням.

Далі цих норм регулювання авторського права в Інтернеті український законодавець не пішов. Проте, на думку деяких дослідників, інформаційне наповнення глобальної мережі взагалі не вимагає чіткої законодавчої регламентації i перевага в його регулюванні має надаватися не правовим засобам, а зусиллям самих користувачів, тобто саморегулюванню.

На сьогодні вже існують механізми захисту творів у мережі від їх неправомірного використання. Один із них — подання файлів із творами на зберігання до так званого веб-депозитарія. Заявнику видається свідоцтво про те, що об’єкт прийнято на зберігання, а дата депонування буде доказом того, що в зазначений час заявник володів копією твору (визначення пріоритету авторства). Безумовно локалізація оригінального примірника твору у веб-депозитарії не застрахує автора від того, що хтось інший не скористається такою послугою раніше, подавши на зберігання чужий твір. Тому про такий вид охорони слід подбати перед розміщенням творів в Інтернеті. Метод депонування використовується при визначенні самого факту порушення, i ним, зокрема, користується бібліотека української поезії "Поетика" (poety.uazone.net).

Водночас один із засновників електронної бібліотеки "Lib.ru" російського інтернет-контенту Максим Мошков зазначив, що вона вже третій рік діє за схемою виплати відрахувань за використання творів організації з колективного управління майновими авторськими правами.

Серед інших методів боротьби з плагіатом досить поширеними є різноманітні "дошки ганьби" в Інтернеті: на них "вивішуються" імена осіб, що вчинили плагіат, а також назви сфабрикованих та оригінальних творів. Зокрема, це стосується сторінок dj.ru/plagiat, mp3.alkar.net/plagiarism.php, на яких представлено переліки здебільшого російських музичних композицій i назви зарубіжних творів, у яких запозичено або всю мелодію, або окремі фрагменти, аранжування тощо.

Безперечно, найкраще подбати про свої права може тільки сам автор, який має доступ до глобальної мережі. Для цього слід включити до свого матеріалу маловживане слово чи словосполучення i, використовуючи пошукові системи, слідкувати за появою в Інтернеті плагіату. Цей механізм теж дієвий i майже безкоштовний, але для виконання таких процедур потрібно чимало часу; до того ж дуже продуктивним авторам надзвичайно складно використовувати в кожному творі маловживані слова або принаймні запам’ятати, де i як відповідне словосполучення було використано.

У провідних державах світу, таких як Велика Британія, Німеччина, США, досить популярним на сьогодні є програмне забезпечення, за допомогою якого можна виявити порушення авторського права, — це численні так звані детектори плагіату. Причому, на відміну від стандартних пошукових систем в Інтернеті (Google, Yahoo, Yandex тощо), при використанні таких програм створюється цифровий образ усього перевірюваного документа, після чого він порівнюється з матеріалами, розміщеними в Інтернеті та спеціалізованих базах даних, у тому числі на академічних ресурсах i каталогах матеріалів засобів масової інформації.

Отже, захист авторського права i суміжних прав в Інтернеті потребує розроблення принципово нових законодавчих норм не тільки на національному, а й на міжнародному рівнях. Водночас така охорона не повинна призводити до того, щоб здійснюваний контроль за використанням творів ставав перешкодою на шляху до розвитку освіти, науки, культури та інших потреб суспільства.