Памятаєте анекдот: «Зустрічаються два музиканти. «Ти знаєш, я випустив компакт-диск», — говорить один. — «Знаю, я вчора купив», — відповідає інший. — «Так це був ти»?

Це був самий веселий момент «дискусії» із проблем аудіопіратства в Україні, що відбулася з ініціативи двох великих рекордингових компаній. До речі, це улюблений анекдот Святослава Вакарчука, лідера групи «Океан Ельзи». Він зовсім не був «весільним генералом», оскільки одним із приводів для зустрічі з журналістами гендиректор компанії «Lavina Music» Едуард Клим назвав випуск у Москві піратського тиражу альбому «Суперсиметрія». А основним приводом стало обнародування IFPI (Міжнародна федерація звукозаписної індустрії) звіту «Комерційне музичне піратство-2003», у якому приведені дані, що шокують. У десятку країн-лідерів — після Бразилії, Китаю і Мексики — ввійшли Росія (шоста позиція) і Україна («почесне» десяте місце). Кожен третій CD на світовому музичному ринку — підроблений. Обсяг їхніх продажів зріс на 7% і склав $4,6 млрд. «Наша індустрія вклала солідні ресурси в боротьбу з піратством, але наші власні стратегії критично залежать від допомоги уряду. У першу чергу, ми маємо потребу в сучасному законодавстві охорони авторського права і суміжних прав і належному його правозастосуванні. Музичне піратство є серйозною організованою злочинністю, що може бути блокована тільки тоді, коли суди одержать серйозні застрашливі засоби стягнення» (Джей Берман, Президент IFPI).

Якщо уявити собі феномен піратства у виді трикутника, швидше за усе він буде рівнобедреним чи рівностороннім. Одну вершину займе виробник (сиреч, рекордингова компанія), на іншій виявиться виконавець, на третій — покупець. Спробуємо розглянути проблему з трьох сторін і з’ясувати, кому контрафакт наносить найбільша шкода, а кому він вигідний.

Артист. Як не дивно, на першому етапі розкручування піратство приносить артисту скоріше користь, чим шкоду. Судите самі: у нікому невідомого виконавця з’явилася гарна пісня чи альбом. В умовах повної відсутності продюсеринга в нашої окремо узятої від шоу-бізнесу країні оплатити його промоушн здатний далеко не кожен лейбл. І отут не можна придумати нічого краще, ніж продати свій продукт піратам. Не дивуйтеся, багато хто саме так і роблять. Але як тільки досягнутий рівень популярності робить рентабельним виробництво і продаж альбомів виконавця, він автоматично переходить у категорію борців проти піратства.

Сьогодні в Україні одиниці «піратируємих»: групи «Vопли Vидоплясова», «Океан Ельзи», Андрій Данилко... А от фірмових — вся Петровка. До речі, напевно, не даремно ходять слухи, що насправді контрафактний бізнес контролюється серйозними людьми з вищих ешелонів влади. А інакше — невже дотепер не прикрили б процвітаючий ринок, на якому є навіть те, чого ви не хочете?

Рекординг. Отут, як говориться, все однозначно. Якщо вже записано і зроблено, то чому хтось повинний знімати «вершки» і «пінки»? Андрій Даховський -і представник компанії Ukraian Records, єдиного в Україні члена IFPI, розповів, що ще близько 200 років тому знаменитий письменник Марко Твен очолив рух у захист авторських прав колег-англійців. Результат був досягнутий: сенат США прийняв відповідний білль. В Україні теж прийнятий аналогічний закон. Але, на відміну від заокеанської країни мрії, він існує тільки на папері. А захист інтелектуальної власності як і раніше залишається справою самого власника. І коли незабаром національні особливості піратства такі, що вітчизняні виконавці не є ласими об’єктами підробки, претензії міжнародного співтовариства до України цілком обгрунтовані. Чого коштує випадок, коли альбом Мадонни «Music» вийшов у нас на два тижні раніш офіційного реліза!

«Ми знаємо, хто випустив у Москві піратський тираж альбому «Суперсиметрія» (його важко відрізнити від оригіналу, навіть наші вихідні дані зазначені), — сказав Едуарде Клим. — Явище піратства тільки на перший погляд таке ефемерне. Насправді ці структури, що не платять податків і не роблять авторських відрахувань, вивозять капітал із країни. У нас мало популярних артистів саме тому, що мало грошей у бізнесі».

Тему жваво розвив Святослав Вакарчук: «Мені взагалі не зрозуміле вживання словосполучення «шоу-бізнес» стосовно України. Бізнес — це коли вкладені гроші дають доход. А якщо 80% так званих спонсорських коштів ідуть у пісок — це не бізнес. Мені не потрібні спонсори: я можу прокормити себе і свою родину. Але якщо не буде піратів, зроблю це в п’ять разів краще! Уже років три я взагалі не купую піратські диски».

«А в мене — велика колекція, — сказав Андрію Даховський. — Особливо цікаві компакти, на яких замість дуету «Тату» печуть абсолютно інші дівчинки, а замість фірмачів грають українські музиканти чи в одному збірнику присутні альбоми «Криків» і «Океану» (за принципом «лохи усе з’їдять»)...

«Піратство буде завжди і скрізь, питання тільки — на якому рівні, — продовжив г-н Клим. — В Україні існує єдиний підрозділ по захисту інтелектуальної власності при МВС. Але прозорості нашої границі сьогодні піратам вигідніше замовити тиражі в Росії, де працює більш 20 заводів, а реалізувати в Україні».

Слово меломана. «А мені що робити? Відмовитися від музики? Чи хтось з нас сьогодні може собі дозволити купувати ліцензійні диски? Так уся моя колекція зібрана тільки завдяки цим самим триклятим піратам! І не треба зтверджувати, що студенту під силу купити «сьогодення». Це при наші-то стипендії? Та й батьки не дуже-то розженуться з нашими-то зарплатами. Якщо вже на те пішло — в нас усе життя якесь піратське».

P.S. Приклад Болгарії, де закрили усі виробничі потужності, що випускали диски, чомусь не дуже гріє. Де тепер їхні артисти? Кому зі світових лейблів вигідно їх розкручувати? І чи будуть вони зацікавлені наших піднімати? Відповіді на ці питання поки не передбачаються...