Наша країна перебуває у стані політичних війн, причиною яких є боротьба за владу. У вирі цих подій майже непоміченими нашим суспільством залишилися Всесвітній день книги та авторських прав і Міжнародний день інтелектуальної власності, бо для політичної еліти та мас-медійних кіл — це час гарячих жнив.

Можна констатувати, що винахідливому рівню створення та трактування українських нормативних документів не має меж. Можливо, це національний колорит держави — писати закони як головоломки, а потім їх аналізувати, боротися за своє бачення на майданах, і все це тільки заради тренування нашого незадіяного на створення цивілізованого суспільства кмітливого українського мозку.

Парламентські слухання надихнули спеціалістів Державного департаменту інтелектуальної власності (ДДІВ) на новий виток їх співпраці з існуючими організаціями колективного управління (ОКУ). ДДІВ почав активно інспектувати результати діяльності цих організацій і ми на сторінках журналу обов’язково будемо висвітлювати ці питання.

Однак дивує, що без необхідного контролю Держдепартаменту досі залишається головна функція ОКУ — виплата винагороди авторам, виконавцям...

Настав час запитати — до кого в кишені потрапляє авторська винагорода? Усі дискусії навколо ОКУ чомусь ведуться у площині таких питань: хто такі суб’єкти авторського права, хто має право створювати ОКУ та на основі яких договорів? Юрист-новачок на ці запитання дасть таку відповідь: суб’єкт права — це особа, яка має певні договірні стосунки, тобто всі ті, хто підписує договори про передання, надання прав на використання творів, отримує ліцензії і таке інше. А от щодо тих суб’єктів, які мають право створювати ОКУ, то все виглядає банально: автор — це первинний суб’єкт авторського права!!! Саме ця аксіома стала основою створення системи збирання, розподілу та виплати авторської винагороди у всіх розвинених країнах.

Щодо нашого законодавства, то начебто всі слова правильні, а кожен сприймає їх так, як кому вигідно, з інноваційними вивертами, що притаманно творчій людині. Тому віддавати врегулювання відносин щодо професійної діяльності ОКУ на розсуд ринку в українському суспільстві, мабуть, ще зарано. Досвід розвинених країн для нас поки що недосяжний, як фантастичні мрії, враховуючи наш український менталітет. Може, нам потрібно знайти такий формат, який був би прийнятний для нашого суспільства та враховував наявний позитивний досвід інших сталих сфер правових відносин, набутих саме у нашому суспільстві? Адже у справі захисту інтересів творця головним є саме цей первинний суб’єкт, а не інфраструктура (в тому числі інститут посередництва), яка має забезпечувати його інтереси.