Депресивні регіони — наше сьогодення. Руйнування централізованої системи, а невдовзі й затяжна криза промисловості в Україні зробили очевидною істину: управляти територіями, як колись, украй неефективно. А нові громадянські структури в посттоталітарних країнах, як свідчить досвід, виникають дуже повільно. У демократичних державах вони створювалися не одну сотню років. Як прискорити ці процеси в нас?

«Агентство регіонального розвитку «Донбас», — пояснив його керівник В’ячеслав Коваль, — вибрало одним із напрямів своєї діяльності відродження ініціативи населення з управління територією, на якій воно живе і з якої пішов її колишній «власник» — шахта, фабрика, завод. Замість застарілої системи управління, що спиралася на фінансування та інфраструктурну підтримку з боку промислового об’єкта, який фактично вже перестав працювати, ми запропонували технологію місцевої самоорганізації населення шляхом розвитку територіальних співтовариств.

Для впровадження й апробації ідеї відібрали території міст Донецька, Єнакієвого і Стаханова (Луганська область), що найбільше постраждали від закриття шахт. Початкова робота з населенням, пошук лідерів, налагодження діалогу з місцевою владою, реєстрація громадських організацій, розробка і впровадження програм місцевих ініціатив — ось кроки до розвитку нової форми об’єднання населення, що його дуже влучно передає українське слово «громада». На думку багатьох донеччан і луганців, це — єдиний шлях до налагодження гідного життя. Понад те, зараз це єдиний шлях виживання в умовах спаду та депресії.

Сподіваємося, наші перші кроки в побудові активних співтовариств набудуть значного розвитку в Україні й стануть позитивним прикладом для відродження депресивних територій».

Власне, так коротенько можна окреслити одну з інноваційних ідей, із якою представники Донбасу розпочали боротьбу за грант Світового банку. Конкурс під назвою «Посилення ролі співтовариств для поліпшення якості життя» ця організація оголосила наприкінці 2002 р. Він тривав півроку в Білорусі, Молдові та Україні. У змаганні взяли участь громадські організації вищезгаданих країн.

Звісно, якщо вимірювати масштаби конкурсу виділеними на його проведення коштами, то вони невеликі — десь близько 200 тисяч доларів на три країни. Проте якщо спробувати оцінити соціальне значення та можливі результати реалізації прийнятих проектів, то ефект вражає.

До речі, конкурс викликав величезний інтерес громадських організацій. Лише в Україні у ньому взяли участь сотні неурядових структур із більшості регіонів країни, які запропонували 340 (!) робіт. З них відбірна комісія у складі двадцяти представників донорських організацій і експертів третього сектора відібрала 15 проектів. Вони й взяли участь у фінальному змаганні, що відбулося наприкінці травня в Мінську.

Дуже цікавий спільний проект під назвою «Молодь вибирає дію!» запропонували відразу три країни-учасниці. Він розвиває ідеї відомого українського педагога професора Олени Пометун. Мета проекту — розбудити шкільну молодь, учителів, шкільну адміністрацію й залучити їх до вирішення конкретних завдань регіону. Для цього з допомогою спеціально розроблених тренінгів-програм було підготовлено групи школярів, які брали участь у реалізації конкретних програм у місцевих співтовариствах. Діти діяли максимально самостійно й активно: вони спілкувалися з міською адміністрацією, районною владою. З’ясувалося, хлопчикам і дівчаткам інколи вдається вирішити такі питання, які не по зубах дорослим і, здавалося б, більш досвідченим та наполегливим людям. Виникли й перші складнощі. Виявилося, що дітям набагато легше достукатися до провінційних начальників. Що більше місто, то складніше йому почути «голос народу», який доносять до нього діти.

До програми, ідеологію якої розроблено в Україні, з великим ентузіазмом підключилися білоруські та молдовські педагоги, психологи. На одностайну думку всіх, це — не тільки оригінальний спосіб вирішувати конкретні завдання, а й дуже ефективна можливість із дитинства залучати людей до реальної справи, показувати їм складнощі навколишнього життя й навчати долати труднощі...

Сьогодні дедалі більше громадян України бере участь у боротьбі за різноманітні міжнародні гранти. Це не тільки спосіб добути гроші для реалізації власної ідеї, а й певний соціальний тренінг, який розвиває в людей іншу, так би мовити, бійцівську психологію. Ми вже звикли до того, що наші, в основному молоді, дослідники не чекають, поки директор їхнього інституту захоче (а може, й ні) виділити кошти на наукове дослідження. Наукова молодь досить успішна в самостійному добуванні відповідних коштів. Це стиль життя не лише сучасних дослідників — у світі сьогодні розігрується безліч різноманітних грантів. Одні з них дозволяють молодому талановитому автору написати книжку, інші — композитору створити рок-оперу чи режисерові зняти фільм. Нарешті, екологу-ентузіасту — зробити свій внесок в очищення природи від «сміттєвої революції», що затопила нас.

Не все складається так, як від початку планується, — в кулуарах представники Світового банку скаржилися, що такі конкурси приносять не стільки користі, як хотілося б. Приміром, далеко не завжди вдається виявити «сліди» реалізації проекту. І водночас деякі переможці інколи підозріло швидко отримують нові квартири.

У свою чергу, конкурсанти пояснювали, що звітність за кожен витрачений цент гранта інколи просто зводить з розуму. Адже, крім звіту, потрібні ще й фінансові документи, які підтверджують витрати. Отже, одержувачу гранта особливо не позаздриш — людина, яка прийшла в цю справу задля особистої користі, дуже швидко зрозуміє, що є набагато безболісніші способи чесного «відбирання грошей», якщо скористатися термінологією незабутнього Остапа Ібрагімовича.

Проте значення проведення конкурсів на кшталт «Посилення ролі співтовариств для покращання якості життя» значно ширше за ту безпосередню користь, яку може принести саме здійснення проектів. Конкурс дозволив дуже багатьом, в основному молодим, людям зрозуміти: у цьому світі можна знайти джерела для здійснення своїх найфантастичніших проектів. А така віра для талановитої й ініціативної людини — уже чимало.

Шість місяців сотні людей складали проекти, ламали собі голову над тим, як подати їх так, щоб іноземні добродії подивилися, сказали: «Ах!» і прийняли. Це була серйозна школа й суворе випробування. Не для всіх воно закінчилося перемогою. Арсеній Анциперов, керівник чернівецької міської громадської організації «Буковинське партнерське агентство», не опинився серед переможців. Йому було важко приховати розчарування — так вірив у своє дітище. І, на мій погляд, його проект «PR-стратегія співтовариств» залишив щонайкраще враження. Цілком можливо, креативні ідеї, закладені в ньому, ще набудуть широкої популярності й уплинуть на розвиток нашого суспільства та українського бізнесу.

Сергій Кулик, координатор програм Світового банку по Білорусі, Молдові та Україні, зазначив, що при доборі проектів журі у своїх оцінках керувалося такими критеріями:

Чи є в запропонованій ідеї інноваційний підхід?

Якою буде ефективність використання коштів?

Чи ясно з поданої заявки, яким чином залучатимуться до її реалізації члени співтовариства?

Яка ймовірність розвитку проекту по завершенні пілотної стадії, і чи можна використовувати цей підхід в іншому контексті?

Як відомо, в Україні деякі попередні проекти Світового банку викликали неоднозначну оцінку. Лунало чимало критики в пресі. Чи не лякають представників Світового банку можливі негативні відгуки на проведення складних соціальних проектів? На це запитання С.Кулик відповів так: «Не шпетять лише того, хто нічого не робить. А Світовий банк продовжує проводити активну політику. При цьому він всебічно аналізує і результати втілення проектів, і критичні зауваження. Від помилок ніхто не застрахований, але щоб вони траплялися якомога рідше, Світовий банк робить відповідні висновки і враховує це у своїй подальшій роботі».